Минуле не зникає. Героїчно пролита кров не зникає. Вона трансформується в нову форму духовної енергії, породжує людину, яка має його виспівати. Минуле воскресає і розцвітає в генієві.
Євген Сверстюк, український письменник, доктор філософії, президент Українського пен-клубу

Суворий режисер зоряної мами

«Жіноче питання» в житті та у виставі «Будьте, як удома»
6 березня, 2009 - 00:00

8 Березня, яке по-старому називають Міжнародним жіночим днем, заведено робити подарунки прекрасній половині людства. Так і робить художній керівник Київського театру «Сузір’я» Олексій Кужельний, який дарує в день свята глядачкам свого театру нову виставу, прем’єру за участі зірки української сцени Ади Роговцевої.

У творчому «букеті» вистави «Будьте, як удома» за п’єсою французького драматурга Ж.-М. Шевре, окрім Ади Миколаївни грають декілька прекрасних квіток-акторів: Галина Корнєєва, Ахтем Сейтаблаєв, Світлана Орличенко, Ольга Лук’яненко, Віталій Салій, Катерина Гулякова і Арно Тсембенгой. А «складає» цей букет у вишукану сценічну композицію молодий режисер Катерина Степанкова (за сумісництвом дочка Роговцевої). Це вже друга вистава Степанкової в київському театральному просторі за участю зоряної мами (режисерським дебютом Катерини став «Рожевий міст» Р.Д. Воллера в Київському театрі драми та комедії на Лівому березі Дніпра). Схоже, Степанкова не має наміру зупинятися, незважаючи на свою акторську зайнятість у Московському театрі Романа Віктюка, вона вже думає про третю постановку як режисер. Ну, а поки що — подарунок від «Сузір’я» — 7 березня прем’єра«Будьте, як удома».

ЗДОРОВ’Я, НЕРВИ, ВОЛЯ

У нашій розмові взяли участь і мама — Ада Роговцева, і дочка — Катерина Степанкова.

— Катю, те, що актори стають режисерами, явище досить поширене, а яким чином ви вирішили перекваліфікуватися?

— Два роки тому я закінчила в Москві вищі режисерські курси в майстерні кінорежисера Петра Тодоровського. І, правду кажучи, не уявляю, у кого хотіла б учитися театральної режисури. Адже, сидячи 10 років на репетиціях за спиною в Романа Григоровича Віктюка, а я не пропускала жодної, я мала таку школу! Так що цей пасивний майстер-клас я отримувала досить активно й усвідомлено.

— Значить, рішення займатися режисурою було свідомим?

— У якийсь момент мені стало нудно, і я захотіла ще повчитися. До режисури, треба сказати, мене свідомо штовхали близькі. Я всіляко чинила опір, тому що вважаю її чоловічою професією. Мені здається, що образний ряд, парадоксальне мислення, метафори — доля чоловіків.

— А проте...

— Так, у мене є багато друзів — талановитих акторів, яким або ніде працювати, або доводиться робити те, що не влаштовує творчо, і мені захотілося дати їм таку можливість, зробити з ними щось спільне й цікаве. Так вийшло, наприклад, у виставі «Рожевий міст», де чудово зіграла Світлана Орличенко. Є маса хорошого драматургічного матеріалу, який хочеться втілити, що називається, руки сверблять. Питання лише в тому, як подолати свою несміливість перед режисурою чи взяти й зробити. Тато мене вчив, — «роботи очі бояться, руки її роблять», тому я звикла підходити до справи таким чином. Процес постановки вистави можна представити приготуванням борщу, (дівчата ж уміють варити борщ), я вважаю це певним алгоритмом зі складання частин, які вибудовуються в певне ціле, це як освоєння ремесла. Мотивація була такою: є талановиті люди, яких я люблю і з якими хочу працювати, і є матеріал, який мені цікаво втілити на сцені, — таким чином починалася перша робота, і так складається друга.

— А що потрібно для того, щоб вийшла добра вистава?

— Міцне здоров’я, нерви, воля, спокій і внутрішня впевненість у тому, що все це можна подолати. Кажу не жартуючи, а абсолютно серйозно. Я виросла за лаштунками Театру ім. Лесі Українки, вже у п’ять років виходила разом із мамою на сцену у виставах, я бачила в дії цей прекрасно налагоджений, творчо-виробничий механізм. Закладений у дитинстві досвід, дає свої плоди. Потім прийшов досвід залізної самодисципліни одинадцяти років роботи у виставах Романа Віктюка. Спілкуючись із акторами інших театрів, я розумію, наскільки там жорстка дисципліна. Якщо, наприклад, увечері акторові говорять, що завтра текст ти виголошуєш англійською, то він приходить із вивченим напам’ять текстом і з продуманими пропозиціями, що йому потрібно зробити у виставі. Там це нормально, не знаю, чи працює так хто-небудь ще таким чином. Нам зараз доводиться працювати за найскрутніших фінансових умов, часом — на голому ентузіазмі, все доводиться робити своїми руками, адже справжні професіонали, маю на увазі допоміжні цехи, реквізитори, декоратори, зникають як клас, усе дуже важко. Режисеру важко на когось покладатися, в нашій справі просто потрібна добра, справжня команда. Ось так і з виставою «Будьте, як удома»: з’явилася продюсер Нона Кондрашова, яка сказала — давайте, робімо, а Олексій Кужельний запропонував сцену в «Сузір’ї», ми вибрали матеріал, зібрали акторів і почали працювати.

— Вибір п’єси був за вами?

— Річ у тім, що роль Марівонн Дюпре в цій п’єсі Ада Миколаївна вже декілька років грає в московській антрепризі. Актор Ахтем Сейтаблаєв працює з нами у виставі «Варшавська мелодія-2». Він дуже пасує на роль головного героя в п’єсі «Будьте, як удома»: Сальмір Белькасер — араб, який опинився в Парижі. Ці обставини привели до того, що виникла думка поставити п’єсу в Києві. У мами з Ахтемом склалися добрі творчі і людські стосунки, що, думаю, глядачам варто заплатити гроші за квиток, щоб побачити їхній театральний тандем.

— Катерино, що для вас означає робити виставу за участі своєї мами?

— Я взагалі люблю працювати з родичами. Наша родина — вся професійна, окрім Ади Миколаївни, це хореограф Оля Семешкіна, батько мого сина — художник Тарас Ткаченко, мій чоловік Олексій Скляренко. Разом нам працювати легко й одночасно складно, бо працювати доводиться 24 години на добу, і розділити чітко: це робота, а це — дім, нам не вдається. З мамою спілкуватися — одна насолода, спостерігати за тим, як вона репетирує — задоволення для всіх. Вона дуже вимоглива в роботі, точно будує логіку персонажа, а її відповідальність тримає в тонусі всіх і не дає нам розслаблятися.

— Під час роботи Ада Миколаївна спілкується з вами як із дочкою чи як із режисером?

— Скажу про свої акторські відчуття, коли ти на майданчику, є певне почуття «роздягнутості» і недостатнього загального бачення, тому той, хто перебуває в залі, завжди в більш виграшному становищі, він бачить всю картинку й за визначенням сильніший. Інша річ, злить це того, хто на майданчику чи радує. Ставлення до мене, як до дочки, існує лише за формою, вона не звертається до мене на ім’я-по батькові, мама просто говорить: «Катю, тут обман»! І ми починаємо разом виправляти. Працювати з мамою — щастя, тим більше, що вона — унікально талановита людина й дуже високий професіонал. Ми любимо одна одну, нам добре разом, і вдома, і на сценічному майданчику у виставі.

ПОГОВОРІМО ПРО ЛЮБОВ

— Адо Миколаївно, наскільки вам комфортно працювати з Катею, як із режисером?

— Вона працює дуже професіонально, глибоко. Катя завжди чітко ставить завдання і знає, чого хоче домогтися в тій чи іншій сцені. А це дуже важливо для актора — упевненість постановника. На виставі «Будьте, як удома» у нас зібралася чудова команда, ми хвилюємося, як усе вийде, ну, загалом — стан такий, як перед будь-якою прем’єрою. П’єса Шевре — чудова, про любов, всеосяжну, вселюдську любов, любов розуміння і бажання зігріти цим почуттям іншу людину, подолавши себе.

— Ця вистава відрізняється від того, що ви граєте в Москві?

— Кардинально. Тут розставлено абсолютно інші акценти і текст працює зовсім інакше. Якщо в Москві ми з моєю партнеркою, чудовою акторкою Ольгою Волковою граємо двох сестер, які пригріли у своєму домі хлопців, то тут у нас ідея — подати «милостиню тому, хто заслужив»... В образ своєї героїні Марівонн Дюпре вкладаю пережите. Згадую, як мене колись приголомшив Євген Євтушенко, який виступив на захист кримських татар. Для нас, тоді радянських людей, це було дивно... І ці ж проблеми нікуди не поділися, зараз інша ситуація, але є переселенці, емігранти, і нелегали, які працюють за кордоном. Як їм, як можна переживати ті приниження, поневіряння, які їх переслідують? Нам хотілося акцентувати на темі, що немає чужих людей на цій землі і не повинно бути чужого горя. До осмислення серцем цих проблем — важкий і довгий шлях. Це головна тема моєї ролі, моєї героїні. Все збіглося з Катиним режисерським вирішенням, і ще Ахтем — кримський татарин і ці переживання йому не потрібно вигадувати. Тому гадаю, у нас усе вийде переконливо й органічно. Мені страшенно хочеться, щоб після вистави у глядачів виникло те почуття, яким ми всі заражені — бажання любити і зрозуміти людей усього світу, бажання говорити близьким, як це робимо ми: «Дякуємо, що ви в нас є!»

— Так збіглося, що ваша прем’єра відбудеться в переддень 8 Березня, яке ваше ставлення до Жіночого дня?

— Річ у тім, що, власне, я не жінка, я мужичок... І Катерину народила мужичком, тому в нас у родині завжди існувала іронія з приводу цього свята. Пам’ятаю, наші чоловіки проголошували: «Ну, дівчата, надійшов жіночий день, будемо вас вітати»! Але ніяких особливих подарунків ми не отримували, а реготу, жартів і примовок із приводу свята було більш ніж достатньо. Для нашої родини 8 Березня — привід зайвий раз повеселитися, зібратися всім разом. Тому, нехай існують різні свята, які можуть принести хоч якусь радість, відвернути від проблем, зробити хоча б на день жінок красивішими й бажанішими. Для мене 8 Березня — така собі мила дурниця, але нехай такий жіночий день все ж таки в нас буде!

Алла ПОДЛУЖНА, спеціально для «Дня»
Газета: 
Рубрика: