…коли у теперішню глупу ніч українство не буде себе нічим заявляти ясним і голосним, то ніхто не піде за ним, коли настане ранок. А він таки настане неодмінно.
Михайло Драгоманов, український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, громадський діяч

Талановита міс де Віль

Фільм студії Діснея “Круелла” – історія про те, як красиво бути лиходійкою
27 липня, 2021 - 10:53

(Увага, спойлери!)

Вона нещасна.

Вона зла.

Вона прекрасна.

Вона Круелла.

Хоча на початку її звали інакше.

При переносі коміксних чи анімаційних персонажів в кіно з акторами виникає ситуація, яку можна назвати парадоксом прирослої маски.

Адже будь-який мальований масовий герой чи героїня – це завжди перебільшення, якась надто яскрава риса, що визначає його/її характер. Надздібності у всіх цих Людей Ікс та Суперменів, величезна голова Бетті Буп без шиї, колосальні кулаки морячка Папая, істеричний регіт дятла Вуді. У світі суцільної гіперболи, на яку спирається мальований жанр, це є нормою. Але варто замінити малюнки живими істотами – мультяшний шарм перетворюється на відхилення, мутацію, збочення чи прокляття. 

Круелла в оригінальній анімації Діснея – довготелеса лиходійка у міхах та з цигаркою, яка випускає отруйно-салатовий дим. В живому рімейку 1996 року - чиста фурія, істерична фетишистка, схиблена на тих-таки міхах. У “102 далматинцях”, знятих через чотири роки, їй дали шанс на виправлення, але безуспішно. Гленн КЛОУЗ, що втілила Круеллу і в 1996, і в 2000, на ту мить була відома завдяки образу інтриганки маркізи Ізабель де Мертей у “Небезпечних зв’язках” Стівена ФРІРЗА (1988). Роль у Діснея набагато простіша. Клоуз грає карикатуру – нескладну крикливу хижачку, приречену на поразку.

Тобто від австралійського режисера Крейга ГІЛЛЕСПІ вимагалося зробити цікавою героїню, до якої намертво пристало одновимірне фарсове амплуа.

Гіллеспі буквально витяг її за волосся. Круелла вже народжується з відхиленням – половина волосся чорна, половина – солом’яно-біла. Звісно, стає об’єктом знущань однолітків. Відповідає на цькування з недівочою силою та люттю. Випробовує світ на розрив з пелюшок. Її жорстоку сторону мама називає Круеллою, воліючи бачити милу, лагідну Естеллу. І оце роздвоєння, власне, визначає подальший розвиток подій.

Нарваність і талант до створення одягу виявляються надзвичайно цінними, коли Естелла, втративши маму, опиняється на вулиці і прибивається до малолітніх злодіїв Джаспера та Горація. Вона здатна пошити будь-яке маскування для будь-якої авантюри і таким чином пошити в дурні будь-кого.

Конструюючи цю історію, Гіллеспі використовує впізнавані культурні коди. Вуличне дитинство Естелли зі сховком на горищі – явно діккенсіанський епізод. Ім’я дівчини відсилає до роману Діккенса “Великі сподівання” – так само там звали юну героїню, до речі, прийомну дочку. Основна частина сюжету розгортається в умовному Лондоні 1970-х. На задньому плані мигтять колажні титри й написи в стилі, використаному при оформленні платівок і плакатів “Секс Пістолз”. І, звісно, санудтрек – розкішна добірка музики 1960-70-х, від Feeling Good Ніни Сімон до Should I Stay Or Should I Go британських панк-класиків The Clash, від Sympathy For The Devil “Роллінг Стоунз” до садомазохістського гіта Іггі Попа Now I wanna Be Your Dog.

Настільки насичений акомпанемент робить Круеллу/Естеллу (Емма СТОУН) феноменом не стільки соціальним, скільки мистецьким; вона виплодок найкращого пекла, яке можна собі уявити – богемного мегаполісу, охопленого полум’ям марнославства. А сатаною в цьому сяючому інферно виступає інша Емма – Томпсон – в образі власниці наймоднішого бренда, баронеси фон Хеллман (так-так, hell означає пекло). До неї протагоністка влаштовується на роботу. Їй оголошує війну на винищення.

І це протистояння відбувається у єдино відповідній формі все більш складних, витончених і вражаючих перформансів, у центрі яких завжди Круелла, одягнена настільки ж неймовірно, наскільки й ефектно. Повноцінна співавторка фільму - оскароносна дизайнерка костюмів Дженні БІВАН, попередня робота якої включає "Божевільний Макс: дорога люті".

Емма Стоун здобула славу в мюзиклі «Ла-Ла-Ленд» (2016), зігравши молоду акторку на ім’я Мія, котра будує кар’єру в Голівуді; ключовий момент тої ролі – схвильована пісня-монолог на славу всіх “мріючих безумців”. Круелла певним чином – антипод, негатив Мії – так само цілеспрямована, так само безумна і таке само мрійлива, щоправда, її мрія передбачає руїни; проте тут симетрія неповна. Бо в певну мить в гру вступає зовсім не комедійний Рок, який виростає з мелодраматичної колізії з удочерінням: питання, хто справжня мати героїні, підтверджує її сутнісну роздвоєність. Бо якщо Естелла – породження доброї, дбайливої Катерини, то тоді Круелла – поріддя баронеси, холодної, безжальної егоцентристки, здатної навіть на вбивство. Але Естелла – це просто скромна підлегла ремісниця, котра генерує блискучі ідеї, привласнювані іншими. У той час як Круелла взаємодіє зі світом. Інакше кажучи, Естелла займається одягом-описом під контролем баронеси, у той час як Круелла – одягом-образом (терміни, запропоновані Роланом Бартом у дослідженні “Система моди”). 

По суті, в “Круеллі” стикаються не тільки дві жорстокі непоступливі особистості, а й два типи культури: та, що перетворює речі на мову заради влади і та, що перетворює речі на дію заради скидання влади. І стежити за цією битвою не менш цікаво, аніж за поворотами сюжету про помсту. І це, звісно, зовсім не пролог до солодкавої діснеївської історії про білих у цяточках цуценят та галасливу каргу, схиблену на їхніх шкурах.

Вона для цього занадто прекрасна.

Занадто нещасна.

Занадто зла.

Занадто талановита.

Настільки талановита, що може перемогти кого завгодно.

Навіть саму себе.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, “День”
Газета: 
Рубрика: