Минуле й теперішнє — наші засоби, лиш майбутнє — наша мета.
Гюстав Флобер, французький прозаїк-реаліст, один з найбільших європейських письменників XIX ст.

Тамара Трунова — про умовність на межі сценічних можливостей

15 і 16 березня на малій сцені лівобережців відбудеться прем’єра вистави «Дві дамочки у бік півночі»
14 березня, 2013 - 12:28
ТАМАРА ТРУНОВА ДОВІРИЛА ЗІГРАТИ ГОЛОВНІ РОЛІ ЛІТНІХ СЕСТЕР... МОЛОДИМ АКТОРАМ-ЧОЛОВІКАМ. ОБРАЗ БЕРНАДЕТТИ РЕПЕТИРУЄ ВІТАЛІЙ САЛІЙ / ФОТО ЄВГЕНА ЧЕКАЛІНА

Ім’я П’єра Нотта є відомим і популярним не лише у Франції (його п’єси перекладено і поставлено в Бельгії, Німеччині, Італії, Австрії, Англії, Греції, Японії, Болгарії, США, Лівані та Росії). В Україні твори цього автора буде представлено вперше на сцені Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра в постановці молодого режисера Тамари ТРУНОВОЇ.

— П’єса «Дві дамочки...» мала у Франції дуже великий успіх, як у публіки, так і у критики. Але чорна комедія з елементами абсурду (та й форма і тема п’єси) — незвичні. Такий текст для режисера, певною мірою, — ризик. Чим було продиктовано ваш вибір?

— П’єса приваблювала нестандартністю і кількістю сенсів у першу чергу як матеріал для читання. Коли ж її було прийнято до постановки, переляк був сильніший за симпатію. Умовність на межі сценічних можливостей змонтована з реалістичними, навіть фізіологічними подробицями.

— Головна тема п’єси — ставлення до смерті. Вихідна подія — смерть матері, але водночас у п’єсі багато ексцентричних сцен. Для нашої ментальності не є характерним ігрове ставлення до смерті. А як ви до цього ставитеся?

— Сміливе, а місцями навіть зухвале ставлення драматурга до питань старості і смерті, про які в нас заведено говорити з пієтетом, а більше — мовчати, бурхливі події з життя персонажів, в яких вони примудряються знаходити маленькі радощі. І, врешті-решт, знаходять один одного, приходять до місіонерства, жертовності, до просвітлення, з часом розкрилися цілою філософією. Сестри втрачають матір і вчаться жити без посередника, перекладача, амортизатора. Прориваються старі образи, захльостують комплекси, душать ревнощі, але на іншій чаші терезів життєва необхідність один в одному, страх від «зими» життя, яка наближається. І парадоксальний вихід — прийняття ухвали поєднати мертвих батьків — що і стає пусковим механізмом цвинтарної пригоди.

Мені здається, головна проблема персонажів — навчитися бути разом, у рамках п’єси смерть об’єднує живих. Підхоронивши прах матері до батька, сестри обіцяють, що повернуться до батьків, вірячи в те, що щастя і єднання можливе, хоча б після смерті. Літні жінки виявляються маленькими беззахисними дівчатками, вічно самотніми, які ставлять дитячі запитання і простягають свої маленькі ручки в пошуку батьківських рук.

— У виставі дует двох літніх сестер грають... молоді актори-чоловіки — Віталій Салій та Михайло Кукуюк. Чому було так вирішено?

— Розподіл склався відразу, і досі здається мені найбільш вдалим. Призначення молодих чоловіків на ролі старіючих жінок підтримало, задане драматургом, відчуття неможливості того що відбувається, а також звільнило процес роботи з акторами від боротьби зі стереотипами і від опори на особистий досвід, що дозволило вибудовувати певні архетипи, не грати вузько, розкривати андрогінність проблематики.

— Драматургічний матеріал дуже складний за формою — 17 місць дії (ісеред них такі «екзотичні» для театру, як автобус, який мчить магістраллю). Свою специфіку також має сюжетний ряд — у п’єсі багато слів, мало дії. Який підхід вибрали у розв’язанні цих драматургічних завдань?

— Підтримуючи драматурга і посилюючи його задум, ми відправляємо 17 запропонованих місць дії під один дах — і цвинтарі, і дансинг, і ліфт туляться під дахом автобуса, який мчить у напрямі Півночі. У сценографії також активно заявлено відеоряд. Але ключовими фігурами вистави є актори — Віталій Салій і Михайло Кукуюк, а також буде багато музики, пісні, море одкровень і світла-світла історія про головні цінності всіх живих.

Олена БОГОМАЗОВА
Газета: 
Рубрика: