Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Танець у ролі... есперанто

Швейцарські маршрути Олександра Чепалова
14 серпня, 2019 - 09:44

Початкова адреса відрядження професора Київського національного університету культури й мистецтв Олександра Чепалова: Женева, університет, кафедра славістики. Але інтереси, пов’язані з перебуванням у Швейцарії нашого видатного співвітчизника Сержа Лифаря, трохи змінили й розширили маршрут поїздки...

«ОПОВІДАЛЬНИЙ» БАЛЕТ

— Олександре Івановичу, що ж привело вас на береги Женевського озера?

— Мій улюблений вид мистецтва танець... 1995 року пощастило одержати грант швейцарської організації ProGelvetia для вивчення сучасного танцю в Цюріху, Женеві, Лозанні й інших швейцарських містах. Тоді в його розвитку  був явний перегин. Експерименти переважали над академізмом і практично знищили класику. Організатор балетного конкурсу в Лозанні Філіпп Брауншвейг навіть книжку написав: «Криза танцю». Сьогодні становище поліпшилося й у практиці, й у теорії хореографії. Нею зацікавилися навіть непрофільні навчальні заклади. У найстаршому Женевському університеті здавна існує кафедра славістики, яку очолює унікальний фахівець, професор Жан-Філіпп Жаккар. Сам він народився у Швейцарії, але таке враження, що знає історію й культуру слов’янських країн як свою рідну. Коли Жан-Філіпп стажувався в Ленінграді, потрапив «під ковпак» КДБ як шанувальник гурту Віктора Цоя. Він досі товаришує з колишніми неформалами, не терпить радянської ідеології й чудово розуміється на українській політиці. Загалом, «наша людина». Коли ми познайомилися, Жан-Філіпп мав кількох аспірантів, зокрема українку Євгенію Тихонову, фахівця з народної хореографії. Вона, до речі, писала свого часу в Києві дисертацію під керівництвом відомого театрознавця, доктора мистецтвознавства Юрія Станішевського. Та не судилося! Потім намагалася знайти роботу у Швейцарії, шукала собі застосування як педагог. Так потрапила до Женевського університету, оскільки на Заході теж беруть на професорські посади фахівців з науковими ступенями. Багато вихідців з України залишили тут свої автографи. В старому корпусі університету є авдиторії, де на столах... вирізано прізвища студентів зі слов’янськими прізвищами. Уявіть, їх не стирають із ХIХ століття, неначе в музеї... У бібліотеці знайшовся «Кобзар», двотомна енциклопедія україністики, видана в Торонто, багато біографічних книжок про Тараса Шевченка (на фото). І ще згадаю про одну неформальну деталь університетської «експозиції». Кілька років тому, як наочна пропаганда відмови від паління, навколо головного корпуса було зібрано й закрито в скляному кубі на загальний огляд майже двадцять шість тисяч недопалків. Справжній сюрреалістичний натюрморт, дуже непривабливий. Гадаю, може допомогти в оздоровленні атмосфери загалом і власних легень зокрема.

— Дуже цікаво, але повернімося до дисертації. Чи є якісь відмінності в самій процедурі захисту?

— Отут потрібні пояснення. Вчена спеціалізована рада в Женеві (вона там зветься журі) складається лише з чотирьох осіб. У цьому разі це була декан факультету Корін Амашер (вона історик і має міцні зв’язки з українською науковою школою), Ж.-Ф. Жаккар, я й ще одна цікава особистість — Олександр Калібабчук, що був солістом балету  Національної опери. Свого часу він здобув також філологічну освіту в Київському університеті, а зараз працює балетмейстером у театрі німецького міста Карлсруе і є професором Академії танцю в Маннхеймі. Отака в нас підібралася компанія.

— Невже цього досить?

— Мені здалося, цілком. Цей позитивний досвід, наскільки мені відомо, має намір перейняти й наша наукова спільнота, тоді ймовірніше, що ступінь доктора філософії (Ph.D) остаточно затвердиться в Україні. Не таємниця, що в багатьох наших спеціалізованих радах засідають люди, хоча й солідні, але які мало розуміються на питаннях, що їх розглядає конкретна дисертація. До того ж що менше членів у таких інституціях, то більшою має бути компетентність кожного з них. Дуже важливо, що рішення журі ніхто не може ні контролювати, ні заперечити. Це тим паче підвищує його відповідальність.

— Захист відбувся успішно?

—  Євгенія Тихонова написала чудову дисертацію, пройшла всі необхідні етапи обговорення. Остаточне рішення ухвалював декан, враховуючи думки керівника й опонентів. Вони були одностайними. Робота, за нашими мірками, величезна — близько 600 сторінок, на її читання й рецензування особисто я витратив близько трьох місяців. Колега Калібабчук також працював із нею дуже довго. Тема дисертації дуже цікава — йдеться в ній про «оповідальний» балеті, тобто спроби розповісти якусь історію засобами танцю й пантоміми в різні часи і в різних країнах. У нас таких досліджень поки що немає. Але слід згадати, що одним із перших і найбільш глибоких теоретиків танцю у ХХ столітті був наш земляк Серж Лифар. Його ми також неодноразово згадували під час роботи журі.

ІКАР СЕРЖА ЛИФАРЯ НА БЕРЕЗІ ЖЕНЕВСЬКОГО ОЗЕРА

 

ЛИФАР-ІКАР

— Ще б пак! Адже Лифар помер у Швейцарії, у Лозанні.

— Так, і мій шлях продовжився з Женеви до Лозанни, щоб побачити пам’ятник Лифарю, виконаний як бронзова скульптура з ажурними крилами його улюбленого героя Ікара (на фото). Не думайте, що це виявилося просто. Пам’ятник на березі Женевського озера (до Лозанни  потяг 65 кілометрів мчить його берегом) схований у густих деревах і його в місті мало хто знає. Навіть в готелі, розташованому поблизу (там Лифар мешкав до самісінької смерті), мене при слові «Ікар» направляли до розташованого поряд Музею олімпійського руху, де такі монументи могли бути. Але такого, як цей, виконаний українським скульптором Володимиром Чепеликом, справді немає.

Як казав  український дипломат Євген Бершеда, для України надзвичайно важливими є конкретні свідчення історичної присутності в культурному просторі Європи й світу. Він же розповів, що в інавгурації пам’ятника брав участь, тоді ще живий, видатний хореограф Моріс Бежар, балетна трупа якого досі перебуває в Лозанні. На церемонію він прийшов на милицях, оскільки лікував зламану ногу. Символічно, що, коли мерові Лозанни не вдалося з першої спроби звільнити монумент від покривала, М. Бежар допоміг, знявши покривало своєю милицею. Про це й багато іншого я згадував, перебуваючи на березі Женевського озера. Можливо, варто написати  про ці уроки «есперанто» докладніше. Швейцарський і загалом європейський досвід цілком може нам згодитися — від політики до мистецтва. А за ним стоять авторитетні люди    —  теоретики й практики.

Віра МОВЧАН, кандидат мистецтвознавства. Фото автора й Жана-Філіппа ЖАККАРА
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments