Танго Анна...

Відомому київському поету Олександру Вратарьову щастить у житті на дивовижні зустрічі. Може, тому він і вирішив написати книгу спогадів про недавнє але, на жаль, все більш віддалене минуле. Один із розділів майбутньої книги присвячений, можливо, одному з найбільш пам’ятних і дорогих знайомств — із великою співачкою Анною Герман. До речі, Вратарьов — єдиний український автор, чию пісню виконала прекрасна пані Анна...

«ПОЛОВИНА НЕБА В ГЛАЗАХ»

Друга половина 60-х років минулого вже століття. Москва... Спекотний літній полудень. У старому дворі на вулиці Станкевича ми сидимо з поетом Леонідом Дербеньовим на лавці в тіні кірхи — лютеранської церкви. Але в цьому готичному приміщенні з червоної цегли вже давно не моляться. Тут розміщується Всесоюзна студія грамзапису «Мелодія». Блискуче листя молодого клена абсолютно нерухоме. На гілці, ніби величезна вишня, повисла повітряна яскраво-червона куля...

Леонід Петрович Дербеньов — людина в пісенній справі легендарна. І сьогодні у всіх на слуху його лукаві, мудрі рядки про чорного кота, про ведмедів, які труться об земну вісь, про зайців, які косять трин-траву, про мить між минулим і майбутнім, що називається життя, про королів, які не можуть одружитися по любові...

Дербеньов прийшов на «Мелодію», щоб зустрітися з молодою польською співачкою. Вона запізнюється. Дербеньову жарко, він злиться і випускає пар, жартуючи і підсміюючись над провінціалом із Києва.

Я у Москві у відрядженні у своїх інженерних справах, але, звичайно, й пісень не забуваю. Вчора познайомився з Дербеньовим на Всесоюзному радіо на П’ятницькій вулиці. Він показав мені примірник новенької збірки «Песни радио и кино», де поряд надруковані наші пісні. Збірки ці розходилися вмить, і Дербеньов пообіцяв мені подарувати одну з своїх. Я терпляче чекаю, коли метр виговориться й приступить до дарування. Та де там. Він перегортає збірку.

— Ну, ось — «Идет девчонка». Хо ороша пісня. Та тільки музика.Вірші — г... Ну, йде собі і йде на... Майстер тримає в куточку рота термоядерну «Приму» і з вуст злітають такі ж міцні слова.

— А Вербицький — молодець! Ритм — заводний ритм... Саша Зацепін ще твісти пише, а тут — на тобі, хохол перший у країні шейк створив.

Він буравить мене своїми блакитними гострими крижинками.

— Ну, добре, добре... Не тушуйся. Ач ти, зблід навіть. (До Москви я два тижні був у відрядженні в Євпаторії і засмаг до чорноти...) Ну, є, є пару рядків... «Смешная челка... Половина неба в глазах...» Врахуй, старик, половина неба в пісні — це більше за все небо над головою. Ось сподобишся до кінця життя ще на п’яток таких «половинок» — вважай, відбувся...

«УДИВИТЕЛЬНАЯ ДЕВЧОНКА»

І раптом похмурий дворик кірхи ніби посвітлів, і навіть нерухоме кленове листя зашелестіло на свіжому вітрі. По асфальту, стукаючи каблучками, в легкій сукні в подовжню блакитну смужку швидко йшла висока русокоса дівчина.

Дербеньов піднявся. Вона нахилила голову. Вони поцілувалися.

— Ось, — сказав Дербеньов і простягнув їй збірку, — я приніс російський текст.

Поруч з «Девчонкой» у збірці була надрукована пісня «Танцующие Эвридики» — перша пісня Анни Герман, яка облетіла весь світ. А народ наш, дружно дивлячись по телевізору знаменитий Сопотський фестиваль, колективно закохався у прекрасну полячку, не підозрюючи, що ніяка вона не полька, а нашенська дівчина, яку в десять років, у 46-му році, мама відвезла до Польщі, й рідна мова для неї — російська...

Анна читала і наспівувала одночасно. Доспівала до кінця абсолютно дивовижну, але дуже довгу пісню в перекладі Леоніда Дербеньова.

— Бардзо дзенькую пана. Добже, просто чудово!

Дербеньов розцвів.

— Добже, але... Цо то є — «и на всех континентах»... альбо... «это мысль, это чувство, это просто искусство». Леоніде, це ж не вірші Дербеньова, це текст (вона так і сказала — «тэкст») Дербеньова. А де Орфей? У Катажини Гартнер в оригіналі є Орфей, який співає, і тому прилітають, ні, як це по-російськи сказати, виникають, так, виникають Еврідіки.

Дербеньов спохмурнів.

— Анно, це не буквоїдський переклад, це моя версія.

У поета був дуже нещасний вигляд.

Анна сказала: «А, версія... Ну, версія, нехай буде така версія... добже... Дуже красиво»...

Про велику співачку Анну Герман, про прекрасну й трагічну долю її написані книги, статті, знято фільми. Легенда про неї складається й понині. А в той сонячний день я сидів у старому московському дворику поряд зі знаменитим іронічним поетом і дивовижною дівчиною. Анна раділа, що завтра з групою польських артистів виїжджає до Криму працювати й купатися в Чорному морі. Але через це у неї зривався запис платівки у Москві, і це дуже її засмучувало... «І, крім того, — сказала вона, — у мене немає такої південної темпераментної пісні, такого танго, чи що»... По-російськи вона говорила чудово, але все- таки з легким польським акцентом. І в цьому був дивний шарм, а можливо, вся справа в незвичайному голосі. Ніколи, ні до, ні після, я не чув такого чарівного голосу. І ніхто не чув.

«...Такої південної пісні, темпераментної», — повторила вона, акцентуючи на другій частині слова. І раптом я сказав: «Танго Анна..». Дербеньов гмикнув: «Набираєш очки...» «Красиво, — засміялася Анна Герман, — дуже красиво. Добже — а Танго Анна! Так напишіть мені таке жеманське дещо танго». «Жеманное», — виправив Дербеньов. Джентльмен у білому костюмі, з яким прийшла Анна, протягом усієї розмови терпляче і ввічливо переминався з ноги на ногу поодаль. Нарешті він демонстративно постукав нігтем по циферблату наручного годинника. Анна з Дербеньовим піднялися і разом із джентльменом попрямували до студії. Вона обернулася до мене: «До видзенья! Я чекаю «Танго Анна»...

Голос Анни Герман у далекі 60-ті летів попереду всіх авіарейсів, якими вона прибувала до різних країн. Дзвінка слава обганяла її. Радянський Союз, Сполучені Штати, Англія, Німеччина... Вона підкорила Італію — країну бельканто, країну кращих у світі голосів! Італійці обожнювали її. Але саме на цій прекрасній землі одного разу вночі по дорозі до Мілану сталася жахлива автокатастрофа.

От і все... Finitа... Лікарі розводили руками. Але небеса ще не чекали на неї. Душа не доспівала свою пісню на землі. Три роки в гіпсі, три роки мук і пекельного болю, коли смерть здається звільненням. Через три з половиною року вона піднялася. Кожен рух був тортурами. Пересилюючи неміч і страждання, вона заново навчилася ходити. І поступово почала співати. Адже для цього вона вижила...

«АКВАРЕЛЬ»

І знову прийшов тріумф. Вона повернула собі всесвітню славу. Неспроста після «Танцующих Эвридик» її улюбленою піснею стала «Надежда» Пахмутової і Добронравова.

У неї був свій будинок, своя сім’я, чоловік — інженер Збігнев Тухольський. Він став її нареченим ще до трагедії. Не зрадив, не відходив ні на крок усі ці жахливі роки. І от у 1975 році у Анни Герман народився син! Збишек молодший. Якби вона булане великою співачкою, а простою жінкою, яка після всього пережитого народила дитину, й тоді її повинні були б відзначити небеса.

31 грудня 1978 року зателефонував мій московський співавтор Роман Майоров.

— Обов’язково дивися «Огонек»!

— А що?

— Поки нічого...

Майоров служив деякий час музичним редактором передачі «С добрым утром» і чудово знав стиль керівництва тогочасного голови Держтелерадіо Лапіна. Він особисто рецензував тексти всіх пісень у престижних передачах. Вирізати будь-яку пісню могли просто в останній момент. Тому Рома не хотів випереджати події. І от десь о третій годині ночі ведучий «Огонька», молодий і кучерявий Микола Караченцов сказав: «Композитор Роман Майоров, вірші Олександра Вратарьова, «Акварель». Співає Анна Герман.

Тільки почався оркестровий вступ, а серце моє ще билося десь у горлі — скажено задзвенів телефон.

— Ти слухаєш?

— Ти дивишся?

— У тебе ввімкнений телевізор?

На третьому дзвінку я шпурнув слухавку:

— Дорогенькі, дайте послухати!

Анна Герман співала божественно. Голос проникав у душу.
«Как жаль, что мы не дарим снов,
они порой правдивей слов...
Я дарю тебе на память алый шар,
небо, словно голубая шаль.
Как слова моих признаний — алый шар».

Над землей зеленой он летит вдаль.

...Яскраво-червона куля, схожа на величезну вишню, погойдувалася на кленовій гілці в старому московському дворику біля стін лютеранської кірхи.

До ранку я був найщасливішою людиною в Києві.

Вранці зателефонував Рома з Москви.

— Що у тебе з телефоном?

— Я висмикнув штекер.

— Ідіот, тобі телефонувала Аня...

Рівно через рік, у грудні 79-го, розклеювачі афіш обрадували киян: «Палац «Україна» — Анна Герман»! Для міста це було подією. Я працював тоді з Олексієм Семеновим. Композитор він був хороший — мелодист, лірик, але з деяким фольклорним нахилом. І «Танго Анна», яке ми спробували написати з Альошею до приїзду Анни Герман, не вдалося. Але начебто вийшла інша пісня — «Не называй меня соловушкой»...

Відгриміли оплески. Ми з Олексієм проникли за лаштунки на третій поверх. Біля дверей з прикнопленим листочком «Анна Герман» топтався табунок київських композиторів, поетів, газетярів, артистів, шанувальників. Але охоронці стояли насмерть, не впускали нікого. Натовп розступився, коли дівчина в білому фартуху урочисто пронесла на підносі порцеляновий чайник. Для таких дівчат Олексій вмить знаходив вірний, такий собі батьківський тон:

— Мила, скажи Аннушці пароль: «Акварель», автор прийшов.

Дівчину з чайником впустили в кімнату. Майже відразу ж двері відчинилися знову і з’явилася Анна Герман. У дверях вона була не просто високою, вона була височенною.

— Вратарьов? — запитала вона.

Ми зустрілися очима.

— Заходьте.

Народ мовчав.

Ми з Олексієм зайшли й подивилися вгору. А як же ще...

Вона засміялася: «Що, я дилда, да?»

Запросила сісти. Бліда... Сині-сині очі... Нетутешні... Волосся після концерту зав’язалося вузлом.

— «Акварель» — чудова пісня. Цей образ — яскраво-червона куля, яка летить над зеленою землею... Акварель кохання... І Роман таку музику написав... Неземну якусь.

— Ви знаєте, Анєчка, він і справді її в літаку придумав. Дивився на хмари в ілюмінаторі — і музика прийшла. А до того — півтора року вірші у нього лежали.

— Тепер я розумію, чому сама почала музику писати. Весь час у літаку.

Посміялися.

Я запитав: «А ви пам’ятаєте — тисячу років тому на фірмі «Мелодія» у Москві...»

— О, тоді все тільки починалося… Я була тоді молода і сильна... І красива!

— Ну що ви, Анєчка, ви стали ще красивішою.

І тут Олексій відразу ж перейшов на «ти»:

— Аннушка, ми хочемо показати тобі нову пісню.

Він сів за фортепіано…

— Добже... Красиво... Але чому всі приносять мені тільки сумні пісні?

І раптом спитала у мене: «А де «Танго Анна»? У тебе було достатньо часу...

— Слова я написав, Анєчка...

— От що я зроблю... Заберу ці вірші й сама придумаю музику. У літаку або в поїзді.

На кришці фортепіано стояли аптечні пляшечки. Розмовляючи, вона капала ліки в склянку.

— Я зроблю програму тільки з веселих пісень і назву її «Когда цветут сады» або «Ждите весну». Ні (очі її засвітилися дзвінкою синявою), я назву програму «Танго Анна». Добже... Красиво!
«Ах, танго Анна,
ах, танго Анна,
над морем льется
голубой хрустальный звон...»

Через кілька років музику для «Танго» написав прекрасний композитор Ігор Поклад. Першим цю пісню виконав Юрій Богатіков. Досі цю пісню співає Йосип Кобзон і інші чудові співаки. Але іноді я ловлю себе на тому, що якимось незбагненним чином до мене приходить голос Анни Герман... Я не розповідав Ігорю цю історію. Але хороша музика завжди — чаклунство... На землі істинні зірки довго не живуть. Їх чекає висота. З небес вони світять нам вічно. Анна Герман померла 26 серпня 1982 року у Варшаві. Їй було 46 років...