Які ж несвоєчасні рішення можновладців... Коли вони за що-небудь, нарешті, після довгих сумнівів вирішують взятися, життя вже пішло вперед, і вони знову залишаються перед розбитим коритом.
Павло Скоропадський, український державний, політичний і громадський діяч, останній гетьман України

Таїна згубного вчинку

Жанр прем’єрної вистави Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки за п’єсою «Фальшива нота» Дідьє Карона я визначив би як «симфовізія»
20 лютого, 2019 - 10:49
ФОТО ІРИНИ СОМОВОЇ

Дієвий ряд у фізичному, розумовому, душевному вимірах розвивається за принципами симфонізму, який Б.Асаф’єв визначав як: «безперервність музичної свідомості, в якій жоден із елементів не мислиться й не сприймається як незалежний від інших».

Переповідати сюжет цього захоплюючого детектива так само безглуздо як розтлумачувати анекдот. Ба більше, це було б зрадою театру. Вистава таємнозримим підносить над сутністю п’єси. Усмішка зла, білий шум пригадування, тінь фальші в першій частині симфовізії allegro проступають крізь упізнавані образи знаменитого музиканта Міллера та його завзятого прихильника Дінкеля, які створюють Олег Замятін та Станіслав Москвін. Протягом вистави ця пара за допомогою дотепних ходів мінятиметься ролями в трикутнику долі: кат, жертва, рятівник. Зовні душевні сцени меломанів виявляють настирливо фальшиву ноту. Тома Сойера мучила проблема: «Душа займає майже всі нутрощі, а толку від неї ніякого». Відчуття прийдешньої битви на безмежному полі душі виникає саме внутрішньо. О.Замятін legato втрачає оболонку величності, в очах починає миготіти страх. С.Москвін staccato виструнчується, стає героїчно-викривальним.

Постановник вистави М.Резнікович і режисер К.Кашліков — майстри з самодостатніми режисерськими стилями демонструють диво гармонії особистісного. Загальне домінування постановника вміло проявляє почерк режисера в першій частині allegro і четвертій rondeau-соната.

Друга частина rondeau стрімко логічний наскрізний розвиток зупиняє в точці визнання згубного вчинку, коли фальшива нота стала ціною життя. В церковній шкалі гріхів гріх тіла — той, що прощається. Гріх духу — ні. Яким гріхом був згубний вчинок Міллера? Страх сина-жертви перед батьком-катом спричинив народження вбивці або прирік його на муку каяття. Диригентську паличку усе життя він тримає як пістолет, із якого зробив роковий постріл.

Схожу ситуацію геніальний письменник-містифікатор Ромен Гарі, який двічі під різними псевдонімами отримав Гонкурівську премію, описав у романі «Танок Чингіз-Хайма». В голові героя, колишнього есесівця, а нині охоронця правопорядку, живе розстріляний ним єврей. Безкінечний діалог ката і жертви за життя не веде до порятунку. На відміну від розвитку подій у п’єсі Дідьє Карона (вибачте, ледь не спокусився переповідати сюжет).

Творці вистави беззастережно залучають глядачів до непростих роздумів про Долю та Обставини. Людина — самопричина усіх проблем, — виголошують вони і приєднуються до думки філософа О.П’ятигорського: «Акт мислення — більший за нас».

У цій частині «симфовізія» заворожує зримою мелодією думки. До речі, саме в театрі імені Лесі Українки радує очевидність присутності серед різних акторських тренажів саме роздумування над роллю, виставою, місією актора й театру.  

Scherzo продовжує вервечку перипетій, завмираючи на мить актом спокутування гріху. Драма існування стає трагедією. І тільки самострата дарує катарсис деструкції особистості — особистості, зведеній на фальшивій ноті. Результативним самогубство не стало. Чому?, мій дорогий читачу-глядачу, дізнаєтесь на виставі. І обов’язково в цій частині насолодіться поєднанням ритму і змісту, яке надає особливої наповненості грі всього акторського ансамблю вистави. З О.Замятіним, С.Москвіним, В.Бродським, О.Савкіним я працював у КАМТМ «Сузір’я» і маю честь засвідчити покликаність цих майстрів Театром. Щеплення широким планом на малій сцені закріпило в них потребу працювати ювелірно деталізовано на сцені великій. Режисура вистави употужнює якість акторської гри увагою, яка доводить рівну важливість кожної ролі, тексту мовленого та мовчазного, важливість кожної ноти в цій великотрудній «симфовізії».

Фінальна rondeau-соната з конкретно часової стає епохальною. Сценограф Олена Дробна в гримувальній диригента Міллера розміщує панорамне вікно — браму Всесвіту. За нею від початку до фіналу вистави летить, падає, вмирає вічний сніг. Власне життя видається контрабандою загальнолюдського. Як жити, аби не боятися померти? Що може застерегти від згубного вчинку? Після вистави ще безліч запитань доганятимуть глядача. Чому так вчинив? Чому не стримався? Що спонукало? Чому це мучить усе життя?

Пекучих запитань у кожної людини тьма-тьмуща. Треба мати мужність, аби шукати на них відповіді й почуття гумору, аби пережити гіркоту цієї праці.

Ми існуємо в час культурного перевиробництва. Комерціалізація мистецтва диктує ринкову поведінку. Густо по світу театр легітимізує нецензурність. Фальшива нота в мистецтві набуває гучності. Ті, хто тримає канон культурних традицій, на жаль, не в більшості. Та поки що все ж є.

Олексій КУЖЕЛЬНИЙ, народний артист України
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ