Театральна «пастка» для Андрія Кургана

Наприкінці театрального сезону молодий актор зіграв у прем’єрах двох київських театрів — у Молодому театрі виставу за п’єсою сучасного драматурга Тетяни Іващенко «Спалюємо сміття» та у Малому драматичному театрі у «Пастці для лакеїв». I ці роботи помітили критики та глядачі.

Як і належить починаючому митцю, нині Андрій у творчому пошуку. До Києва Андрій Курган приїхав із Конотопа, але вже можна сказати, що «прописався» у нашому столичному театральному просторі . Нині з творчістю актора знайомі глядачі Театру «Романс», Малого драматичного театру, Молодого театру. І потихеньку, але активно «обживається» Андрієм територія театру.

— Андрію, як у хлопця з провінції визріло бажання стати актором?

— Мої батьки не мають безпосереднього відношення до театру, але люблять мистецтво. Я змалку відчував потяг саме до акторської діяльності: виступав у художній самодіяльності, всіляких конкурсах читців, ходив до драмгуртка, навіть ставив всі шкільні вечори, брав участь у різних телепроектах, що робили на Конотопському телебаченні. Тому я точно знав ким хочу бути. Думав про акторство, вабило мене і ТБ, цікавився шоу-бізнесом. Разом зі знайомим вирішили поступати до Київського інституту культури. Тоді курс набирала відома актриса Ада Миколаївна Роговцева. Я обрав спеціальність «Телеведучий, актор театру і кіно». Та провчившись два роки, зрозумів, що телебачення мене зовсім не цікавить. Саме Ада Миколаївна закохала мене у театр. З головою поринув у сценічне мистецтво. Не дивлячись на свою надзвичайну зайнятість, Роговцева приділяла нам багато часу і часто, повертаючись зі зйомок чи з гастролей, їхала не додому, а до нас, в інститут. А ще пам’ятаю дивовижний час, коли ми мали змогу репетирувати у неї вдома, то були моменти такої чудової творчої атмосфери, а неформальна обстановка давала можливість якомога глибше розкритися, відчути душевність і емоційність.

— Які найголовніші уроки Ади Роговцевої ви винесли?

— Самодисципліна, високі морально-етичні критерії і внутрішня відповідальність актора перед тим, чим він займається.

— А що ви робили після закінчення інституту?

— Тоді ситуація була не з веселих: мав диплом, але нікому не був потрібним. Щоб якось існувати пішов підробляти: працював на будівництві (клав паркет). Та місяця через два, прислухавшись до свого внутрішнього голосу, що маю освіту, а працюю не за фахом. Куди йти — не знав, але зрозумів, що паркетом займатися вже більше не можу... і тут дзвонить телефон: колишня одногрупниця, яка працювала у Малому драматичному театрі сказала, що Валентині Григорівні Кімберській, художньому керівникові Малого драматичного театру, потрібен актор для нової вистави. Я прийшов, показався і мене взяли, так що перший сезон після закінчення інституту я вже репетирував у своїй першій професійній виставі. Це була головна роль Єгора у виставі «Втеча з реальності» Тетяни Іващенко у постановці Івана Сороки.

— І які були перші відчуття, коли ви вийшли на професійну сцену?

— Панічні! Я був наймолодшим , а поруч працювали вже такі визнані артисти як Тетяна Стебловська, Олександр Безсмертний, Олександр Галафутник, дуже сильно хвилювався. Та я був налаштований на навчання і мої колеги це відчули і всіляко допомагали мені на репетиціях. Вже кілька років ми граємо цю виставу і вона незмінно користується популярністю серед глядачів. Потім була вистава «Гроші» у постановці Михайла Яремківа, де я грав колоритного персонажа — шахрая Гершка.

— А які ролі ви грали у Театрі «Романс»?

— На першу виставу до циганського театр наш курс запросили ще під час навчання в інституті. Ми грали виставу «Циганська муза». Потім мені пощастило зіграти роль Паратова у «Безприданниці». У театрі «Романс» мені було цікаво перевтілюватися. Я зіграв там такі різні образи, як диявола, священика. А у виставі «Дон Жуан» (сучасній інтерпретації цієї теми Е. Радзинським) зіграв своєрідного Командора.

Як признався Андрій є у нього мрія зіграти Гамлета і будемо сподіватися, що вона здійсниться.