Тев’є-молочник у Нью-Йорку: до і після прем’єри

ДО

Вперше Шолом-Алейхем приїхав до Нью-Йорка 20 жовтня 1906 року. Публіка зустріла його із захопленням. Було підготовлено до показу дві п’єси: комедія «Шмуел Пастернак» і «Стемпеню». Було багато реклами та репортерів, які розбурхали єврейський світ міста. Однак після вистав несподівано для багатьох з’явилися негативні рецензії, хоча публіка виражала крайнє пожвавлення і симпатію до героїв п’єс. Шолом-Алейхема почали цькувати, особливо по-бузувірському робив це власник газети «Форвертс», який заздрив успіху письменника. Шолом-Алейхем був збентежений і незабаром покинув Нью-Йорк.

Але бажання підкорити театральну Америку переслідувало Шолом-Алейхема все життя. Через 7 років із Лозанни, за 2 роки до смерті, завершивши свою драматичну діяльність інсценуванням «Тев’є-молочника», він надіслав лист до Нью-Йорка відомому актору й підприємцю Адлеру: «Великий майстре сцени! Посилаю Вам інсценування «Тев’є-молочника», яке переробив із низки моїх творів, написаних за 20 років... Працюючи над головним героєм, я завжди мав на увазі Вас... В інсценуванні Ви не знайдете вульгарних дотепів і лоскотання кінчиками пальців під пахвами. Зате знайдете єврея, батька п’ятьох дочок, — він простий чоловік, але цілісний, чесний, чистий, який страждає...» Адлер, на жаль, не прийняв п’єсу.

Не ставилася вона на великій сцені ніде у світі до 30-х років ХХ століття. Лише 1 січня 1921 року «Петроградська єврейська театральна студія», переїхавши до Москви, поставила виставу «Вечір Шолом- Алейхема» (режисер — А. Грановський). У ній грав видатний актор С. Міхоелс, а грим, костюми та декорації готував не менш відомий художник М. Шагал. Так починався «Державний єврейський театр» (ГОСЕТ).

Відразу ж за С. Міхоелсом в Україні блискуче зіграв Тев’є М. Крушельницький. Їхня гра увійшла до скарбниці світового театрального мистецтва. Гадаю, що наступним у пантеоні видатних артистів, які зіграли Тев’є, сьогодні є Богдан Ступка, народний артист України, нині — художній керівник театру ім. І. Франка.

Та чи тільки талант і неповторний дар перевтілення сприяли світовому визнанню гри С. Міхоелса, М. Крушельницького, Б. Ступки, інших акторів у ролі Тев’є? Гадаю, що ні. Сам образ цього героя, який втілює цілу епоху, що вже зникла, знищену в несправедливому вихорі історії, призвів до цього.

Тев’є говорив: «Гілочка, яка одного разу відірвалася від дерева, повинна всохнути. Лист, що впав, повинен згнити». Цей маленький непоказний єврей став уособленням душевної чистоти, життєвої стійкості та мудрості єврейського народу. Він став візитною карткою європейського єврейства кінця ХIХ — початку ХХ століття. А це — наші батьки та діди, останні з яких пішли в незліченні «Бабині Яри» Європи під час Другої світової війни. «Пішли», не відірвавшись від єврейського дерева. І ще Тев’є говорив: «Не миша злодійка, а нора». Він був філософом, цей непомітний і гордий єврей, який жив «по той бік Бойберіка, недалеко від Анатовки».

Цей «молочник» — став улюбленим героєм багатьох поколінь євреїв, коріння яких із єврейських містечок — штеттлах. Він говорив: «Господи, владика небесний! Як мудро ти світом своїм управляєш! Ось створив ти Тев’є і створив, наприклад, коня, і в обох у них одна доля на світі. Тільки людині мову дано і вона може душу вилити, а кінь — що він може?» Коли прийшов час вимушено залишати свій дім, де віками жив рід Тев’є, він так відповів дочці Цейтл на її запитання «Куди ж ми підемо, тату?»: «Підемо, куди очі дивляться, куди всі йдуть! Що з усіма буде, те і з нами»...

Повернення до єврейського театрального мистецтва в Україні розпочалося в часи «перебудови». Прем’єра «Тев’є-Тевеля» відбулася 23 грудня 1989 року в київському Театрі ім. І. Франка. Поставив виставу С. Данченко, роль Тев’є зіграв Б. Ступка. Відтоді минуло майже 13 років. Виставу цю у виконанні акторів театру Франка бачили в багатьох країнах Європи. На всіх виставах переповнені зали.

Коли в 1992 році ми стояли поруч із Б. Ступкою в Єрусалимі біля Стіни Плачу, він написав записку і, за традицією, залишив її в розколині Стіни. Він написав: «Я вже грав «Тев’є» в Москві та Мюнхені, Львові та Воронежі, інших містах. Але не було ще «Тев’є» в Єрусалимі, не було — в Нью-Йорку. Господи, допоможи мені зіграти в цих містах. Як говорив Тевель: «Якби я був Ротшильд».

Iз цього рефрену й розпочалася наша бесіда з актором.

НАПЕРЕДОДНІ

— Богдане Сильвестровичу, то все-таки Бог дав, і ви стали Ротшильдом?

— Та ні! Знайшлися гроші в Нью-Йорку. Тепер ми готуємося до 300-ї постановки «Тев’є». І все — при повному аншлагу- переаншлагу. Де б ми не грали. Цю подію можна занести до книги рекордів Гінесса. Ось, наприклад, М. Глуз організовує в Москві фестиваль С. Міхоелса в рамках фестивалю єврейської культури, і нас запросили відкрити його 30 вересня в приміщенні МХАТу виставою «Тев’є-Тевель». Гадаю, що такий багаторічний успіх вистави пов’язаний із тим, що він не тільки про євреїв, а й про українців. Іноді на інших виставах люди, не розуміючи, що відбувається на сцені, починають крутитися, зітхати. А тут: комар пролетить — чути. Тільки сміх, і сльози! Я починав не на рівному місці. М. Крушельницький, який грав «Тев’є-молочника» ще в 30—40-ві роки минулого століття, консультувався з цього приводу з неперевершеним С. Міхоелсом. І коли Міхоелс приїхав на прем’єру, та після неї пройшов за лаштунки поздоровити Крушельницького з блискучою грою, то спочатку запитав його: «Скажіть, а ви не єврей?» «Ні, — відповів Крушельницький, — я українець». Тоді Міхоелс впав на коліна і сказав: «Ви граєте краще за мене». Цю легенду я чув від різних людей. Але, думаю, що це правда.

Або інший епізод із життя українського театру. Коли Лесю Курбасу заборонили ставити вистави в Україні, а це для творчої людини — смерть, він поїхав до Москви. Його хотіли взяти до себе в театр Мейєрхольд і Станіславський. Але він пішов до С. Міхоелса і поставив у ГОСЕТі «Короля Ліра». Більше того, Л. Курбас жив у комунальній квартирі у С. Міхоелса. У ті часи ім’я Л. Курбаса не можна було ставити на афішах, а С. Міхоелс був змушений спалити свої щоденники. Такий був час! До речі, я був учнем учня С. Міхоелса — Бориса Тягно. Він мені багато розповідав про Л. Курбаса і С. Міхоелса. Як бачите, коло замкнулося.

— З чим же ви, насамперед, пов’язуєте грандіозний багаторічний успіх вистави «Тев’є-Тевель»?

— Думаю, що «Тев’є» наш художній керівник С. Данченко, царство йому небесне, поставив дуже своєчасно. Це було викликано самим життям. По- перше, Шолом-Алейхем! По- друге, прекрасне інсценування зробив Г. Горін, і йому — царство небесне. Музику написав М. Глуз. Містечкові танці поставив Б. Каменькович, і він, на жаль, пішов з життя в грудні минулого року. А оформлення театру зробив Д. Лідер. Такий ось «парад планет», такий «чумацький шлях» у цієї вистави. З другого боку, люди дуже мало знали про те життя, яким живе вистава. Про це не розповідали в школах, та й ніде більше! І глядачі за три години вистави ніби відкривали для себе незнаний раніше світ.

— Богдане Сильвестровичу, розкажіть, як живе ваш театр?

— Ми відкрили «Театр у фойє» на 80—100 місць. Для цього нашу підсобку (а в ній виявилися унікальні колони ще з часів роботи в цьому приміщенні сто років тому театру Соловцова) залучили до театру. І ще хочемо відкрити Малу сцену. Бо трупа у нас велика, але тільки 30—40% акторів постійно зайняті. Наприклад, при такому ж кількісному складі театр «Комеді франсез» має чотири «малих сцени». Прем’єрою сезону 2002 року пройшла вистава «Батько» А. Стріндберга, який був модним у Києві ще на початку ХХ століття. В цьому ж році поставили п’єсу польського драматурга С. Віткевича «Мама...» Будемо ставити п’єсу «Оксана» автора з Донецька А. Денисенка. Це п’єса про Т. Шевченка, про самотність генія. Прем’єра планується на 9 лютого 2003 року.

Ми відкрили при театрі «Майстерню драматургії». Щопонеділка, а це — вихідний день у театрі, о 18.00 автори з усієї України приїжджають до нас читати свої п’єси. Так ми знайшли А. Денисенка. Знайшли дуже цікавого автора Русича, який написав п’єсу про шахтарів «Останній забій». Сприйняття та обличчя будь- якої вистави залежить від того, як її поставити: в класичному стилі чи в авангардному. Є різні п’єси та різні до них підходи. Наприклад, Андрій Жолдак-Тобілевич ставить вистави-шоу. Їх дуже любить молодь, а критика його вважає автором «шокової театральної терапії».

У листопаді їдемо до Москви, куди веземо, крім «Тев’є», п’єсу С. Віткевича «Мама...», п’єсу «Буквар світу» (або «Розмова п’яти мандрівників про смисл життя, і що таке щастя») Г. Сковороди. Над нею працюють російські режисери Тягануров і Продаєвич. Запросили до себе і режисера зі Словаччини, який поставить «Тартюфа» Мольера. Тим часом, ви праві, в Україні, як, проте, і в усьому світі, домінує сьогодні процес захоплення чужим. Наприклад, сучасна українська естрадна пісня має дуже оригінальний і могутній голос. Однак вона мало помітна в комерційному естрадному потопі. Чому? Бо сьогодні — гроші вирішують все! Було б дуже добре розробити загальнодержавну піар-програму розвитку культури в Україні.

— Останні три роки ви обіймали одночасно три несумісні посади: актор, міністр культури та художній керівник провідного українського театру. Чи не було «конфлікту інтересів»?

— Я — актор! І ним залишаюся. Сковорода сказав: «Кожний грає ту роль, на яку його поставили». Байдуже: актор ти, міністр чи художній керівник, все це — гра, тільки за різними правилами. Я не шкодую, що один рік і 5 місяців був міністром. Ця посада дала мені чудову практику. Я дізнався про такі речі, про які ніколи б і не здогадався, якби був тільки актором. І ще: я навчився працювати з людьми. Бо як актор я дуже емоційна людина і часто конфліктував. Із вересня минулого року, очоливши театр Франка, я був змушений взяти тайм-аут і цілий сезон не грати нових п’єс, бо мав щодня займатися творчим господарством. Поки що граю тільки старі ролі, але відчуваю, в 2003 році гратиму й нові. Мене, наприклад, цікавить Піранделло «Генріх IV», творчість Сковороди, є пропозиція поставити «Бурю» Шекспіра.

Я знімаюся в нових кінофільмах. Зараз, наприклад, завершується робота на «Мосфільмі» у Павла Чухрая («Водій для Віри»). Я грав генерала. Очікуються зйомки в новому історичному, VIII—IX століття, фільмі «Стара вежа» режисера Єжи Гофмана в Польщі. Є кінопроект у Словаччині — «Лiнiя кровi».

ПІСЛЯ

Організатори та спонсори гастролей франківців боялися, що люди — а на Брайтоні, переважно, живуть російськомовні — не прийдуть на виставу. Її грають українською, але сумніви виявилися марні.

У заповненому «під зав’язку» театрі «Міленіум», розташованому в центрі Брайтона, який називають «маленькою Одесою», люди сиділи в кріслах, стояли біля стін. Перед прем’єрою на сцену вийшла внучка Шолом-Алейхема Бел Кауфман і сказала. «Шолом-Алейхем якось написав моїй мамі: «Я так хотів, щоб мої п’єси були поставлені в Америці. Але мої очі цього вже не побачать. Ваші побачать!» І це сьогодні здійснилося. Він був би дуже щасливий бути тут сьогодні, побачити всіх вас. Він дуже любив Тев’є. І я вам розкрию один секрет. У житті дійсно існував Тев’є-молочник. Він був маленький, худий, iз чорною бородою. І в нього було семеро дочок...»

А потім розпочалася вистава. І коли на сцені з’явився Тев’є-Ступка у своєму біндюжному кашкеті, з-під якого кучері спадали на плечі, і насилу підняв голоблі своєї брички, навантаженій ранковим молоком і сиром, і став тягнути її по сцені-дорозі, тяжко переступаючи натрудженими ногами, зал завмер. І з перших же хвилин глядачі разом із Тев’є понеслися думками, душею і серцем, у той далекий, і такий близький багатьом час, коли ще живі були їхні дідусі та бабусі, що дивилися тепер із далека лише зі старих картонних фотографій, які зберігаються в сімейних альбомах. А потім з’явилася на сцені Голда (Н. Лотоцька) і зал знову немов паралізувало. Єврейська мама, мамєле, з пов’язаною на голові косинкою, тримаючи перед собою стислі в долонях руки, які ще стогнали від доїння корови та тяжкої господарської праці, вийшла назустріч Тев’є, заглядаючи в його втомлене обличчя: з чим повернувся чоловік після важкого робочого дня, чи здоровий, чи розпродав молоко і сир?

Глядачі забули, що вони в театрі, що Тев’є тягне свою бричку по сцені, що його філософські монологи, жарти, доречні цитати з Біблії, його розмови з дочками, з Голдою, урядником, студентом із Києва — Перчиком, сватом Менахемом, — все це лише гра артиста, якому вдалося підкорити час і перенести вас на 100 років тому.

Не можна не відмітити і всю команду акторів-франківців. Всі вони грали блискуче, навіть мама Менахема, яка вийшла на сцену всього один раз на одну хвилину, коли євреї Анатовки збиралися в далеку дорогу. Як вона йшла по сцені! Без слів... І якщо дійсно у часи Шолом- Алейхема були такі урядники (О. Шаварський), і такі сусіди- українці, як Степан (Є. Шах), і такі студенти, як Перчик (О. Ступка), та інші, то доля багатьох «Тев’є» в ті важкі для євреїв часи хоча б цими людьми хоч якось полегшувалася. Як говорив урядник, коли прийшов виселяти з Анатовки сім’ю Тев’є: «Дивак ти, право, Тевель, і великий балагур — любиш багато розмовляти. Та що мені до твоїх бабусь і дідусів, які жили в цьому селі набагато довше за мене. Царство їм небесне! Не я тебе виселяю, губернія виселяє. А ти, Тевель, збирай свої бебехи і — хур-хур на Бердичів!»

Таким було життя євреїв на території України в «Південно-Західному Краї Російської Імперії», де не тільки вони, а й українці сприймалися владою як «інородці». Як говорив Тевель: «У кожного своя болячка!» Тев’є став улюбленим персонажем багатьох поколінь євреїв. Він близький людям своєю щирістю, добротою і честю. Його гумор не знав кордонів.

Коли на Брайтоні закінчилася прем’єра «Тев’є-Тевеля», було вже пізно. Але люди довго не розходилися. Безперервно підходили до сцени з квітами, дякували акторам за душевну, майстерну гру. І незабаром бричка Тев’є, в якій він возив молоко і сир, заповнилася білими та червоними трояндами, жоржинами, гвоздиками, ліліями...

Вперше на єврейську виставу на Брайтоні прийшло багато українців. Українців не тільки «четвертої хвилі», що приїхали в останні роки, а тих, хто народився вже в Америці та успадкували своє українство від батьків, що покидали Україну під час Другої світової війни. Цей факт по своєму унікальний. І він є відображенням часу. Б. Ступка був правий, коли сказав: «ця вистава не тільки про євреїв, вона і про нас — українців».