«Тіні забутих предків» не знали, що вони є «тінями забутих предків»

За рік до того, день в день, 4 вересня 1964-го, на засіданні художньої ради Кіностудії імені О.Довженка фільм «Тіні забутих предків» дістав однозначне схвалення. Щось подібне траплялося у ті часи украй рідко, а тут... «Цей фільм, — сказав тодішній очільник Спілки кінематографістів України Тимофій Левчук, — несе в собі велику і вічну культуру в життя народу. Коцюбинський сказав, що Карпати — це забутий край, але він зберіг свою культуру, і музику, і пісні, і звичаї. І все це донесла до нас  творча група Параджанова».

«БО Ж ЛЮДИ, ГУЦУЛИ, ДУЖЕ АПАТИЧНІ»

Підтримав Левчука і голова Держкіно УРСР Святослав Іванов: «... на душі у мене свято. Я радію таланту, майстерності творців фільму. Бо ми почуваємо велику спрагу до цього, і зараз я доста напився із джерела мистецтва».

Разом з тим Іванов висловив і деякі зауваження, які пояснюють річну затримку із виходом картини у прокат — попри те, що фільм знімався до 100-літнього ювілею класика Михайла Коцюбинського, який припадав саме на вересень 1964-го. «А чи не спрацювала  тут, — запитував Іванов, — така обставина, що коли талановиті люди вириваються на волю, особливо за стіни студії, в експедицію, вони потрапляють у вир матеріалу, і іноді ці таланти крутить, мов смерч по дорозі, крутить незмінно вкруг їх осі. Вісь — це доволі чітка ідея, думка, філософія  твору. Коли ця вісь базується на основі соціальній — це добре, та біда багатьох фільмів, що часто стирчить лише  одна залізобетонна вісь, а довкола не обертається нічого...».

Як відомо, Іванов підтримував і навіть захищав Параджанова — і в ситуації з «Тінями...», й у наступних придибенціях, яких було чимало. Та навіть він змушений був дотримуватись тодішнього чиновного етикету і нагадувати митцям, що вони мусять говорити передусім про речі, обумовлені соціальними стосунками. А «Тіні...», констатував голова Держкіно, «хвилюють своєю формою, а не почуттями людей, бо ж люди, гуцули, дуже апатичні. Чи не здається, що вони аж надміру дикуваті? Я побачив би ці дикунства, коли б побачив причину, котру ми називаємо соціальною причиною».

От вам першопричина багатьох претензій до Параджановського фільму: соціум у ньому слабко прописаний. Це по-перше. А по-друге, й Іванов це чітко пояснює, «в результаті головна думка, ідея не були  достатньо точно сформульовані». А мали б! У радянському кіно домінував простий принцип: все, про що оповідає фільм, повинно точно відтворюватись у словесних формулах, повинно бути зрозумілим передусім чиновнику. Якщо останній чогось не розуміє — мусиш доопрацювати, дошліфувати. Відтак кіномова мусила легко перекладатись мовою літератури, та ще й літератури особливого чиновного штибу. «Тіні забутих предків» вочевидь цій умові не відповідали.

Понад те, картина Параджанова не піддавалась навіть перекладу російською,  а такий  переклад був у ті часи річчю обов’язковою (та й зрозуміло, адже фільми виходили на всесоюзний екран). Одначе режисер, за підтримки того ж Іванова (попри сказане ним самим) і директора кіностудії Василя Цвіркунова, домігся того, щоби «Тіні...» не мали російськомовного дублювання.

Обмежились лібрето, коротким викладом (російською) фабули, на початку кожної з фільмових новел. Бо ж справді: як перекладати не літературну українську, а її гуцульський діалект? Літературною російською — не підходить. Одним із діалектів тієї ж російської? Було би смішно, якби гуцули заговорили якоюсь Владімірською, скажімо, говіркою...

«Я ПЕРШИЙ ВИРИВ МОГИЛУ СОЦРЕАЛІЗМУ СВОЇМИ ФІЛЬМАМИ»

Претензії щодо недостатньої «соціальності» оповідуваної в «Тінях...» історії висловлювались упродовж усього процесу роботи над стрічкою. Передусім у резюме кіностудійної сценарно-редакційної колегії. До прикладу, висловлювалась претензія щодо непрописаності стосунків героїв картини, Івана і Марічки, котрі у фільмі позбавлені соціального підгрунтя («... лишається невмотивованою доля Івана, страшні соціальні умови [...] лишаються нерозкритими».

 А ще «втрачена можливість створити дуже гостру і цікаву лінію Палагни та Івана. Зараз Палагна з’являється абсолютно несподівано, і те, що Іван на ній жениться, видається випадковим і ніяк не підготовленим».  Фільм же «має відповісти, чому ці люди — Іван, Марічка, Палагна, всі Пвлійчуки, — чому ці люди нещасні. Поки що в матеріалі це прочитується слабко».

Нещасними «ці люди» могли бути виключно внаслідок недоліків соціуму, інших причин і бути не могло — на цьому ті, хто спрямовував радянський кінематограф, «підправляв» його ідеологічну складову, стояли непорушно. Хоча мимоволі звертаєш увагу на те, що процитовані цедули підписані головним редактором студії Василем Земляком і редактором фільму Олександром Сизоненком, письменниками, які навряд чи поділяли заявлені вимоги до майбутньої картини. Одначе ж підписували — бо такими мали бути вимоги до фільму радянського духу і стилю.

ГЕОРГІЙ ЯКУТОВИЧ. «ПІД РІЗДВО». ІЛЮСТРАЦІЯ ДО ПОВІСТІ М. КОЦЮБИНСЬКОГО

Параджанов ту боротьбу між бажаннями чиновниками й творчими устремліннями митця усвідомлював дуже чітко, сутність її формулював незрідка у категорично-екстремальній формі. Яку й доносили у «вищі інстанції»  люди, які мали «бдєть і нє пущать».

Ось одне з донесень, яке збереглося в архівах КДБ, подаю неповторною мовою оригіналу. «Посетителям своей квартиры из числа  советских граждан и иностранцев ПАРАДЖАНОВ заявляет: «Я первый поднял меч, чтобы изгнать  из кинематографа красных комиссаров, надушенных «Красной Москвой». «Я первый вырыл могилу соцреализму своими фильмами». А одному своему знакомому  на вопрос, куда он идет, ответил: «Иду объявлять войну коммунистам в Комитет по кинематографии».

Війна всерйоз продовжилась саме 4 вересня 1965 року, коли у столичному кінотеатрі «Україна» (нині покійному, у чому є своя печальна символіка і навіть закономірність: своєрідний музей кінематографічної, і не тільки, свободи таки мусив бути зруйнованим) відбулася прем’єра фільму «Тіні забутих предків». За традиційним сценарієм — до початку показу виходять творці картини і представляють її публіці, потому сам фільм, з можливими посткоментарями...

Та не так сталося, як гадалося.  Збереглась доповідна директора кінотеатру «Україна» Федора Брайченка, датована 6 вересня 1965 р. Він так викладає зміст виступу Параджанова, який розпочав одразу після самого директора. «Уже на початку свого виступу т. Параджанов почав зводити рахунки з дирекцією студії та керівними установами, які начебто явились тормозом у випуску та показу фільму «Тіні забутих предків»...»

Одначе про гальма внутрішні — це ще тільки початок.  «Далі т. Параджанов підкреслив, що його фільм розуміють негри, французи, американці, а керівні органи держави не дають можливості випустити фільм на екран з причин, що його не зрозуміє наш народ. Т. Параджанов виголосив, що у нього точиться боротьба за те, щоб фільм не дублювався на інші мови, бо загубить український національний колорит».

Як бачимо, режисер дуже точно виклав сутність конфліктів, пов’язаних з фільмом: чиновники бояться, що коли вже вони не розуміють фільм, то народ й поготів. А мистецтво ж мусить бути, як роз’яснював ще більшовицький гуру Владімір Ленін, «зрозумілим народу». А ніц — то ніц і самому кіно.

«ПОВІДОМТЕ, ЩО Я ПОМЕР В 1968 РОЦІ ВНАСЛІДОК ГЕНОЦИДНОЇ  ПОЛІТИКИ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ»

І тут на сцені постав молодий літературний критик Іван Дзюба. Спершу він вручив квіти художниці по костюмах Лідії Байковій. А далі...

У викладі Брайченка це мало такий вигляд. «Скориставшись тим, що перед ним був мікрофон, Іван Дзюба почав виголошувати націоналістичні антирадянські слова, які звучали приблизно так: «Товариші! Наступила реакція 1937 року. Зараз на Україні ведуться арешти української інтелігенції — письменників, поетів, художників. Так, заарештована група людей в містах Києві і Львові. Стогнуть і плачуть матері України. Ганьба властям. Хто за нас, встаньте в знак протесту про арешти і закликав присутніх встати на знак протесту».

Дружина Дзюби, Марта, пригадує: «Іван не міг мовчати».  Чи був хто посвячений у те, що сюжет фільмової прем’єри набуде таких от трансформацій? «Перед прем’єрою «Тіней забутих предків» Іван зустрівся з Михайлиною Коцюбинською та Юрком Бадзьом і на цій зустрічі вони вирішили, що Іван повинен зі сцени вдарити на сполох про хвилю арештів. Прем’єра відомого фільму була доброю для цього нагодою. Вони свій план тримали у таємниці. Про це не знав ані Параджанов, ані Стус, ані Чорновіл» (усі цитування за книгою «Сергій Параджанов і Україна. Київ, 2014, упорядник і редактор Лариса Брюховецька).

Василь Стус був тоді, як відомо, аспірантом академічного Інституту літератури. У пояснювальній записці він напише потім: «Я не міг стерпіти. Я не міг мовчати!». Звісно, що з інституту його «оперативно» виключили... Не зміг змовчати і В’ячеслав Чорновіл. Обох потому чекатимуть концентраційні табори, хоча це сталось не одразу.

Юрій Іллєнко розповів мені колись, що він, опісля початку перегляду, вийшов у сквер навпроти кінотеатру. Доволі швидко під’їхало кілька великих військових машин, з них постали солдати, які заходились оточувати кінотеатральну споруду. Оточувати «Україну», «Україну!».

Запам’яталась й оповідка Марти Дзюби.  По  завершенні перегляду фільму Параджанов одразу наполіг на тому, щоби подружжя Дзюбів, Іван та Марта, поїхали до нього додому. Тільки уранці дозволив повернутись до себе на квартиру. Боявся, що Івана одразу ж і заарештують. Це справді трапилось, тільки вже за кілька років.

Самого ж Параджанова опісля цього влада вже ніяк не хотіла спускати «з повідка». Передусім забороняючи йому власну фільмотворчість. Записні ідеологічні «щури» не раз кваліфікували його творчість як «антирадянську», і взагалі як «анти». 1968 року Параджанов, дізнавшись про зміст енциклопедичної статті про себе в «Советской энциклопедии», надіслав редакції листа. У ньому бцули такі рядки: «Сообщите Вашим читателям, что я умер в 1968 году из-за геноцидной политики Советской власти».

P.S.

Той вечір, вечір прем’єрного показу «Тіней забутих предків» — надважливий у новітній історії України. Той випадок, коли треба почути дражливо-принизливе ярмо на своїй шиї. І встати, і постати, і заходитись те ярмо демонтувати — зі свого життя, з життя Нації, яка тільки у такий — протестний — спосіб і народжується.

Вони встали, піднялися на повен зріст. Було їх тоді небагато. Тільки ж то був початок процесів, які й сьогодні не виглядають завершеними. Вони не знали тоді, як це буде виглядати через роки, через десятиліття. Одначе ж вірили: тільки так можна щось змінити у цьому житті.

Пам’ятаймо своїх героїв, берімо приклад з них. Бо ж боротьба за Україну, за кожного з нас триває...