Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Толока Михайла Іллєнка

Українське кіно досі буксувало за браком ідей — справжніх і сміливих
7 квітня, 1999 - 00:00

Новітньої доби, справедливості заради, можна зауважити
тільки один справжній прорив українського кіно до рідного глядача: це «Роксолана»
(режисер Борис Небієрідзе), виконана в багатосерійному телеформаті. Розтерзана
на сторінках преси фахівцями та знавцями через відомі «мистецькі чесноти»,
вона до ладу не була проаналізована з огляду на глядацький успіх і, в зв'язку
з цим, на перспективні суспільні кіноочікування. Привід і матеріал для
серйозного аналізу й серйозних висновків ми, хто пише, використали й витратили
на «принципове рецензування», а не на принципову критику. Замість мурашок,
перепрошую, виступили в ролі коників-стрибунців. Погарцювали елегантно,
зиркнули згори на поле після битви й пострибали далі, нічого нового своєю
реакцією не закцентувавши, нічого вартісного не зауваживши й тому нічого
в психологічному стані вітчизняного кінематографа не змінивши...

Змінювати намагаються режисери. Ті, у яких з'являються
не просто сценарії, а вже справжні ідеї. Такі, що можуть захопити й переконати
інших. Сподіватимемося, й тих, хто здатен у їхнє втілення вкладати кошти.

Власне, далі — про ідею Михайла Іллєнка, який не тільки
є арт-директором кіно-відеофестивалю «Відкрита ніч» і не тільки зняв десяток
стрічок (зокрема «Миргород і його жителі», «Фучжоу», «Сьомий маршрут»),
вивчив кіноремесла кілька десятків студентів, написав не менше статей,
оповідань і сценаріїв, а ще — кіноповість «Толока».

Тепер у нього (краще — у нас!) нова толока: ідея незвичайного
й надзвичайного для вітчизняної практики телевізійного серіалу «Україна
— Terra Incognita», що має...

Михайло Іллєнко: «...має поєднувати короткі новели різних
жанрів і тем. Це для того, щоб унаслідку виникла парадоксальна, емоційно
насичена розповідь про Україну. Ми хочемо зробити не фотокопію, не наукове
дослідження, а витворити живий, багатогранний портрет: «Україна — Terra
Incognita». Означені рамки спілкування здатні зібрати співрозмовників з
їхніми аргументами, фактами, чутками, анекдотами, доказами, спростуваннями,
говірками... Спробуємо обгорнути однією обкладинкою трагедію та комедію,
логіку й абсурд, пафос та іронію, містику й освідчення в любові.

Серіал складатиметься із сорокахвилинних серій (на три-
п'ять сюжетів кожна). На відміну від інших відомих альманахів, проект має
з-поміж інших сюжетів такий, що продовжується в кожній наступній серії
до вичерпання власної історії. Після його завершення «локомотивом» наступного
серіалу постає інший сюжет, розрахований на певну кількість серій. Проект
дає змогу показувати й продавати «локомотивний» сюжет і решту новел як
у межах серіалу, так і окремих фільмів».

По-перше, приємно дивує, що нарешті в нашому кіно проявилися
творчі люди, які прагнуть не тільки знімати щось вартісне, але й потім
його продавати. Отже, так чи так, намагаються прорахувати глядацькі пріоритети
й інтерес, а чи й формувати їх.

По-друге, точно визначено формат новітнього українського
кінонаступу на вітчизняного (бажано — й на міжнародного фестивального)
глядача — телевізійний серіал. (Звідси й мінімальні виробничі витрати,
зокрема, зйомки на відео- та кіноплівці 16 мм.) Це чи не єдиний реально
(тотально) доступний засіб завоювати широку аудиторію — за сьогоднішньої
мінімальної потуги кінотеатрального прокату, а також виразного географічного
й жанрового «снобізму» щасливих власників відеомагнітофонів.

По-третє, це реальна можливість подолати й кризу малокартиння,
й кризу реального (насамперед — творчого!) безробіття українських кінематографістів,
що призводить до їх декваліфікації, й дебютний шанс для початківців, що
зліквідує загрозливий розрив між кіногенераціями.

По-четверте, саме такий фронтальний наступ — вигадливий,
багатий тематично й жанрово, принадливий відносно незначними видатками
— ладен нарешті викохати феномен новітнього українського кінематографа,
який був би очевидний і для значної частини публіки, і для громадськості,
і для держави, і для незалежних підприємців, і (за правдивих мистецьких
чеснот) для закордонного світу... Хочеш не хочеш, вітчизняне кіно треба
зробити модним. Інакше — воно геть пропаде.

Отже, Михайло Іллєнко виступив як справжній продюсер, розпочавши
з грунтовно осмисленої ідеї, долаючи водночас її риторику. Авжеж, знайоме:
«Відсутність нашого ігрового матеріалу на вітчизняному теле- й кіноекрані
засмоктує до простору національного ефіру все, що лежить під ногами, —
на кшталт великого ненажерливого пилососа... Ми вже багато років старанно
підтримуємо чужоземного виробника, найвдаліше — американського та російського.
Один із головних аргументів цієї політики — відсутність наших сценаріїв,
нашої автури, власних ідей: цікавих та малобюджетних». Та саме тут він
(Іллєнко) почав шукати, ініціювати (та створювати) кінодраматургію, що
на його думку, бачення та смак відповідала б цим параметрам. Тепер уже
є сценарій першого, семисерійного, серіалу, який має подвійну назву «Україна
— Terra Incognita. Катеринка», складається з «локомотивного» заголовного
сюжету загадкового Тараса Шевченка-Задунайського і ще 15 новел, які вийшли
з-під пера 8 різних авторів. (Усе це в дещо скороченому вигляді видрукувано
в журналі «KINO-КОЛО», № 2-3, 1999. — В.В ).

Коли згадана вище «Роксолана» завоювала глядача, не в останню
чергу костюмованим мелодраматично-авантюрним сюжетом і впізнаваним національним
характером, що «прочитувався з історичного минулого в історичне майбутнє»,
то Іллєнкові доведеться цей самий характер розшифровувати в «історичному
сьогодні», звіряючи та полемізуючи — і з традицією, і з реальністю; доведеться
видобувати увагу публіки містичними поворотами побутових історій (серіалом
літатимуть відьми!), грою національними й мас-культовими архетипами та
стереотипами, щедрістю комедійних ситуацій і дозованою ліричністю.

Усе це, звісно, непросто. Нехай уже є підтримка колег-кінематографістів
(скажімо, Богдан Бенюк хоче в серіалі зніматися, а Микола Мащенко зняти
одну з новел), але ще доведеться долати й традиційний скепсис, і природні
в будь-якому новому ділі перестороги та сумніви, й, зрештою, опір матеріалу
і опір творчо-виробничого застою. Ще треба знайти фінансування...

Та прийшла вже остання пора — згадати, що кіно таки дійсно
створюється гуртом; і не тільки кожна окрема стрічка (будь-де у світі),
а й кожен його національний феномен. У нашому випадкові, власне, український.

Володимир ВОЙТЕНКО, «KINO-КОЛО», спеціально для «Дня»
Газета: 
Рубрика: