Жити — значить змінюватися, змінюватися — значить дорослішати, а дорослішати — значить невпинно творити себе самого.
Анрі Бергсон, французький філософ

«Торговельна марка» — щастя

28 грудня, 1999 - 00:00

Власне, так уже й сталося. Пам'ятаєте старий, мабуть, двадцятирічної давності анекдот про те, що буде в ХХI столітті написано про Л.І.Брежнєва в енциклопедії? «Дрібний політичний діяч часів Алли Пугачової». На київських концертах молоді, вірніше, тих, кого ми називаємо тінейджерами, було мало, основна частина глядачів — 25-45 років. Багато хто — з дітьми, скажімо так, молодшого шкільного віку. Запитайте в них, хто такий Брежнєв, — навряд чи більшість, якщо не всі, зможуть відразу відповісти. Ну не вчили вони цього ще в школі (якщо, до речі, взагалі вчитимуть — адже в нас історію, як заведено, люблять подавати вибірково), а вдома про такого політичного діяча батьки не розповідали, хоч і зростали в часи правління «дорогого Леоніда Ілліча». Тоді як про Аллу — скільки хочеш.

Але унікальність цієї ситуації — в іншому. Для нинішніх дітей Алла Пугачова аж ніяк не лише кумир молодості батьків. Вона — їхній власний кумир. Цією жінкою, яка співає вже чверть сторіччя, можна захоплюватися, а можна роздратовано злословити на предмет інтересу до «старіючої легенди», котрий штучно підігрівається. Але ні те, ні друге, по суті, не може вплинути на очевидну обставину: Алла Пугачова — єдина співачка (принаймні, — межах України та Росії), серед шанувальників творчості якої знайдеться чимало ровесників її старшого внука. До речі, під час концерту, виконуючи пісню «Молодой человек, пригласите даму танцевать», коли Алла Борисівна спустилася зі сцени в зал, то виникла ніякова пауза — тих, хто бажав «закружить ее в танце», виявилося не так уже й багато. Найактивнішими, природними, розкутими виявилися саме молоді, навіть юні глядачі. Разюче те, що вона для них, зрощених на зовсім інших ритмах, котрі віддають перевагу, здається, лише Алсу та іншій дурниці, — своя. У них немає нашого пієтету перед дійсно легендарною зіркою, але немає й нашої ж снобістської поблажливості. І їхнє звертання до Пугачової — просто «Алла» звучить не фамільярно, а цілком органічно.

Творче довголіття Пугачової унікальне ще й тому, що воно має особливі властивості, притаманні лише, певно, Валерієві Леонтьєву. Естрада, схильна до моди, що стрімко змінюється, робить вік виконавця швидкоплинним. Хтось просто сходить з дистанції, не витримавши темпу, хтось у своїх спробах пристосуватися виглядає безглуздо і викликає жаль, хтось вважає за краще не мінятися. І, виявляється, правильно робить. Скажімо, Йосип Кобзон — ось уже хто дійсно естрадний довгожитель. Інша річ, що його творчість належить справді вчорашній добі. І серед його ностальгуючої публіки притоку, як кажуть, молодих сил чекати не доводиться. Що абсолютно нормально. Але пісня, проте, не про нього.

Алла Борисівна — явище іншого порядку. Їй не те що вдається йти в ногу з часом, вона його весь час випереджає. На крок, два, але випереджає. За що й наривається кожного разу, або майже кожного, на стіну нерозуміння, відчуження, здивування, зловорожості. Не лише сьогодні, а протягом усього творчого шляху. Чутки, базікання, вигадки, доволі часто брудненькі й підленькі, шлейфом тягнуться за нею з молодих років. Немов помста: не випинайся. Але проходить час — до її творчих та іміджевих метаморфоз звикають, вони стають нормою, породжуючи масу послідовників, епігонів та епігончиків, публіка в повному захваті, і, як результат, усі ці чутки, базікання й вигадки перетворюються на красиві легенди. Втім, треба визнати, що з роками Алла Борисівна навчилася сама їх майстерно створювати. Ну й правильно. Адже життя легендарної співачки за визначенням має складатися з легенд. А що до правди, то, як зізналася в одному інтерв'ю АБ, «чого варте було моє життя, чому було так, а не інакше, чимало уточнених фактів про моє життя — все попереду. Якщо це буде треба». Власне, правда, за великим рахунком, нікому й не потрібна. Достатньо міфу і предмету обожнювання цього міфу. До... її чергового несподіваного кроку вперед, за межу дозволеного.

Одна моя колега, жінка з досить парадоксальним розумом, якось зауважила: «Для мене перебудова почалася не з Горбачова, а з Пугачової. Вона задовго до проголошеної і дозовано дозволеної свободи показала, що можна жити так, як хочеш, як вважаєш за по- трібне, що навіть у лицемірному та зашореному суспільстві можна бути відкритою, бути іншою...» Тільки, ради Бога, не подумайте, що я намагаюся зобразити АБ такою руйнівницею тоталітаризму. Вона була і залишається цілком лояльною до влади, завжди підкреслюючи, що усього лише актриса. Щоправда, і в Пугачової був гріх — кілька років тому співачка викинула малозрозумілий політичний пасаж, раптом полетівши до Красноярська, підтримати напередодні губернаторських виборів діючого главу краю. Ну, мало чого поїхала. Може, милий він їй своїми поглядами був, може, з молодим чоловіком по- сварилася, може, грошенят катма було, може, просто — примха зірки. Втім, схоже, і сама Алла Борисівна, і виборці (судячи за результатами тих виборів) до цього вчинку Примадонни поставилися без будь- якої серйозності.

Тож у чому тоді історична роль Пугачової в перебудові, запитаєте ви. Співала пісні про кохання, часто — нещасливе, про невірність, про надію, про незнищенну потребу у щасті. Але про це на естраді співають усі. Так, вона співала не як усі. Так, кожна пісня — маленька вистава, в якій співачка поставала і трагічною, і фарсовою, і ліричною, і характерною актрисою. Це само по собі, скажу вам, не те що не мало, а дуже навіть багато. Але, більше того, за кожною з цих акторських личин все одно проглядалася Вона, її збентежливо оголена душа. Співала, немов сповідалася. Як «несла свою беду», сподівалася без надії, що «еще идут старинные часы». І це її відчайдушне: «За это можно все отдать...» Вірилося — вона віддасть. Це була драма жінки яскравої, розумної, сильної, яка не може реалізувати себе. У коханні. А це — чи не найстрашніше. Це — трагедія. З якою змирилися, якось звиклися і, по суті, жило дуже й дуже багато людей. Не тому, що не вміли відчувати чи були суцільно вульгарними пристосуванцями. Щоб віддаватися почуттю — всепоглинаючому, неозорому і фантастично прекрасному, — треба мати мужність. Завжди. У будь-які часи, за будь-яких політичних режимів. У скутому суспільстві спроба жити, як хочеш, приречена. Вона, в кращому випадку, нав'язує людині роль маргінала, до якої далеко не всі, що цілком природно, готові. А АБ готова була цьому почуттю віддатися і при цьому залишалася відомою, зовні благополучною, успішною співачкою. На сцені ж вона ставала зовсім іншою. Не просто жінкою, яка співає, а готовою пройти по весняному льоду, завойовуючи право жити так, як хоче.

Співала про себе (принаймні, так сприймала публіка), а ми приміряли на себе: під кожним проламувався свій лід. Але вона видряпувалася, підіймалася і, попри все, «не отрекалась, любя». І — отримувала свій «миллион алых роз». Тут особиста доля Пугачової ставала невіддільною від її сценічного образу. Чи не тому так жадібно ми, публіка, стежили за перипетіями її романів, її прагненням до оновлення форм (багаторазове омолоджування та схуднення Пугачової ставали завжди предметом найбурхливіших обговорень), навіть за її малоуспішною комерційною діяльністю (кажуть, парфуми з її ім'ям, як і взуття з маркою «Алли», не принесли очікуваного прибутку зірці). Вона не зупинялася. Робила наступний крок. А ми вірили — зможемо й ми! І коли в неї щось не виходило (та хоч би невдалий, не дуже потрібний виступ на конкурсі «Євробачення»), гнівалися і злилися на неї ж, як діти, немов вона посягала на нашу надію на чудо.

Втім, чого це я в минулому часі пишу, неначе між нами, глядачами, і Примадонною щось змінилося? Адже і всі згадані хіти Алла Пугачова виконувала на двох своїх київських концертах. Публіка приймала їх захоплено. Дарувала квіти і зворушливі презенти. Алла Борисівна була привітна, натхненна, вся, здається, розкрита публіці. Вона була спокійна і мудра (їй є кому віддати «свирель свою волшебную» — одна тільки плеяда виконавців, виведена її «Різдвяними зустрічами» на естрадний Олімп, щось та значить). Кокетлива й грайлива. Щоправда, свого горезвісного «Полковника» виконувала шаржуючи, немов соромлячись цього опусу «за жизнь». По-житейськи довірлива: «Я все життя будувала собі будинок, з 90-го року, якраз, коли почалася інфляція. Доводилося щороку спрощувати проект. Так що вийшло не те, що мені хотілося, але цілком значна споруда. У пресі це вже обговорюється. Та у мене п'ятнадцять має бути таких будинків по всьому світу. А замість цього основна проблема — пенсія. Хоч до старості працюй». Вона була приголомшливо приваблива (хоча, схоже, знову набирає форми, до якої звикли мільйони) і сексапільна. Дотепна і кмітлива. Вмить, смішно і тонко зімпровізувала, коли наприкінці концерту (другого) на сцену Палацу «Україна» із залу на сцену до АБ з'явилася... Алла Пугачова. Дещо незугарна, досить пошарпана, на відміну від оригіналу, але справді схожа на співачку. Виявивши, що це хлопець (такий собі Павло Гаранчук), Пугачова розреготалася і з приреченим зітханням «Гей, слов'яни» запропонувала своєму юному двійнику спільне виконання пісні «Мері». А коли псевдо-Пугачова (чи Пугачов?) зробила декілька не зовсім вдалих па, Алла Борисівна («Вчися, поки я жива!») блискуче видала танцювальний експромт. У такому темпі! І це — після більш ніж двогодинного концерту, під час якого вона практично ні на хвилину не зупинялася (навіть квіти приймала по ходу виконання пісень, енергійно пересуваючись по залу). Загалом, вона була прекрасна.

То що ж не так? Чому виникло, особливо на початку концерту, деяке несформульоване, але неспокійне відчуття ледве вловимого відчуження між залом і співачкою? Звісно, це відчуття може бути вельми суб'єктивним. Та все ж ризикну ним поділитися. Концерт відкрився вже відомим «Как живется мне сегодня». Добре живеться, судячи з пісні. Щоб у глядачів не залишилося сумнівів у цьому, тема щастя, радості й успіху, який сценічній героїні АБ вдалося «вхопити за хвіст», прозвучала і в подальших композиціях. Про- звучала так нав'язливо і прямолінійно, що стало навіть якось ніяково — з одного боку. А з іншого — що більш запально нас переконувала співачка, то більше виникало сумнівів, кого, власне, вона переконує — нас чи себе. І, немов передбачаючи наші сумніви, Алла Пугачова ще раз, тепер уже на словах, повідомила, що вона абсолютно щаслива сьогодні. Навіть порадила не сприймати всерйоз її сумні пісні. Ось цього винести ми вже не могли. Адже більшість із нас так щиро багато років співчували АБ. Це співчуття робило небожительку Пугачову однією з нас, тоді разом з нею можна було повною мірою віддатися сластолюбному смакуванню власних бід. Чи зможемо ми полюбити її щасливою — ще питання.

У нас взагалі не дуже-то жалують благополучних і удачливих, скривджені завжди викликають куди більше співчуттів і симпатій. Адже всі ми, за великим рахунком, почуваємося сьогодні скривдженими, маючи, до речі, на те чимало підстав, які дають нам чудову можливість ви- правдовувати власні слабість і бездіяльність. І тут подумалося: та ні, зовсім не така проста АБ у своїй нарочитій демонстрації щастя. Схоже, вона знову зіграла на випередження: бути щасливою в не дуже- то щасливій країні, в суспільстві, яке значною мірою уражене смутком, треба мати чималу мужність. Пам'ятаєте одну дуже стару її пісню з невигадливою, на перший погляд, мораллю: «Если долго мучиться, что-нибудь получится». Давайте зробимо над собою зусилля і спробуємо бути щасливими. Новий рік для цього — вдалий привід. Аллі Пугачовій це вдалося. Адже в результаті, як показує новітня історія, завжди виявляється, що вона має рацію.

Ганна ШЕРЕМЕТ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments