Ані багатство, ані влада, ані могутність і сила не окупить глупоти й не заступить мудрости; без мудрости сила чи значення буде в найліпшім разі робити враження якогось фізичного рідкісного явища, а лише мудрість буде імпонуючим духовним людським явищем.
Андрей Шептицький, предстоятель Української Греко-Католицької Церкви, Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський

Троянди й шипи

Зірка українського балету Тетяна Таякіна відзначила ювілей
22 січня, 2021 - 11:52
ТВОРЧИЙ ДУЕТ ВАЛЕРІЯ КОВТУНА ТА ТЕТЯНИ ТАЯКІНОЇ, ЯКИЙ ПІДКОРИВ УВЕСЬ СВІТ, «ОФІЦІЙНО» СКЛАВСЯ З 1969 РОКУ / ФОТО З АРХІВУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ОПЕРИ УКРАЇНИ

Тетяна Олексіївна зачарувала своєю майстерністю вітчизняного і зарубіжного глядача як танцівниця лірико-романтичного плану. Її танець вирізнявся академічною чистотою і довершеністю, тонким відчуттям стилю; створені партії підкорювали глядачів внутрішньою наповненістю, психологізмом, поетичністю, вмінням виразити найширшу гаму почуттів.

*  *  *

А починалося все так само, як у більшості маленьких дітей, які ще не знають і не розуміють, що таке балет, завдяки мамі, котра мала бажання втілити через дочку свою заповітну мрію... Мати Тетяни працювала продавщицею в магазині передплатних видань, батько був водієм. Дівчинку ні з ким було залишати вдома, тому в десять років її привели до Палацу піонерів. Перша вчителька — Ліна Олександрівна Кримська — порадила віддати Тетяну в хореографічне училище. На той час вона ще не усвідомлювала, що балет стане її долею, справою всього життя... У Київському хореографічному училищі з майбутньою балериною працювали прекрасні й вимогливі педагоги-наставники: Ольга Олександрівна Попова, Варвара Павлівна Мей, Федір Миколайович Баклан, Євген Васильович Зайцев та Оксана Миколаївна Муха.

По закінченні хореографічного училища Тетяну прийняли до трупи Київського театру опери і балету, рік вона танцювала в кордебалеті. Першим балетом, у якому вона виконувала сольну партію, була «Коппелія». Тетяна Таякіна танцювала поруч зі своїм педагогом Федором Бакланом.

*  *  *

Творчий дует Валерія Ковтуна та солістки балету Тетяни Таякіної, який підкорив увесь світ, «офіційно» склався з 1969 року, але «зародився» набагато раніше — в уяві учениці 4 класу хореографічного училища. Свого майбутнього партнера по сцені та життю Тетяна помітила вперше, навчаючись у... четвертому класі, коли їй було 12 років. Його ж обрала партнером для свого випускного концерту. Це була не просто закоханість. Як зізнавалася Тетяна Олексіївна, це була доля. Вони відразу знайшли одне одного. Все сталося ніби само по собі... Вона завершувала навчання в хореографічному училищі, коли Валерій Ковтун був уже зіркою Київського балету. Коли й вона стала солісткою Столичного театру опери і балету, вони спробували танцювати разом, і народився справжній дует. Час звів їх в одній виставі — «Сплячій красуні». Дует Таякіна — Ковтун став не просто зірковим, а взірцевим для багатьох виконавців-сучасників і наступних поколінь артистів, а також своєрідною візитівкою Київського балету!

За рік вони разом одержали свою першу нагороду на Міжнародному конкурсі у Варні — завоювали третю премію. Потім були й інші перемоги. А творчий союз став і родинним. Вони часто виступали разом у різних виставах не лише в Київській опері, а й на найпрестижніших сценах Англії, Італії, Польщі, Болгарії, Росії, Югославії, Франції, США, Японії, Данії, Іспанії та інших країн світу. Саме вони започаткували першими в Україні формат сольних концертів, який вимагав неабиякої працездатності, витримки, самовіддачі, а головне — повного взаєморозуміння і довіри.

*  *  *

Попри надзвичайну популярність, на зоряну хворобу ніколи не хворіли, радилися одне з одним, раділи перемогам і спільно розв’язували проблеми, які виникають у творчості й побуті. Про це вони неодноразово засвідчували у прихильній до творчого дуету пресі, про це згадують близькі до подружжя сучасники. Вони мали внутрішню спорідненість, яка сприяла їм у створенні неповторного світу героїв, у якому особливе місце посідає поетика почуттів. Виконуючи партії Ромео і Джульєтти, Альберта й Жізелі, Валерій Ковтун і Тетяна Таякіна зачаровували, насамперед, умінням невимушено й легко передавати величну красу, щирість та ніжність, піднесеність і внутрішню чистоту. Колись, на початку творчого шляху в роботі над образами Одетти-Оділії та Зігфріда, Таякіній і Ковтуну допомагала сама знаменита Галина Уланова. Прислуховуючись до її порад, артисти шукали і своє вирішення створюваних образів.

У рідному театрі головною своєю порадницею Тетяна Олексіївна називає Іду Степанівну Соніну. «Ця зустріч визначила увесь мій шлях у балеті, — казала в одному інтерв’ю Т. Таякіна. — Всі спектаклі, які вона «робила» зі мною, були побудовані «на мене», на мою індивідуальність. Я дуже їй вдячна, адже вона навчила мене всього: і як дивитися на сцені, і як стояти, підказала, як приховувати свої недоліки... В усіх наших виставах відчувалася її рука. Це був педагог від Бога». Кантиленністю обертань, поетичністю арабесків проникнута біла «лебедина» пластика Одетти-Таякіної. І як антипод — чорний лебідь зла — Оділія. Таякіна бачила діалектику цих двох образів у непримиренному конфлікті добра і зла. Її Оділія вражала чарами своєї самозакоханості, ніби перевіряючи її можливості бравурною стихією танцю. Вихор, створений стрімкими фуете, піруетами, стрибками, не зміг залишити незмінним Зігфріда. Ошелешений таким «натиском», герой Ковтуна втрачав почуття реальності і, засліплений, мимоволі давав іншу клятву.

А виконання В. Ковтуна разом з Т. Таякіною головних партій у «Лісовій пісні» — балеті для українського мистецтва особливому, дещо змінило у виставі. Можливо, завдячуючи їм, сьогодні цей твір Михайла Скорульського за філософською драмою Лесі Українки — більш сучасний, аніж у рік створення. Час закликає належно оцінити спробу драматурга і композитора проаналізувати моральну сутність людини, її взаємин з природою. Ковтун у ролі Лукаша і Таякіна в ролі Мавки відкривали глядачу двері у майбутнє, тим самим театр до певної міри передбачав його свідомість. Валерій Ковтун і Тетяна Таякіна належали до тих виконавців, які всією своєю творчістю стверджували, що в балеті над красою, технікою, чуттєвістю має торжествувати інтелект.

*  *  *

Роком міжнародного тріумфу для дуету виявився 1977 рік: на IV Міжнародному фестивалі танцю в Парижі Валерій Ковтун з Тетяною Таякіною виступали на одній сцені разом з Наталією Макаровою та Рудольфом Нурієвим, Майєю Плісецькою, яка і привезла київську пару з собою. Виконували «Класичне па-де-де» Обера, яке французи ревниво вважали «своїм». Однак українські артисти своїм блискучим виконанням похитнули це непорушне доти переконання. Валерій Ковтун зробив власну редакцію відомого у світі класичного дуету, поставленого Віктором Гзовським, залишивши незмінною знамениту діагональ. Розпочиналися виступи концертами в Ніцці на щорічному фестивалі, який проводив один із метрів французького балету Юрій Алгаров. Дізнавшись, що має виконуватися па-де-де на музику Обера, він вимагав скасувати його. Алгаров був першим виконавцем цього номера разом з Іветт Шовіре і стверджував, що це суто французьке па-де-де і воно не до снаги представникам радянської школи балету. Плісецька ж наполягла на перегляді. Вражений побаченим — красою і довершеністю поз та рухів, «сталевим» пуантом Таякіної, Алгаров аплодував і, звичайно ж, дозволив. Саме за цей номер дует Таякіна-Ковтун було удостоєно Премій імені Вацлава Ніжинського та Анни Павлової, а вручав їх нашим артистам сам президент Французької Академії балету Серж Лифар у присутності шанованої публіки, Майї Плісецької, колег по Академії. Вся процедура була дуже урочистою. Стати лауреатами таких премій престижно і почесно. Їхніми попередниками були Майя Плісецька, Володимир Васильєв і Катерина Максимова, Валерій Парсегов та Іраїда Лукашова, Алла Сизова та Юрій Соловйов.

*  *  *

Конкурси були не просто змаганнями молодих танцівників — це були виступи перед світовим балетним бомондом. Про артистів захоплено писали вже не лише київські видання, про них заговорили відомі спеціалісти-практики й мистецтвознавці-критики. Це був початок світової слави. Географія гастролей у Ковтуна і Таякіної була для свого часу, коли небагатьом дозволялося виїжджати за кордон, надзвичайно розмаїта. 1970 року на свій перший міжнародний конкурс до Варни, де одержали бронзову медаль, вони поїхали прямо із Лісабона. Того ж року був фестиваль у Каїрі. 1971 р. — блискучі гастролі країнами Скандинавії, наступного 1972 р. — Гонконг та Філіппіни, де медалі їм вручав сам президент Фердінанд Маркос. Тоді ж виступали й у Японії з гуртом зірок радянського балету. Так і склалося, що В. Ковтун і Т. Таякіна потрапили до Японії раніше, ніж туди приїхав Київський балет. Тож саме вони вперше представляли Україну в Японії, бо в ті роки у Країні Східного Сонця про Київський балет ніхто не знав. 1979 року Т. Таякіна і В. Ковтун виступали серед найвідоміших зірок балету на щорічному Міжнародному фестивалі класичного танцю в Ніцці, пізніше — Фестиваль у Дрездені, потім у Франції, в Тулузі... Не перелічити випадків, коли їм майже прямо з літака доводилося їхати до рідного театру, де чекала на зустріч київська публіка. Так було й після тріумфу в Парижі — вранці літак доставив їх до Бориспільського аеропорту, а ввечері вони виступали в «Жізелі» на сцені Палацу «Україна».

Для Тетяни Таякіної дуже багато значила партія Жізелі. Особливо значущим виявився дебют, який відбувся не в Києві, а, з волі випадку, у Франції, в місті Нантес. Це сталося з благословення Галини Сергіївни Уланової. Вона була головою журі конкурсу у Варні, на якому Т. Таякіна стала бронзовою призеркою. Напевно, вона побачила в ній Жізель (хоча в програмі конкурсантки фрагментів із цього балету не було) і дала свою рекомендацію. Готувала балерину до конкурсу у Франції її улюблена педагог-репетитор Іда Соніна.

Артистка завжди з великим задоволенням танцювала в «Сплячій красуні»: до речі, саме за виконання партії Аврори Т. Таякіна здобула 1986 року Державну Премію України ім. Т. Г. Шевченка. Її заповітна мрія — станцювати Нікію в «Баядерці» — здійснилася, на жаль, дещо запізніло, вже ближче до кінця творчого шляху. Непроста історія її появи в балеті «Ромео і Джульєтта»: балерина погодилася танцювати партію Джульєтти виключно з любові до музики С. Прокоф’єва, яка була їй дуже близька, на відміну від хореографії. Партія ж іскрометної, грайливої Кітрі в «Дон Кіхоті» доставляла їй величезне задоволення.

*  *  *

Тетяна Таякіна припинила виступати у 38 років. Останній її вихід на сцену Національної опери відбувся в балеті «Спляча красуня» в дуеті Блакитного птаха і принцеси Флоріни. Ні собі, ні іншим вона не зізнавалася тоді в тому, що то був останній вихід...

Тетяну Олексіївну Таякіну знають не лише як неперевершену артистку балету, майстерність якої захоплювала вітчизняну і зарубіжну аудиторію, а й як педагога. Упродовж майже двадцяти років (!) вона здійснювала керівництво Київським державним хореографічним училищем — за цей час було підготовлено не одне покоління талановитих артистів балету, які стали окрасою вітчизняного та світового балету.

ДОВІДКА «Дня»

Тетяна Олексіївна Таякіна народилася 12 січня 1951 року в Києві.

Закінчила Київське хореографічне училище (у Г. Кирилової, 1969 р.), Державний інститут театрального мистецтва ім. А. Луначарського за спеціальністю «Педагог-балетмейстер» (1977—1982 рр.).

Працювала в балетній трупі Київського театру опери і балету ім. Т. Шевченка (1969—1989 рр.). Упродовж 1989—2010 рр. — художній керівник, потім директор Київського хореографічного училища. Викладала в балетній студії Ochi International Ballet (Нагоя, Японія). Неодноразово ставала лауреаткою Міжнародних конкурсів (Варна — 1970 р., Москва — 1973 р., Париж — 1977 р.).

Виконавиця партій Одетта-Оділлія — «Лебедине озеро» П. Чайковського, Принцеса Аврора — «Спляча красуня» П. Чайковського, Жізель — «Жізель» А. Адана, Кітрі — «Дон Кіхот» Л. Мінкуса, Джульєтта — «Ромео та Джульєтта» С. Прокоф’єва, Коппелія і Сванільда — «Коппелія» Л. Деліба, Нікія — «Баядерка» Л. Мінкуса, Сильфіда — «Сильфіда» Х.-С. Левенскьольда, Анна — «Анна Кареніна» Р. Щедріна, Ширін — «Легенда про кохання» А. Мелікова, Мавка — «Лісова пісня» М. Скорульського та ін.

Видатна українська артистка балету, педагог. Народна артистка СРСР (1980), народна артистка України, лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1986), премії Анни Павлової Паризької академії танцю (1977), міжнародних конкурсів. Закінчила Київське державне хореографічне училище (1969) і Державний інститут театрального мистецтва ім. А. Луначарського в Москві (1985). Упродовж 1969 — 1989 рр. — артистка Академічного театру опери і балету України ім. Т. Шевченка; 1989—1998 рр. — директор і художній керівник; 1998—2010 рр. — директор Київського державного хореографічного училища.

Лариса ТАРАСЕНКО
Газета: 
Рубрика: