Тихі історії Берлінале

Берлінський фестиваль серед усіх інших кінофорумів вирізняється підкресленим глобалізмом і потужною аурою громадської активності. Дуже часто прем’єри тут стають не стільки кінематографічними, скільки суспільними подіями.

Цього року географічні масштаби було дотримано бездоганно: за нагороди змагалися режисери з Кореї та Чилі, США й Сенегалу та ще доброї дюжини країн. Не забули про жанрове розмаїття: показали комедії, драми, документалістику і навіть анімацію. Злободенна чи суспільно важлива тематика теж була представлена: французький «Джанго» — про винищення ромів під час Другої світової, британська «Вечірка» (The Party) та американська «Вечеря» — про корумповану політику, німецько-фінський «Інший бік надії» — про біженців.

Проте, здається, цього року ті, хто відповідає за відбір фільмів на фестивалі, вирішили змістити акцент у цілковито несподіваному для Берлінале напрямі — до інтимності, камерності, навіть певної відмови від соціальних мотивів. Журі на чолі зі знаменитим Полом Верхувеном (підкорив Голлівуд свого часу еротичною драмою «Основний інстинкт», а зараз переконливо нагадав про себе так само еротичним трилером «Вона») цю тенденцію активно підтримало.

Так, «Золотим ведмедем» за найкращий фільм нагородили угорську мелодраму «Тілом і душею» (режисер Ілдіко Еньєді) — про кохання між дещо аутичною інспекторкою контролю якості на м’ясокомбінаті та фінансовим директором того ж таки комбінату. Дівчина грається в ляльки на дозвіллі й живе за точним розкладом, а ще вони разом із директором бачать себе уві снах в образах оленів. Фільм знятий майже бездоганно (оператор Мате Гербаї справді заслуговує на приз), однак після доволі дотепного початку неухильно і безповоротно впадає в мелодраматичну банальність.

«Срібні ведмеді» за найкращу чоловічу та жіночу ролі дісталися відповідно Георгові Фрідріху («Яскраві ночі», режисер Томас Арслан, Німеччина) та Кім Miнхі («На пляжі вночі на самоті», Хонг Сангсу, Республіка Корея). Фрідріх  — один із найпопулярніших на сьогодні німецьких акторів — паралельно зіграв епізод у другому фільмі конкурсу — австрійській стрічці «Дика миша». В «Яскравих ночах» він втілився у батька, котрий, долаючи свій важкий характер, пускається в далеку подорож із сином, щоб налагодити з ним стосунки. Фрідріх дійсно переконливий, проте самих лише його зусиль мало, щоб утримати цю прісну сімейну сагу на плаву. Кім Miнхі грає непередбачувану красуню, яка стає об’єктом зазіхань загадкових й інколи небезпечних чоловіків: потенційно сильний образ тоне у посередній режисурі. До речі, фестивальні спостерігачі очікували, що найкращою акторкою визнають жінку-трансгендера Даніелу Вегу, котра де-факто зіграла саму себе у «Фантастичній жінці» (Себастьян Лейло, Чилі), — і це було єдине, на що там цікаво дивитися, — але цю мелодраму про боротьбу героїні за свої права відзначили лише «Ведмедем» за найкращий сценарій.

Ще один сімейний сюжет «Ана, любов моя» (Румунія) вважався кандидатом на значну нагороду, адже його режисер, Келін Петер Нецер, вже має «золото» за «Позу дитини» (2013). «Ана, любов моя»  — це, по суті, двогодинний сеанс психоаналізу: пацієнт середніх років у розмові зі своїм терапевтом намагається зрозуміти причини розпаду шлюбу. Він врятував дружину від психічного розладу, був з нею щасливо одружений, вони мали двох дітей — але в підсумку довелося розійтися. Оператор, актори (особливо Діана Кавалліоті в ролі Ани) тут практично бездоганні — як і завжди в румунів, але є серйозні проблеми з драматургією. Забагато зайвого, забагато геть непотрібних сцен із батьками головних героїв, забагато і психоаналізу як такого; інколи складається враження, що режисер намагається підпорядкувати стихію родинних стосунків чітким фрейдистським формулам. Зрештою, журі обмежилося «Ведмедем» (із формулюванням «за видатний мистецький внесок») Дані Басеску за монтаж фільму.

Сімейну драму, але з сильним соціальним нахилом, являла собою ощасливлена Гран-прі журі «Фелісіте» (Ален Гоміс, Франція — Сенегал  — Бельгія — Німеччина — Ліван), героїня якої намагається врятувати життя та здоров’я сина в Демократичній Республіці Конго. Злидні, жахливий стан лікарень, корупція й хабарі на кожному кроці, тотальна криміналізація стосунків, особисте безправ’я — реалії більш ніж знайомі. Біда лише в тому, що Гоміс аж занадто занурює всю історію в місцеві обставини, а актори й акторки теж, скоріше, беруть колоритом, аніж талантом перевтілення. Деяка подібність є в польському «Сліді» ветеранки авторського кіно Агнешки Холланд — тут теж бідна місцевість, небагаті герої, відчутна нерівність, проте вихід знаходиться в такому собі персональному повстанні: головна героїня, провінційна вчителька англійської, аби захистити лісових тварин, винищує мисливців на них, а потім взагалі починає жити разом з однодумцями хіпповською комуною. Знов-таки, особливих сплесків тут ані в акторстві, ані в режисурі немає   — проте журі, вочевидь, було вражено розвитком сюжету і тому дало Холланд приз Альфреда Бауера за мистецькі інновації.

Нарешті — про найкращий, за думкою більшості фестивальних критиків, фільм конкурсу «Інший бік надії» (Німеччина — Фінляндія), нагороджений «Срібним ведмедем» за режисуру.

«Інший бік надії» — нова робота видатного фінського й світового кінематографіста Акі Каурісмякі. Це історія сирійського біженця Халеда, який намагається отримати притулок у Фінляндії, а також шукає свою сестру. В Каурісмякі вже була тема нелегальних мігрантів у «Гаврі» (2011), однак тут вона розкрита об’ємніше, з активно діючими героями-іноземцями. Почасти цей фільм схожий на найбільш титуловану картину Каурісмякі «Людина без минулого» (2002, Гран-прі Каннського фестивалю)   — тут теж є бідак-подорожній, на якого нападає вулична шпана (цього разу — скінхеди), і світ теж не без добрих людей, є навіть песик, що здружується з Халедом. Водночас паралельно розгортається лінія зі спробами кількох фінів побудувати успішний ресторанний бізнес. Автор не шкодує гумору й уїдливості стосовно співвітчизників. Виходить надзвичайно дотепно; діалоги й кумедні ситуації — при абсолютно незворушних обличчях персонажів — завжди були сильним боком Каурісмяки-сценариста — зал на прем’єрі просто бився в конвульсіях від сміху. Важливо, що режисерові вдалися образи мігрантів, що було, безумовно, викликом, бо в таких міжкультурних колізіях завжди є небезпека в правдивості сюжетів, пов’язаних із невідомою авторові культурою. Проте й фіни, й араби в Каурісмякі однаково переконливі. Що ж до аудіовізуальної матерії фільму, то вона — з глибокими, як у живописі, світлотінями, заворожливою якістю плівкової зйомки й блискучим саунд-треком — була справжньою розрадою посеред «арт-хаузної» нудьги конкурсу. Зрештою, в «Іншому боці надії» все закінчується добре; і це не прагнення приліпити хепі-енд за будь-яку ціну, а свідомий і сильний жест митця, який пристрасно переживає несправедливість світу і водночас вірить у людей.

Насамкінець, не відмовлю собі у задоволенні нагадати, що в конкурсі фільмів для дітей і молоді Generation 14+ Гран-прі здобула українсько-німецька документальна драма «Школа №3». Тут, частково, є відповідь на питання, як нашому кіно стати цікавим на фестивалях класу Берлінале: треба звертатися до світу зрозумілою йому мовою. Співрежисери «Школи №3» досягли успіху, бо зняли історію не про війну, а про цілковито універсальні речі — любов, смерть, дорослішання, і це послання було прочитано й сприйнято. Так само, як це трапилося — на іншому, звісно, рівні — в Каурісмякі. Країни, імена, обдарування різні, але рецепт завжди один. Не такий недосяжний, як здається.