Покоління починається з бунту проти попередників.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса

«Україна подарувала мені саму себе»

Марія МАКСАКОВА — про сольний концерт, злочин і кару та дітей — своїх і чужих
7 вересня, 2017 - 09:36

Історія Марії Максакової ще рік тому мало кому була цікава в Україні. Ні, звичайно, ті, хто цікавився музично-світським російським житієм, знали про продовжувачку знаменитої династії: Марія — донька драматичної актриси Людмили Максакової і німецького підприємця Петера Андреаса Ігенбергса, що для радянських часів було саме по собі явищем екзотичним, а ще онука легендарної оперної співачки Марії Максакової. Блискучу кар’єру бабусі Марії повторити не вдалося, але все складалося цілком успішно: московський театр «Нова опера», запрошена солістка Большого театру, «Гелікон-опера»; вела інтелігентну програму про романс на каналі «Культура»... 2011-го — творчий пік. Марія Максакова стає солістом Маріїнського театру. І того ж року — депутатом Держдуми Росії від «Єдиної Росії». Хоч як дивно. Адже депутатство «майстра культури» відправляє зазвичай на «творчий спокій». У неї ж вийшло навпаки. До того ж Марія — дедалі помітніший персонаж світської хроніки. Яскрава, красива, талановита... І — зі шлейфом абсолютно «недепутатських» пристрастей. То у ЗМІ спливають історії про батька двох її дітей — Володимира Тюріна, підприємця, якого частіше називають кримінальним авторитетом; то інформстрічка пістрявіє гучними репортажами про весілля з колегою, депутатом від КПРФ Денисом Вороненковим...

Але після 2013 року наша цікавість не те що гламурними, а й культурними новинами з Росії була «задоволена» повністю. Оскільки крім нових «кримнашистів» у різних формах і іпостасях (а це — вже до «Миротворця»), нічим не могла нас збагатити. І тому особиста і творча історія Марії Максакової, може, й залишилася б десь на периферії пам’яті, проте втрутились обставини.

У грудні 2016 року Марія разом із чоловіком Денисом Вороненковим, проти якого в Росії було порушено кримінальну справу, переїхала до Києва. Не нагадуватиму, який шквал емоцій це спричинило. Від прокльонів у Росії до подиву і неприйняття в Україні, особливо коли Денис Вороненков скороспішно отримав українське громадянство. А 23 березня в центрі Києва серед білого дня чоловік Марії Максакової був убитий. Слідство. Похорон. Запевнення прокуратури, що справу буде розкрито. У Росії — новий виток «п’ятихвилинок ненависті» проти Марії Максакової. Від телевізійних шоу до тиражування в пресі слів її матері, яка, м’яко кажучи, не сумувала з приводу вбивства зятя і, до речі, батька молодшого свого онука — Вані.

Відтоді кожна публічна поява Марії Максакової (не знаю, як у Росії) викликає, так чи інакше, невдоволеність в українських соцмережах. Загалом я зрозуміла, що готова до зустрічі. До того ж приводів виявилось декілька.

З 1 вересня Марія Максакова стала викладачем Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв (одразу зазначу: це — фактично творчий виш, у якому дають освіту молоді). Домовилися зустрітися вранці. Але обидві не врахували «розмах» академії — церемонія початку навчального року зі звичними напутніми промовами перетворилась на повноцінний концерт із піснями і танцями. Я була приголомшена. Зустріч перенесли на вечір. «Ви вже маєте уявлення, кого і чого навчатимете? Преамбула вражає», — поцікавилась я.

— Звісно, уявляю. Я понад сім років викладала. Причому спочатку — приватно, і навіть грошей не брала, просто хотіла допомогти. У мене випадок не цілком типовий — я сама змінила свій голос. Тобто я, будучи від початку навчена як сопрано, перейшла в інший регістр. Вісім сезонів я проспівала в театрі як мецо-сопрано, навіть низькі контральтові партії. Тому мій приклад, як я сама впоралася і почала співати дійсно по-справжньому, викликав цікавість, і чимало людей «ломилися» до мене займатися. І в якийсь момент у Російській академії музики ім. Гнесіних сказали: «Робімо це офіційно». І я пішла викладати.

У мене величезний досвід, і мені подобається те, що в Академії керівних кадрів культури і мистецтв на даному етапі ще не було академічного вокалу. Там є кафедра естрадного виконання, і в рамках цієї кафедри ми тепер починаємо.

Педагог може зробити майже диво інколи. Але для учня, окрім наявності голосу, важлива загальна координація, музичність первинна, музична освіта, дуже великий комплекс даних повинен збігтися. У мене є шанс допомогти студентам, а їм — можливо, обрати для себе академічний вокал.

— 7 вересня ще одна важлива подія — ваш перший сольний концерт в Україні. У супроводі оркестру ансамблю ім. П. Вірського й оркестру народних інструментів. Програма — українські твори. Хто вам допомагав? Наприклад, репертуар підбирати?

— Коли ми приїхали в Україну з чоловіком, усі двері були для мене відчинені. Я готувалася до концерту, який мав відбутися 31 березня. На 13 квітня була запланована «Кармен» за моєї участі в Національній опері. А потім Дениса вбили... І  — довга пауза... Я розумію людей, у яких виникли побоювання, що можливі провокації, щоб російському ТБ було що посмакувати. Про це я чесно розповіла на одному з ефірів. Ось тоді в соціальних мережах мене знайшов Максим Олегович Тимошенко — президент екологічної національної організації «Зелений Хрест» (його батько — абсолютно видатна особистість, він 32 роки очолював Київську консерваторію). Так-от, Максим Олегович і його друзі сказали, що вони хотіли б цю ситуацію виправити, тому що вона їм здається несправедливою. І ми відновили програму, яка мала прозвучати 31 березня, за що я дуже вдячна.

Знаєте, коли людина дуже старається, Господь Бог дає додатковий шанс. І таким шансом була моя поява 24 серпня на майдані Незалежності.

— Повідомлення, що ви співатимете гімн України, стало топ-новиною. І реакція в тих самих соцмережах була вкрай негативною. Але — зрозумілою...

— Це умисне вкинули російські ЗМІ, зокрема РЕН-ТВ. Дійсно, було б не зовсім зрозуміло, з якої причини мені довірили таку відповідальну місію. Справді, це б викликало питання. Більш того — гнів і обурення щодо мене. Але цього і в думках не було.

— А що було?

— Стався такий збіг, що шукали виконавця для репертуару до святкового концерту, й абсолютно дивом ми поспілкувалися із Сергієм Проскурнею. У принципі, на іншу тему. А він якраз шукав виконавицю для репертуару святкового концерту. І йому спала на думку ідея запросити мене. Це сталося буквально за два тижні до 24 серпня. Був великий дуже процес, дуже красивий, тому що ми готували прем’єру грандіозного підйомного твору Івана Тараненка «Слався, Україно». Зведений військовий оркестр України і США, при тому, що лише духових інструментів 103, і чудова абсолютно капела «Думка» — це просто легендарний український колектив, якому, що цікаво, тато Максима — Олег Семенович — присвятив більшу частину свого життя. Після концерту Максим сказав, що це тато йому з того світу передав привіт, і ледве стримався, щоб не заплакати.

— Повернімося до вашого переїзду в Україну. Адже це була не політична еміграція? Радше — вимушений захід. Що, власне, сталося?

— Нинішня Російська держава будується на цілковитому безправ’ї та цілковитій відсутності правосвідомості російських громадян, які дають змогу слідчим органам і Федеральній службі безпеки ламати їм долі. У нас практично будь-яку людину можуть притягти будь за що. Коли мій чоловік зв’язався з цією системою, він зв’язався не з політичною верхівкою айсберга, а копнув у самісіньку серцевину — я маю на увазі розслідування відомої справи про «трьох китів». Тоді у пресу вийшла лише незначна частина інформації. Насправді вся китайська контрабанда до Росії йшла ешелонами до закритої військової частини ФСБ, оминаючи всі митні пункти. Коли Денис побачив кількість грошей, які крадуться, він звернувся до свого керівника і сказав, що цією справою займатися не варто, тому що не хочеться загинути. Прийняли інше рішення на рівні керівництва країни. Він довів розслідування практично до логічного завершення. Було звільнено 29 осіб, з них 19 — генералів ФСБ, але, на жаль, стосовно них не було відкрито слідчого судочинства. А лише заходи адміністративного характеру — звільнили з подальшим... працевлаштуванням в інші організації, так званими прикомандированими працівниками, начальниками різних служб безпеки. Ці люди йому довго, планомірно і свідомо мстилися. Було сфабриковано щодо нього справу. А Денис — полковник юстиції, полковник поліції, людина з блискучою освітою і послужним списком, до того ж не бідна людина, не займався б такою низькопробною аферою, в якій його намагалися звинуватити. Коли я вперше потримала в руках цю «справу», мені здалося, що читаю фейлетон. Там, наприклад, були фрази, що шляхом внесення до статутного капіталу чийогось шкіряного дивана пан Вороненков заволодів 85% акцій. Але виявилось, цього цілком досить. І все — цілком серйозно.

Денис не був публічним політиком і не кричав про це, як робили багато інших. Але він боровся із серцевиною левіафана. Якщо його справу супроводжувало 25 слідчих. Ви уявляєте, що був оперативний супровід 25 слідчих управління власної безпеки ФСБ Росії? Він що — терорист?! Ватажок ІДІЛу?

І він зрозумів, що в цій боротьбі програв. Ми зрозуміли. Кого я лише не благала, людей, яких знала багато років, і всі вони чудово розуміли, що він не винен. Співчутливо кивали головою, але ніхто не хотів зв’язуватися із системою. Ось що тримає Росію в страху. Якби не було цього жахливого відчуття, що ти заручник, то не було б й ідеологічної керованості.

— Коли для від’їзду ви обрали Україну, то не могли не розуміти, що цим самим стали для Росії зрадниками подвійно?

— Денис, я вважаю, зробив абсолютно правильний вибір, тому що він наполовину українець. Він вірив, що матиме громадянство, що Україна дійсно не видає своїх громадян. І нарешті — він був би дуже корисний Україні. Він був готовий працювати, був блискучим фахівцем, а як він знав усі корупційні схеми і всю російську дійсність за іменами і під номерами кримінальних справ. Він був би абсолютно незамінним за сьогоднішньої ситуації. Але сталося те, що сталося.

Та і я не бачила для себе жодної перешкоди переїхати в Україну. Я залишила РФ за день до голосування в Думі щодо Криму, не залишивши доручення. До мене одна претензія з боку українців, що я  потім не розголосила цей факт. Але ви вимагаєте від мене особистого геройства. Якби я це зробила, то не доїхала б навіть до Шереметьєво. Я хоча б один з тих, «хто не стріляв». Якби так, як я, вчинили хоча б 70 осіб, то голосування було б жалюгідним.

— Коли вбили вашого чоловіка, у вас не було думки виїхати до тієї ж Німеччини? Ви там народилися і є громадянкою цієї країни.

— Я дуже віддана людина і розуміла, що хотіла б, аби Денис повівся так само, якби сталося навпаки. Я своєю присутністю мала б всіляко підтримати українську державу в бажанні розслідувати цей злочин, аби всі розуміли: я співпрацюватиму і допомагатиму слідству, я знаю, що українці до цього не причетні, що всі нитки ведуть до РФ. Я зробила все, що могла. У цьому й полягає кохання.

— В одному з інтерв’ю ви сказали, що усередині власної родини вам довелося прокласти «демаркаційну лінію». Вона зберігається?

— «Демаркаційна лінія», зокрема, пов’язана з тим, що була абсолютна закритою таємниця слідства. Я чудово розуміла, що будь-яке спілкування взагалі будь з ким з Росії для мене є небезпечним тим, що це буде прослухано, не знала, які питання ставитимуть, що чутимуть у півтонах мого голосу. Я з батьками і з дітьми рідко спілкуюся, хоча, безумовно, спілкуюся на свята, але це має коректний характер. З мамою сумна історія. Вона доклала чимало зусиль, аби переконати мене в тому, що вона не говорила тих жахливих слів після вбивства Дениса. Хоча, на мій погляд, якби це сталося зі мною, я б захищалася і не дозволила мене «полоскати» пресі, я подала б до суду.

— На життя своїх старших дітей ви зараз можете якось впливати?

— Ні. Я мала на них дуже сильний вплив упродовж 12 років, поки вони жили зі мною. Ілля — блискуче грав на роялі і фортепіано, а Люся — на арфі, але відтоді, як вони зі мною не живуть, вони в цьому своєму розвитку зупинилися. Мені було украй неприємно і соромно спостерігати, як вони в Криму виконували щось там на сцені. Залишивши Суворовське училище, Ілля знову набрав 12 кілограмів і почав виглядати, ніби нічого в його житті не було. Я так ним пишалася. Він виконував у Криму програму, яку рік тому блискуче грав зі мною в Каннах. Але набагато гірше, повільно і з помилками.

Йому зараз 13 років, в 14 років настає часткова дієздатність, якщо матиме бажання приїхати до мене в Київ, я буду рада його бачити. Це цілковита дурість, яку поширюють російські ЗМІ, що нібито за те, що він був у Криму, йому в’їзд в Україну закритий. Щодо неповнолітніх дітей ці норми не застосовуються. І якщо Ілля матиме бажання, то в його житті буде знову училище, тільки тепер уже імені Івана Богуна.

— Раз вже ми торкнулися дитячої теми, то поговоримо про фонд для підтримки талановитих дітей, який ви придумали. Чим він займатиметься?

— Наш фонд займається дітьми, обдарованими в галузі академічного мистецтва, зокрема маленькими інструменталістами. Зараз робимо портал, який вже в тестовому режимі почне роботу з 1 жовтня. Це щось середнє між інформаційним порталом і соціальною мережею, для того, щоб максимально привернути до талановитих дітей належну увагу. Україна справді славиться талантами. Головне їх знайти і допомогти. До речі, це спонукало мене написати дитячу казку «Королівство першої октави», яку видає чудова Поліна Лаврова — очільниця видавничого дому Laurus під редакцією Романа Кофмана.

— І яку буде представлено на Форумі видавців у Львові.

— Так. І у зв’язку з цим виникла ідея, аби я в рамках Форуму заспівала великий оперний гала у Львівському оперному театрі із симфонічним оркестром. Ми вже затвердили програму і готуємося.

— Що для вас сьогодні Україна?

— Україна, як я написала у вступному слові до свого концерту, подарувала мені саму себе. Подарувала мені можливість говорити те, що я думаю, жити, як я вважаю за потрібне, співати те, що я хочу, ростити сина у себе вдома, в тих чудових культурних традиціях, коли не нав’язується жодна пропаганда, коли тобі не промивають мізки, коли можна виховати нормальну людину. То хіба цього мало, аби полюбити країну, яка дала мені все? Мені ще доведеться докласти чимало зусиль, аби переконати людей у своїй щирості, аби приносити користь. Я готова.

P.S. У понеділок, 4 вересня, Генпрокурор Юрій Луценко повідомив на брифінгу: «Можу зараз коротко сказати одне: замовник перебуває на території Російської Федерації. Він має стосунок до злочинних кіл Російської Федерації, а також активні контакти із спецслужбами Російської Федерації». Генпрокурор зазначив, що виконавцями здебільшого були громадяни України. «Більшість із них ідентифіковано. І тих, на кого є відповідні докази, затримано», — додав він і запевнив, що найближчим часом Генпрокуратура надасть розгорнуту інформацію щодо розслідування вбивства.

«Спасибі українському слідству за самовідданість і сумлінність, — того ж дня написала на своїй сторінці у ФБ Марія Максакова. — Покидьків буде покарано».

Ганна ШЕРЕМЕТ, «День». ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments