Україна не може існувати, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати Україні, на яких умовах, це байдуже, чи буде це повне злиття, чи широка автономія, останнє повинно залежати від бажання самих кримців
Павло Скоропадський — український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Гетьман Української Держави

Українська таємниця «Уробороса»

В агенції «Піраміда» побачив світ новий роман Олега Сича
31 травня, 2008 - 00:00

Цей роман має містичну назву «Uroboros», і, на перший погляд, його досить тяжко вписати в традицію української літератури, адже основна його інтенція — показати, що людина втратила ті базові гуманістичні цінності, які можуть повернути людину обличчям до себе. Втрата ця відбулася в Україні, яка перетворилася на простір терору, воєнізованих повстань, смертей і божевільні — світ після вибуху атомної бомби...

Окрему увагу читачів хотілося б звернути на авторську іронію й навіть сарказм щодо висвітлення сучасних реалій, зокрема, масової попсовізації культури, яка втратила свою належність до мистецтва, перетворившись на дешеву графоманію, антикультуру, несмак, у який, проте, вкладають кошти, сприяючи деморалізації естетики.

Другим претекстом роману, напевно, варто б назвати романи Курта Воннегута, який на власні очі бачив смерть, адже був одним із тих, хто бомбардував Дрезден під час Другої світової. Потім пам’ять про ці події знайшла своє відображення в романі «Бійня №5». У ньому також відбувається зміна ціннісних орієнтацій людини, яка опиняється в умовах війни. Це вже іронічно-цинічне ставлення до смерті, коли кількість загиблих просто перераховується через кому на чверть сторінки. Згадати всіх неможливо, а не всіх — не варто. Та й саме пригадування — шлях через Пекло.

Третім претекстом назвав би найвідоміший роман американського письменника Кена Кізі «Пролітаючи над гніздом зозулі», зокрема, ця аналогія стосується третього розділу роману «Уроборос». Подія відбувається в божевільні, як і в Кізі. Герой потрапляє до світу Фауста, Юнга, Фройда, Джордано Бруно тощо. Є там і своя медсестра, яка втілює тоталітарний дискурс, який мусить знищити людину, маючи для цього всі засоби — від «кімнати сміху» (це парафраз у романі до кімнати, де над людиною проводять різні «експериментики» до звичайного електрошоку). Проте, на відміну від Кізі, в цьому тексті велике значення має психоаналітичний підтекст, тобто прагнення показати епізод так, щоби читач зумів сам здійснити психоаналітичну спробу пізнання внутрішнього світу героїв.

Божевільня — знаковий образ роману. Божевільня — не лише замкнутий простір, а ще й те, що існує поза ним. Тобто насправді муру між божевільнею як шпиталем і божевільнею як світом не існує. У третьому розділі у «психушці» сталася пожежа. Ось тоді й пересвідчуємося, що стан божевілля скрізь. Пов’язаний він з тим, що людина втратила код розуміння власної сутності. Втратила вона його під час війни. Хоча в тексті постійно виникають ремінісценції до іншої війни, далекої від України, але такої, яку вважають апофеозом божевілля й безглуздя. Привид Афганістану в романі блукає Україною. Подекуди в тексті згадано й щорічні постання в Латинській Америці. Не знаю, на що взорував автор під час написання, але те, що дискурс божевільної найжахливішої війни наявний у тексті, — незаперечне. Це поглиблює психологічне сприйняття; в романі маємо сюрреалістичні переходи між одним часопростором в інший.

У чомусь цей роман нагадуватиме романи американського «бешкетника» Нормана Мейлера. В романі Олега Сича наявний образ Христа. В якій іпостасі? На маргінесах тексту, але вельми важливих для розуміння загальної інтенції. Річ у тому, що епіграфом до роману взято вірш В. Стуса «Геть спогади — з-перед очей...» Вірш є вкрай складним, наповненим християнськими алюзіями, складними для прочитання метафорами. Однією з семантичних домінант є образ «лабіринту бід» (модифікація відомої біблійної чаші, яку кожен має випити). Час вірша ущільнений, сконденсований, це час приходу й ісходу, час завдовжки в мить, але безкінечно вічну. Нуль і безкінечність — те саме. З цього символічного прочитання постає образ уробороса — змії, яка кусає власний хвіст, символ безконечності, постійного колообігу матерії й енергії у Всесвіті. Для поезії Василя Стуса образ уробороса є одним із визначальних (варто хоча б згадати вірш «Я так і не збагнув» із «Палімпсесту», в якому з-під метафоричного тексту проглядає знак безкінечності, вісімки, уробороса). Епіграф із 102 Псалма «Я попіл їм, немов хліб» на початку — також указівка на те, щоби читач розумів текст як лабіринт, перетворення, коли смерть пожирає життя, але життя бореться зі смертю.

У романі Олега Сича це протистояння змальовано в «східних, індійських тонах». Індійська філософія постає одним із ключів до прочитання. Це альтеративна реальність, протиотрута до раціоналістичного розуму, який сам загнав себе в пастку, з якої не бачить іншого виходу, крім веремії безглуздих смертей, деструкції буття. Ірраціональність — ось важливий код. Алюзійність, інтертекстуальність, ремінісценції, двоплановість, наявність імпресіоністичних замальовок до кожної частини — все це пiдтверджує те, що логічно, раціонально сприйняти текст неможливо, він прагне подати читачеві власні правила гри і прочитання (подібно до давніх вед, які містили в собі й ключі до читання), він хоче дати читачеві можливість відчути іншу реальність і вийти з раціоналістичного апріорі, яке втягує Україну в катастрофу війни...

Зауважу, кожний розділ кожної з трьох частин містить передвступ, маркований курсивом. Це імпресіоністичні замальовки, етюди, спроба побачити світ ірраціонально, спроба встановити втрачений зв’язок зі світом. Ці етюди — данина українському імпресіонізму, який у тексті поєднується й із експресіоністичними епізодами на тлі неоромантичної інтенції. В цьому вловлюється потужний зв’язок із прозою Миколи Хвильового (принаймні, «хвильові анаграми» в тексті трапляються доволі часто).

Насамкінець, прочитання роману, який не претендує на складні визначення а-ля «інтелектуально-філософський роман», вдамся до спроби співставити його з романом Валерія Шевчука. Проблема може полягати хіба що в тому, що в нашій літературі небагато творів, що орієнтуються на східну філософію (безперечно, Хвильовий — один із кращих прикладів симбіозу «психологічної Європи» й «азіатського ренесансу»). Основний імпульс твору О. Сича — «Даєш східну мудрість і гармонію». В романі В. Шевчука «Три листки за вікном» у першому розділі маємо пряме називання уробороса, який постає невидимим ключем до поєднання всіх трьох частин великої історичної притчі — від розповіді про Іллю Турчиновського до Киріяка Сатановського. Останній розділ роману В. Шевчука також має «аварійний фінал», сталася пожежа, яка обірвала життя Сатановського й замкнула цикл... У Сича цикл не може бути замкнений у такий спосіб, адже роман постає як книга, а книга — це вже імпліцитний цикл. Книга — врешті, це також один із ключів-кодів до розуміння суті...

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ
Газета: 
Рубрика: