Свобода, друже мій, священна, це одна з найбільших цінностей, яку ми повинні врятувати за будь-яку ціну.
Ернесто Сабато, аргентинський письменник, фізик і художник

Уроки «Мойсея»

Сто років тому Іван Франко дав українській літературі твір, провідна ідея якого постає ще й сьогодні
16 грудня, 2005 - 00:00

Підеш ти у мандрівку століть
3 мого Духа печаттю.
                                               Іван ФРАНКО

Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея! —
Не може ж так буть!
                                              Павло ТИЧИНА

У тебе так: два-три гepoї,
А решта — велетні дурні...
                                         Володимир СОСЮРА

Ждуть i вірять, що скоро до них
Заговорить Мойсей України.
А Мойсея нема...
                                             Дмитро ПАВЛИЧКО

Тому «Мойсей» міг би (i мав би!) стати предметом якнайширшого обговорення. Навіть, наважуся сказати, у Верховній Раді. Франко тоді сам визначив провідну ідею свого твору. Коли його сучасник Михайло Мочульський радив йому написати книгу поезій, у яких була би виражена «філософія життя», Іван Франко відповів: «А тим часом я пишу поему, в якій матимете філософію політики».

То була поема «Мойсей». І «філософію політики» визначала тоді революція 1905 року, що фактично була першою українською національно-визвольною революцією, чи бодай першою спробою такої революції. Можливо, тому Іван Франко назвав її «подувами весни».

«Мойсей», виражаючи «філософію політики», прозвучав як «філософсько-політичний заповіт» Україні воздвигнути «свого Мойсея», що став би політичним Провідником нації.

Одначе виконати цей заповіт тоді Україна не змогла, — не була готова до цього. Українці спромоглися лише побачити такого Мойсея в особі самого Франка — але як поета. Тут уже був аналог — поет Шевченко, що сприймався однозначно як національний Пророк, за яким, як сказав сучасний наш поет Іван Драч, «пішли хохли, русини, малороси, щоб зватись українцями віднині». Зукраїнізований Франком біблійний Мойсей, постаючи в українському часопросторі як поетична візія, як символ, мав би викликати появу Мойсея — політичного Лідера-Провідника нації у майбутньому. Саме на це й сподівався Франко. Таким чином, «філософія політики» трансформувалася у «філософію взаємодії Вождя-Провідника і Народу», у «філософію ролі Вождя у найвирішальніші хвилини історії».

Нові можливості для появи такого Мойсея склалися в часи другої української національно-визвольної революції. З’явилися і претенденти на його роль (в особах Грушевського — Винниченка — Петлюри). Але вони або не читали Франкової поеми, або «забули» про неї. А тому спромоглися стати лише «велетнями». Хіба що без отого сосюринського означення. Отож проблема справжнього Мойсея залишалася далі найголовнішою, найнагальнішою нашою національною проблемою. Це усвідомив ще один поет — Павло Тичина. У вірші «І Бєлий, і Блок, і Єсєнін, і Клюєв...» (написаному в 1919 р.) він висловив віру, що Україна обов’язково «воздвигне свойого Мойсея». Але Павло Тичина повівся також як поет, а тому «від усіх своїх нервів» посилав у степ клич: «Поете, устань!» Тим самим він звів образ Мойсея-Вождя знову ж таки лише до образу Вождя-Поета.

Цей клич Володимир Сосюра, перебуваючи тоді на фронті, сприйняв буквально. В автобіографічному романі «Третя Рота» писав, що йому здалося, ніби Тичина звертається безпосередньо до нього. Тому вирішив: «Якщо залишуся живим, стану таким поетом».

Але не став. Як не став ним і Тичина. Тим більше не з’явився Мойсей як політичний Провідник. Не з’явилися навіть «велетні». Лише — пігмеї...

А якщо й з’являлися постаті, які могли претендувати на роль Мойсея-Провідника, то хіба що в обмеженому, локальному часопросторі, поза межами України...

Сосюра також спробував знайти аналога в історії, але (на відміну від Франка) у нашій, українській. І він начебто знайшов його — в особі Мазепи. Та виявилося несподіване (чи закономірне?): Мазепа-Мойсей зазнав краху з тої ж самої причини, що й біблійний Мойсей, що й зукраїнізований Мойсей в Івана Франка, — не зумів порозумітися зі своїм народом. Сосюра, однак, звинуватив у цьому не Мазепу, а сам народ, Україну. І тому у вступі до своєї поеми «Мазепа» (який починався словами «Навколо радості так мало...») зробив такий різкий, але й справедливий докір: «...хтів тобі Мазепа Від серця щирого добра... Його ж ти зрадила І степом Пішла рабинею Петра». За цю «зраду» Сосюра називає тодішню Україну «потаскухою», «малоросійською тюрмою», яка «не може жить сама», яка «плодить землю байстрюками». Подібні докори Україні робив тоді ще один наш поет — Євген Маланюк, але вже поза межами України. Він також визнавав роль поетів як національних провідників: «Як в нації вождя нема, тоді вожді її — поети»...

Однак Сосюра, здається, перший (серед поетів) спробував назвати причину такого становища. Звертаючись до України, він писав: «У тебе так: два-три герої, А решта — велетні дурні». Отож «велетні» на роль Мойсея-Вождя не годилися. Але й «герої» не могли бути повноцінними прототипами, бо ж їхній «героїзм» закінчувався зовсім «негероїчно».

Іван Франко й звернувся до постаті біблійного Мойсея, бо в українській історії не знайшов гідного аналога. Беручи біблійного Мойсея за приклад для наслідування, Франко, очевидно, хотів ще й застерегти, як не повинен повестися Мойсей в українській дійсності. Він залишає «поза кадром» усі попередні взаємини Мойсея з народом, а зосереджується на кульмінації, коли народ, що спочатку повірив Мойсеєві і пішов за ним, після сорокалітнього блукання пустелею раптом (чи врешті) починає зневірюватися.

Сорок літ говорив їм пророк
Так велично та гарно
Про обіцяну ту вітчину,
І все пусто та марно...
І зневірився люд, і сказав:
«Набрехали пророки!..»

У ці трагічні хвилини з’являються «лжепророки» Авірон, Датан і «злий демон пустині» Азазель. Вони використовують ситуацію, висловлюючись сьогоднішніми поняттями, у своїх корисливих інтересах. В результаті Мойсей зазнає краху. Постає питання: хто винен? Мойсей, що не зумів далі порозумітися з народом? Чи народ, що зневірився і зрікся Мойсея?..

Франко міг би на цьому закінчити поему, залишаючи читачам самим відповісти на таке питання. Але він усвідомлював, що чинити так не можна. Тому його поема закінчується по-своєму оптимістично. На місце Мойсея стає новий Провідник, який повинен довершити почату справу і довести народ до «землі обітованої». Тобто в нинішньому розумінні — до створення своєї суверенної Держави. При цьому «лжепророки» будуть покарані («Авірона камінням поб’ють І Датана повісять»)...

Франкова «філософія політики», трансформована у «філософію взаємин Мойсея-Провідника з Народом», постала у нових, навіть несподіваних вимірах, коли Україна дійшла до «землі обітованої» і здобулася на свою незалежну Державу, але не «по-мойсеївськи», без прямої участі Мойсея, а ніби безпосередньо з волі самого Єгови. Однак потреба у «своєму Мойсеєві» не тільки не відпала, а навпаки — зросла ще більше. Змінився тільки «статус» Мойсея.

І тут одразу також з’явилися претенденти. Одначе й вони спромоглися стати лише «велетнями». Тільки що до сосюринського означення додалося ще одне «...але хитрі». Формально вони виступали ніби від імені народу, для народу. Насправді й не пробували порозумітися з ним. Найпоказовіше продемонстрував це наш «Перший Президент», якого тоді якась частина народу сприймала й справді як «Мойсея». Невдовзі, однак, виявилося, що така роль для Леоніда Макаровича непосильна. Фатальний прорахунок його ще й у тому, що він не спромігся (не захотів, побоявся) рішуче і повністю відсунути від влади усю стару номенклатуру, яка дуже швидко оговталася і усунула його самого.

Тим же шляхом, але більш уперто й витончено хитріше, пішов і «Другий Президент». Дехто (чи й багато хто?) тоді повірив, що він спроможний стати «зовсім іншим Президентом». Однак Леонід Данилович не тільки спромігся стати лише «велетнем..., але хитрим», а й оточив себе такими ж самими «велетнями...». За час його «правління» їх наплодилося стільки, що вони заповнили усі керівні клітини нашого життя, починаючи з «найнижчих» аж до «Верховних»...

І тут сталося диво: народ прозрів! На якісь миттєвості здалося, що, як сказав Михайло Косів, «нарешті!». Здалося, що нарешті Україна й справді «Воздвигла свойого Мойсея»...

Та невдовзі почалося, але вже не диво, а... закономірність, — те ж саме, що й з усіма попередніми Мойсеями. Тільки у ще трагедійнішій (а можливо, й у ще абсурднішій?) формі... Врешті виявилося найжахніше: «А Мойсея нема». І знову постає сакраментальне питання: хто винен?...

Біблійний Мойсей із самого початку знав, чого він хоче, мав, скажемо знову ж сучасними поняттями, чітку національну ідею і таку ж чітку програму дій для її виконання. Тому народ повірив йому. Спираючись на цю віру, Мойсей і взявся виконувати свою «програму». Однак на заваді стали «лжепророки». Але не тільки вони. Трагедія (можливо, найбільша трагедія) Мойсея полягала у його нерішучості, у постійних сумнівах-ваганнях. Модифікуючи біблійну постать, Франко не тільки залишає ці негативні риси, а й доповнює і поглиблює їх нашими національними ознаками. Тим самим він, можливо, хотів ще більше застерегти майбутнього українського Мойсея, спонукати його позбутись оцього «мойсеївсько-українського національного комплексу-синдрому».

На жаль, у нинішнього Президента цей «комплекс» набуває ще загрозливішого характеру. Маючи таку потужну (найпотужнішу за всі часи ! ) народну довіру і підтримку, Віктор Андрійович міг змести усіх Датанів і Авіронів разом з усіма Азазелями, перевтіленими у «велетнів...». Одначе він не тільки не використав такої можливості, а так само оточив себе (чи дався оточити) «новими», ще «новішими», ще «хитрішими» й «спритнішими». Отож і кажуть (тобто каже той же народ), що в усьому винне «президентське оточення». Але, даруйте, це «оточення» створив уже сам Президент...

Сьогодні також лунають застереження і поради: не критикуймо Президента, а допоможімо йому виконати його «історичну місію». Дуже мудрі і слушні поради. Потрібна лише одна «дрібничка»: щоби Президент захотів їх послухати і почути. Поки що, здається, він і далі слухає лише «велетнів...», які (окремі з яких?) перетрансформувалися у ще одну «іпостась» — у «Валенродів». Нагадаймо, що це поняття прийшло до нас також завдяки Іванові Франкові (через його статтю «Поет зради»). Він узяв його з поеми Адама Міцкевича «Конрад Валенрод». Її герой — також своєрідний «Мойсей», що взявся звільнити свій народ (литовців) від чужинського поневолення, але в дещо «незвичний» спосіб: пішов на «співробітництво» з ворогом, щоби, при слушній нагоді, завдати йому нищівного удару. Сьогодні «новітні велетні...» з «оточення» Президента йдуть «на співробітництво» з ним, здобувають його довіру і... завдають йому (можливо, й не усвідомлено, або навпаки, — дуже усвідомлено) ударів, що можуть стати (і вже стають) нищівними...

Якщо вже зайшла мова про літературних, витворених письменницькою уявою героїв, які можуть стати порадниками-застерігачами для «героїв» реальних, то я нагадаю ще один твір з нашої літератури. Це повість Нечуя-Левицького «Хмари». Головний герой її Радюк, звичайно, не піднісся до «мойсеївського» рівня, проте він «підсвідомо усвідомлював», що спочатку треба «просвітити» народ, щоби можна було його вивести з «хмар» національної безпам’яті і повести до «землі обітованої». На щось більше тоді, в 70-ті роки позаминулого століття годі було сподіватися. Критик Олександр Кониський написав на «Хмари» рецензію «Коли ж виясниться?». Він назвав таких, як Радюк, «ченцями» і вважав, що «виясниться» лише тоді, коли поряд з ними «стануть наші женщини». Одначе, на думку критика, таких «женщин» у реальному тодішньому українському житті ще не було...

Тепер, коли «ченці» доросли до рівня Мойсея, такі «женщини» начебто з’явилися. Одна з них — Юлія Володимирівна — готова була навіть «підставити своє плече»... Але Президент послухав не її, а «велетнів- Валенродів», які «ввійшли у його довіру»... Тим самим він зробив ще одну, можливо, найфатальнішу за даної ситуації помилку, яка може стати «нищівною»... Чи, може, то виявилася ще не та, не така «женщина»? Може, вона у нас ніколи й не з’явиться? Може, вона у принципі не може стати поряд з Мойсеєм? ! Може, мала рацію героїня («женщина») відомого твору Оксани Забужко (також «женщини» ! ), коли нарікала: «Якого чорта було родитися на світ жінкою та ще й в Україні з цією б...ю залежністю»?! (і додаймо: «залежністю» від тих же «велетнів...»).

В усякому разі, література наша у переважній масі своїй ніколи не була, кажучи словами Франка, «пустою забавкою інтелігенції... пригідною для розривки багачам по добрім обіді», а ставила за мету «вказувати в самім корені добрі і злі боки існуючого порядку і витворювати з-поміж інтелігенції людей, готових служити всею силою для піддержання добрих і усунення злих боків життя» («Література, її завдання і найважніші ціхи»).

Таку місію література могла би (й повинна би!) виконати й сьогодні. Міг би (мав би!) з’явитися твір, який своєю вагомістю наблизиться до Франкового «Мойсея». Але де той поет, який би написав його? Тут, одначе, мені пригадуються слова одного читача: «Ні, не Мойсея, не поета, — нам нині треба Піночета!». Звичайно, він мав на увазі не «чілійського диктатора», а Лідера-Провідника, який не тільки знав би, що і як треба зробити, а й зробив би це...

Оскільки в реальній нашій дійсності такого Лідера ще нема (?!), то його могла би змоделювати-вигадати література. Вона мала би запропонувати образ «Новітнього Мойсея», який позбувся би «комплексу-синдрому» свого біблійного прототипу і сам довів би розпочату справу до логічного позитивного завершення. Поки цього не сталося, — актуальним залишається «Мойсей» Івана Франка...

На початку я сказав, що він мав би стати предметом обговорення у Верховній Раді. Та це, знову ж виражаючись Франковими словами, «фантастичні думи, фантастичні мрії», що знаходяться «поза межами можливого». Бо «велетні», які «засідають» у Верховній Раді, на таке не здатні. Вони не тільки не прочитають «Мойсея», — вони взагалі нічого не читають...

Отож найкраща і найнагальніша порада Президентові сьогодні могла би прозвучати так: пане Президенте, прочитайте уважно Франкового «Мойсея», задумайтеся над його «філософією політики». Вона допоможе Вам спростувати наведені в епіграфі слова сьогоднішнього поета «А Мойсея нема» і підтвердити переінакшені слова Павла Тичини: «Воздвигла Вкраїна свойого Мойсея!»...

Ігор МОТОРНЮК, факультет журналістики, Львів
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments