Записав Михайло БРИНИХ
Якби йшлося про музику, кіно, живопис, тобто про ті мистецтва, де
я дилетант, то міг би однозначно назвати все улюблене.
А от у літературі, хоч як прикро, я нагадую жінку легкої поведінки,
бо на певних етапах віддаю перевагу різним авторам. З перекладних
варто більше говорити про прозаїків, бо поезія неперекладувана — це для
мене аксіома. Наприклад, сьогодні я переживаю період захоплення Луї Фердінандом
Селіном. Перед тим були «Хазарський словник» Павича та «Аромат» Зюскінда
— такі речі ніхто не обминає, бо це абсолютно нове мислення.
З поетичних книжок, безперечно, одне з наймогутніших вражень — «Квіти
зла» Шарля Бодлера. Своїм сатанизмом вони страшенно подразнювали мене.
І хоча Бодлера я відкривав для себе за перекладами, такими собі інтерпретаціями
лагідного українського серця, його поезії цілими блоками залишалися в пам’яті
(не як цитовані строфи, а як цитовані враження), попри те, що я ніколи
не запам’ятовую чужих віршів і навіть свої вже забуваю.
Ми виховувалися на інших літературних реаліях, цілковитій «подвійності».
Наш геній промовляв: «За всіх скажу, за всіх переболію», — а насправді
ми знали, що він уже і за себе не говорить, бо давно перестав бути поетом
і помер як геній. Наші шістдесятники говорили про планетарну причетність,
а насправді то була чиста кон’юнктура. Саме тому автентика Бодлера, природність
його бунту струсили мене.
Утім, враження від «Квітів зла» відносно недавні, — вони почасти посилені
моєю втомою і потребою своєрідних «ін’єкцій». Бо все-таки найперше і найсильніше
моє поетичне захоплення — вірші Богдана-Ігоря Антонича, раннього Павла
Тичини, Євгена Плужника. Зрештою, лише тепер ми розуміємо, що мова — це
філософія. А для нас сьогодні мова навіть важливіша, ніж релігія.
