Василь Шкляр — «кілер» авторитетів?

— Василю, признайся: твій план «перекроювання» творчості великих попереднків — це інтелектуальний «план Маршалла» щодо української класики чи вдалий піар-хід знаменитого письменника? Ти, якого називають «елементалом» сучасної української літератури, вирішив «поборюкатися» з недоторканними особистостями. Що ж це за такі «кровожерні» зазіхання, які збурили суспільно-громадську думку так, що аж з’явилися відкриті листи академіків, учених до вищого керівництва держави? Навіть російський посол В. Черномирдін нібито став на захист нашої класики.

— Мій задум торкається не стільки експериментів на класиці, як кажуть мої опоненти, скільки долі української книжки взагалі. Книжки, яку читають менше, аніж хотілося б, і то з багатьох причин. Книжки, яку сьогодні вже не так складно видати, як донести до читача. На жаль, велику роль тут відіграє фактор мови. Нам цинічно закидають, що якби в нас був свій Маркес, Коельо чи Павич, то ми мали б стотисячні наклади. Велика омана. Романи Коельо і того ж таки Павича в перекладах українською мовою розходяться меншими тиражами, ніж, пробачте за нескромність, мої.

Видавці в пошуках неординарних проектів і навіть скандалів, аби лиш якось розворушити це стагнаційне явище, привернути увагу до української книжки. Одним із таких кроків і є задум щодо видання сучасних редакцій класики.

Така от спроба актуалізувати начебто й знану, але фактично мало ким прочитану авторитетну літературу.

Та от дивина: ще нічого не з’явилося на світ, а вже спалахнула непримиренна дискусія, до якої долучилися академіки, літературні патріархи і навіть «широкі кола трудящих». І це добре, і я всім вдячний, бо таке пристрасне заворушення вже (!) великою мірою наблизило до мети. Преса, в тому числі й ситі мас-медіа, які ніколи не цікавилися вітчизняною класикою, заговорила про неї «поіменно». Тобто увагу до нашої літературної спадщини певною мірою вже привернуто.

— То ти, знаний сучасний письменник, зажадав слави одного зі своїх літературних персонажів, відважившись різати по живому святині? Ти кілер чи ти письменник?

— Існують речі, до яких ми не вміємо чи боїмося ставитися критично. Хоч би й до тієї класики. Чому? Варто вказати там на якусь прикру недоречність, як відразу знаходяться ревні захисники недоторканних святинь. Вони з нетерпінням чекають на всілякі «зазіхання», щоб слушної хвилини закричати: «А ось і ми! Подивіться й на нас!»

Тим часом ті самі класики ставилися до цього спокійно і з розумінням. Олександр Блок казав про нудну розтягнутість «Анни Кареніної», а Іван Бунін висловлював побажання скоротити її вдвічі.

А тепер я вам скажу взагалі святотатську штуку: «Першим із справжніх гріхів нашого автора (Нечуя-Левицького) єсть необробленість його фрази. Його твори справляють таке враження, ніби автор їх ніколи, написавши, не перечитував — так вдирається в очі кострубатість, неохайність його речень». Уявіть собі, що таку «єресь» прорік би я, обгрунтовуючи доцільність адаптації класиків. Що тоді довелося б вислухати з боку нашої академічної спільноти? Але це сказав не я, а наш блискучий прозаїк Валер’ян Підмогильний, який у часі стояв до Нечуя-Левицького значно ближче, ніж ми. І це він сказав про письменника, який мовними чеснотами перевищує багатьох своїх видатних сучасників.

А тепер подумай сама, хто я: літературний кілер чи письменник, якому не байдуже, що читають і чи взагалі читають мої співвітчизники.

— Тут у мене немає контраргументів, бо і в Лесі Українки є подібна думка про Нечуя. Про деякі його твори вона сказала, що краще дерти пір’я, ніж писати такі романи. Однак ми про це якось соромимося і згадувати. Дискусія довкола твого задуму зав’язалася жорстка, позиції діаметрально протилежні. А глибокої професійної розмови з пошуком золотої середини не виходить. Як ти гадаєш: чому?

— У цій дискусії є кілька легенд. Наприклад, віється думка, що тексти, які я запропоную, мають підмінити класичні, що саме їх, мовляв, пропонується вивчати в школах та вищих навчальних закладах. Це, звичайно, чиста вигадка. Академічних текстів ніхто не підмінює. По-перше, йдеться про масового читача, який ніколи не подужає в повному обсязі ні того ж «Декамерона», ні «Повію» Панаса Мирного. Причому під масовим читачем я маю на увазі не якихось інтелектуально обмежених людей, таких собі гоголівських петрушок, а пересічних споживачів літератури, в тому числі й студентів гуманітарних факультетів, філологів, які відверто зізнаються, що не подолали цих творів сповна.

Друга легенда запевняє нас в тому, що у видавництві «Дніпро», як свідчать підписанти скарги на ім’я голови Держкомтелерадіо, «повним ходом іде обрізання» чи не всіх класичних творів. Як вам взагалі такий стиль супліки? Навіть її вже хочеться переписати грамотніше, еге? Але суть не в тому. Річ у тім, що ніхто не збирався адаптувати цілий масив класики. Це стосується лише окремих творів, які писалися на порі становлення нашої літературної мови, а тому перенасичені русизмами, лексичними покручами, архаїзмами, багатослів’ям...

Коли під час однієї із зустрічей зі студентами я почув від них про важкочитання деяких романів, зокрема тієї ж «Повії», то ще раз уважно перечитав цей твір. У ньому справді забагато мовної аморфності, рясно таких русизмів, які навіть не характерні для Полтавщини, чимало самоповторів, а часом трапляються такі прикрі алогізми, що доводиться говорити про несумлінність редакторів і текстологів, котрі готували ці видання до друку. На початку роману згадується Улас Загнибіда, а згодом він стає Петром, сусідка Одарка для Христі в одних епізодах є тіткою, а в інших вони вже немов подруги-сестри, Христинину хату сусіда Карпо розваляв, а потім виявляється, що тільки трохи підправив. Христя з’являється в рідному селі через якихось 5 років, і її тут ніхто не впізнає, навіть найближча подруга. Таких недоглядів дуже багато.

Третя легенда полягає в тому, що практика втручань у класичні тексти має американське походження. Як картопля. Ні, американці здебільша практикують короткі перекази завеликих творів. Вони навіть дотепного Марка Твена скорочують. А от творчі переспіви, автономні інтерпретації мають глибоке коріння саме в Україні. Згадаймо досвід Котляревського, Шевченка, Руданського, Старицького... А хіба в нас не правили Стефаника, якого ми й сьогодні читаємо в адаптованих варіантах? А хіба Григір Тютюнник не переказав по-своєму «Барона Мюнгаузена»? А хіба Валерій Шевчук не інтерпретує цілу літературну епоху? Здається, деякі сіроми й досі не підозрюють, що вони ніколи не читали в повному обсязі, скажімо, «Мандри Гуллівера» чи «Гаргантюа й Пантагрюель».

У нашому ж випадку йдеться всього-на-всього про сучасні редакції хрестоматійної спадщини. Невже Панас Мирний був би проти виправлення в його романі слів «уголь» на «вугіль», «пуговиця» на «гудзик», «стулець» на «стілець», «улиця» на «вулиця», «знакомий» на «знайомий»... То більше, що я пропоную не дайджест і не переказ тієї ж «Повії», а її стисліший варіант, який зберігає всі стильові особливості авторського письма.

— Одна із легенд навколо твого проекту, як на мене, — таки смішна. Опоненти впевнені, що твоя ініціатива зашкодить культурному іміджу нашої держави. Узаконена державою гільйотина над українською книгою, умертвлена система їхнього розповсюдження, продукування за рахунок держави графоманського письма, німуюча критика, остракізм стосовно національно заангажованих творів, вєркосердючкина мова багатьох культивованих нині галузей культури — це не шкодить іміджу ні зовнішньому, ні внутрішньому. А тут тобі Шкляр — іміджопсувач...

— Цікаво з цього приводу обмовився «зубатий» літературний критик Михайло Бриних — він уже бачить, як усі прогресивні негри Африки висипали на вулиці з протестами проти такого свавілля. Чому африканці? Ну, мабуть, тому, що в цивілізованих країнах цим нікого не здивуєш. Там давно виходить «Гамлет» для дошкільнят, Біблія для лесбіянок і таке інше.

Жарти жартами, але ми говоримо про дуже серйозну й делікатну справу, яка не підвладна одній людині. Сподіваюся, що ця проблема рано чи пізно зацікавить ширше коло авторів. Не знаю, чи це допоможе нашому літературному процесу, чи пожвавить увагу до української книжки, але знаю запевне: шкоди від цього не буде нікому.

— Як ти ставишся до статусу «убивці пророків»?

— Ти що — смієшся?

— Та ні. Але де та межа, за яку ти не ступиш, «редагуючи» класичні тексти? І чи не заборонять їх видавати в державному видавництві «Дніпро»?

— Межа? Вона є. Наприклад, «Повію» я робив з винятковою делікатністю. Текст, як я вже казав, цілком зберігає сюжет, стилістику, мовні особливості. Власне, я цей роман лише стиснув за вимогами сучасного редагування. Думаю, якби Панас Мирний був живий, то зробив би це сам. А от з «Декамероном» Джованні Боккаччо я повівся розкутіше. Це вже моя версія, на яку мають право кіношники, художники, а отже, і літератори. Щодо заборон видавати, то це проблема тих, хто забороняє. Я вже маю пропозиції від кількох престижних видавництв, які готові негайно друкувати ці книжки.

— Василю, скажи чесно; твої амбіції сягають далеко? Стефаник, Кобилянська, Коцюбинський також на черзі?

— Не перекручуй. У нас не так багато класиків, які «просяться» до адаптації.

— Як же ж треба писати сучасному письменникові, щоб через сто років не потрапити «під ніж» новітньому Шкляреві?

— Треба писати погано і не ставати класиком. Тоді тебе ніхто не чіпатиме. А якщо творитимеш шедеври, тоді в когось неодмінно з’явиться спокуса подивитися на них по-новому.

...Мої вчителі наказували мені писати коротко, сильно і страшно. Не розраховуючи ані на безсмертя, ані на згадку в історії, я, сідаючи за комп’ютер, останнім часом намагаюся писати так, щоб комареві ніде було сісти між словами у моїх реченнях.

Раніше я (було, каюся!) писала по-іншому. І якщо на якийсь із моїх бульварних романів колись звалиться новітній модератор — онук Василя Шкляра, — і відсіче словесну «воду», я не здійматиму галасу, хіба що лиш прикушу губу, пам’ятаючи, що сама тому винна. Серйозно.

ІЗ ДОСЬЄ «Дня»

Василь Шкляр народився під горіхом в Холодному Яру на Черкащині. За гороскопом — близнюк. Після закінчення Звенигородської СШ студіював філологію в Київському та Єреванському університетах. Працював у пресі, був прес-секретарем Української республіканської партії, тривалий час перебував на творчих хлібах, а нині — головний редактор видавництва «Дніпро».

Автор кільканадцяти книжок прози, зокрема романів «Тінь сови», «Ностальгія», «Ключ», «Елементал», «Кров кажана». Лауреат багатьох літературних премій, володар гран-прі конкурсів «Золотий Бабай» та «Коронація слова». Його книжки — постійні лідери продажу в Україні, перекладаються за кордоном.

Хобі — риболовля та зброя.