Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Від «білої ворони» до «жар-птиці»

Де кине «якір» Ольга Микитенко?
25 червня, 2008 - 00:00
КОЛИШНЯ БУНТАРКА НАЦІОНАЛЬНОЇ ОПЕРИ УКРАЇНИ ВЖЕ КІЛЬКА РОКІВ ЯК ПІШЛА «У ВІЛЬНЕ ПЛАВАННЯ», ВИСТУПАЮЧИ НА НАЙПРЕСТИЖНІШИХ СЦЕНАХ СВІТУ / ФОТО БОРИСА КОРПУСЕНКА

У гала-концерті, присвяченому Дням Європи в Україні виступила відома оперна співачка. Зала філармонії була повною. У програмі прозвучали арії з опер «Севільський цирульник» Россіні, «Норма» Белліні, «Лючія ді Ламмермур» Доніцетті та Четверта симфонія Малера в супроводі Філармонічного симфонічного оркестру. Але при всій повазі до підопічних диригента Миколи Дядюри — зіркою цього вечори все ж таки була Ольга Микитенко. Саме через неї глядачі штурмували Колонну залу ім. Лисенка. Адже не так часто в Києві виступає наша знаменита співвітчизниця, якій нині аплодують меломани Європи та Америки. Але про зарубіжні тріумфи колишньої солістки Національної опери України її численні шанувальники дізнаються переважно з інтернету. В останні роки побачити й почути примадонну на київській сцені досить проблематично (одна — дві вистави чи концерт за сезон), але кожна зустріч зі співачкою надовго запам’ятається публіці.

Сьогодні Ольга дуже змінилася: голос, зовнішність і навіть характер. Її вокал набув різних барв і відтінків, став глибшим і сильнішим, а драматичний талант акторки засяяв ще яскравіше. Із шатенки з довгим (по пояс) волоссям вона перетворилася на сексапільну блондинку з ефектною стрижкою. Колишня бунтарка Національної опери, втомившись боротися з «повітряними млинами» (дирекцією театру) вже декілька років як пішла у вільне плавання. На рідній сцені виступає за разовими договорами, а вийшовши на міжнародну арену, уклавши контракти з іноземним імпресаріо, співає на найпрестижніших сценах світу. Вже декілька років Микитенко відмовляється від спілкування iз представниками ЗМІ (але для «Дня» вона зробила виняток). Ні, співачка не захворіла на «зоряну хворобу», а просто не хоче хвалитися, щоб не викликати заздрощів колег, які «тягнуть лямку» вдома. Ольга вважає, що її відповіддю недругам є виступи на Батьківщині, і потрібно зазначити, що такий іспит вона завжди складає на відмінно. Кожна її поява в Києві не залишається непоміченою: критики детально аналізують, шанувальники захоплюються, а інші, стискаючи губи, говорять: «Ну, ну! Після кожного піднесення буває спад. Почекаємо, побачимо, почуємо»... А Микитенко, немовби не помічаючи косих поглядів колег із оперного цеху, бере одну вершину за іншою.

24 червня Ольга відзначила день народження. Дата не кругла, а справ дуже багато, тому застати її вдома не вдалося, і привітання співачка приймала телефоном. «Живу в літаках і потягах, — зітхає Микитенко. — Уже декілька років доводиться мотатися різними країнами. Наразі Київ залишається моїм домом, але дуже скоро доведеться вирішувати — де, в якій країні кинути «якiр». Дуже вимотують переїзди, адже мені потрібно бути в добрій вокальній формі, а голос не любить суєтностi... Рідні це розуміють і морально мене підтримують, але бачимося ми зрідка. Ось і виходить, що Київ, начебто, номінально мій дім, а фактично буваю я тут як рідкісна гостя. Сьогодні я напружено працюю, але більшість моїх творчих планів пов’язані з Європою. Хоч я намагаюся, щоб і на Батьківщині про мене не забували. Із задоволенням погодилася на пропозицію Італійського інституту культури та Австрійського культурного форуму виступити в гала-концерті. Вдячна організаторам за можливість не лише заспівати прекрасний оперний репертуар, але й доторкнутися до спадщини Густава Малера (його Симфонії №4). Дякую Миколі Дядюрі, що допоміг здійснити мою давню мрію — заспівати Малера. Його музика мене дуже надихає. Останнім часом я стала отримувати багато пропозицій виступити з філармонічним репертуаром, хоча пріоритетним залишається моя найбільша любов — опера. За домовленістю з адміністрацією Національної опери України 6 липня візьму участь у концерті, який закриває театральний сезон. Мрію в філармонії провести свій сольний вечір. Накопичую репертуар. Хочу виконати не лише арії з опер, але й камерні твори, романси, народні пісні. А ось конкретну дату я поки що не готова назвати, але гадаю, що це станеться в наступному сезоні.

— Ольго, ваше трактування партії Тетяни в «Євгенії Онєгіні» викликало резонанс (глядачі забували, що це опера, співачка не стежила за диригентською паличкою, пристрасті буяли, вона грала як чудова драматична акторка, при цьому демонструючи висококласний вокал. — Т. П.). У Києві ви вперше виступили в цій виставі, а для якого театру ви її підготували?

— Я дебютувала в цій опері в Ліоні. Це було рік тому. «Євгенія Онєгіна» поставив чудовий режисер Петер Штайн, який є одним із найяскравіших постановників, сценографів, на жаль, того покоління, що вже йде. Він працює в традиційному напрямку, але включаючи до своїх вистав масу сучасних знахідок, красиво все поєднуючи. Класика й сучасність тісно сполучаються і у костюмах, і декораціях (з ним працює ціла команда художників, костюмерів, дизайнерів), і в роботі з акторами. Я була захоплена його оригінальним прочитанням опери П. Чайковського, тому, приїхавши додому, вирішила показати штайнівське трактування образу Тетяни киянам. Знаєте, ця опера давно в афіші театру, але по-моєму, вона вже потребує свіжого подиху, і я спробувала вдихнути нове життя до цієї чудової вистави. Публіка прийняла моє трактування, а ось деякі колеги зазначили, що «такі новації класиці не потрібні». Та я закохалася в роль Тетяни і грати по-старому, схематично більше не буду...

— Коли ви працювали штатною солісткою Національної опери вас називали Жанною Д’Арк чи «білою вороною», а тепер «жар-птицею», яка рідко прилітає в рідні пенати...

— Я гадаю, що час все розставляє на свої місця. Ні про що не шкодую. Не хочу озиратися назад, живу сьогоднішнім днем і закладаю міцний творчий підмурок на майбутнє. Я навіть своїм недругам дякую. Багато чого навчилася в житті, чимало відкрила, зрозуміла, а найголовніше — я продовжую посилено працювати в різних напрямках: опера, камерна і симфонічна музика, фольклор. Розширюю драматичний і ліричний репертуар, а також продовжую вчитися. Адже кожного разу, виходячи на сцену потрібно показати себе в усій могутності голосу. Звичайно, за ці роки мій голос змінився. Це нормальний процес для кожного вокаліста. Слава Богу, я запитана, є багато пропозицій. Вдячна долі, що з’явилася можливість співпрацювати з музикантами і диригентами з різних країн. Зупинятися на досягнутому не збираюся.

— Однією зі сходинок у вашій кар’єрі можна назвати виступ на сцені Метрополітен-опера. У якій опері ви дебютували перед американською публікою?

— Це була маленька роль Лауретти в одноактній опері-буф «Джанні Скікки» Дж. Пуччині. За неї я отримала дуже добрі відгуки критиків. Був зоряний склад виконавців, зокрема, Барбара Фрітоллі і Алесандро Курбеллі. Так що можна сказати дебют виявився добрим. Є пропозиції ще раз виступити в США, але якщо чесно, я б не хотіла багато працювати в Америці передусім через довгі перельоти та фізичні навантаження, викликані адаптацією у різних часових поясах. Такі струси безслідно не минають. А Європа мене дуже влаштовує. Мені там подобається. У мене там прекрасні агенти, склалися дуже добрі стосунки з провідними театрами. Мене європейці знають, з’явилися й свої шанувальники. Цього року дебютувала в Дойче-опері, наступного сезону запросили виступати у Франкфурті на Майні; а 2010 р. знову повернуся до Лiона...

— Ваш син продовжить акторську династію чи він займається вокалом?

— Його більше приваблює гітара. Він сам захотів займатися музикою. Ходить на концерти до Національної філармонії. Намагається не пропускати програми з абонемента «Чарівна гітара». Йому 14 років, закінчив другий клас за класом «Гітара» в музшколі. Чи стане професійним музикантом? Про це ще говорити зарано, але схоже, що професію він обере пов’язану з творчістю...

ДОВІДКА «Дня»

Ольга Микитенко (сопрано) народилася 24.06.1974 року в Житомирі. 1989 року вступила до музичного училища, у віці 16 років — акторка і співачка Житомирського театру драми і комедії.

1992—1997 роки — студентка Національної музичної академії України ім. Чайковського (клас професорки Євгенiї Мірошниченко, після третього курсу — професорки Галини Сухорукової).

З 1995 року — солістка Національної опери України. Нині працює за кордоном, а в рідному театрі — за домовленістю з адміністрацією театру.

Лауреат другої премії (перша не присуджувалася) Міжнародного конкурсу імені Віньяса (Барселона, 1997), має почесний приз «Воче екстраординаре» (екстраординарний голос). Переможниця Міжнародного конкурсу ім. Марії Каллас (Афіни) — золота медаль і Гран-прі.

Тетяна ПОЛІЩУК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ