Найспекотніші куточки у пеклі залишені для тих, хто за часів найбільших моральних зламів зберігав нейтралітет.
Данте Аліг'єрі, італійський поет, мислитель, богослов, один з засновників літературної італійської мови, політичний діяч

Від мелодрами до високої трагедії

Тема Бабиного Яру в українському й світовому кіні
21 травня, 2020 - 18:24
«ДАМСЬКИЙ КРАВЕЦЬ» — ПЕРШИЙ І ОСТАННІЙ РАДЯНСЬКИЙ ІГРОВИЙ ФІЛЬМ ПРО БАБИН ЯР — ВИЙШОВ У 1990, ЗА РІК ДО РОЗПАДУ СРСР, ВЛАДА ЯКОГО НЕ ВИЗНАВАЛА ГОЛОКОСТ НА СВОЇХ ТЕРИТОРІЯХ...

Криза навколо Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр», пов’язана з призначенням російського режисера Іллі Хржановського на посаду арт-директора Центру, загострила увагу до цієї у всіх відношеннях непростої проблеми. Пропонуємо поглянути на один з аспектів меморіалізації злочинів, учинених нацистами в Києві восени 1941, — відображення теми Бабиного Яру в кінематографі.

ХАЛТУРА

«Бабин Яр» Миколи ЗАСЕЄВА-РУДЕНКА та Ксенії КОВАЛЬОВОЇ (2002) — чи не перша спроба кінематографічної рецепції різанини 1941 року в кіні незалежної Україні.

Головна героїня на ім’я Елеонора (Еліна БИСТРИЦЬКА) побувала в Яру в той день. На її очах загинули батьки, сестра, сусіди, друзі. Маленький син, що був у неї на руках, прийняв кулю. Елеонорі вдалося вижити й не збожеволіти. Через 60 років, ставши в Ізраїлі багатою і впливовою (знала особисто саму Голду Меїр) бізнес-леді, вона приїжджає до Києва, щоб вклонитися могилам рідних і знайти українську жінку, яка врятувала їй життя, будучи дочкою поліцая. Але вже в літаку, а потім у готелі вона зустрічає літнього німця Ервіна Танца (Ігор ВАСИЛЬЄВ), колишнього есесівця, котрий не просто керував стратами, а й вистрілив у дитину на її руках.

Фільм розгортається в двох часових планах: в Києві 2001 і 1941 років. На жаль, окрім не позбавленої інтересу сценарної ідеї — зіштовхнути жертву з катом — більше нічого доброго про цю картину сказати не можна. Режисура, операторська робота, акторська гра — на рівні навіть не тодішнього українського кіна, а телебачення, причому не 2000-х, а ранніх 1990-х. Особливо дивує настирлива присутність відомого проросійського діяча, бізнесмена й інколи музиканта Яна ТАБАЧНИКА: мало того, що його нехитрий акордеон заповнює весь звуковий простір між діалогами, так ще й він сам грає роль не на одну хвилину. Зрозуміло, що зібрати бюджет для фільмування непросто, але невже не можна було обійтися лише музикою?

ЧУЖИМИ СЛОВАМИ

Чорно-білий «Бабин Яр» (нім. Babij Jar — Das vergessene Verbrechen, режисер — Джеф КЕНЬЮ) — єдиний відомий на сьогодні ігровий фільм виробництва Німеччини (в копродукції з Білорусією) про «Голокост від куль».

З одного боку тут діють сім’ї Лернер і Онуфрієнко, що живуть поруч на околиці Києва. З другого — група німецьких офіцерів на чолі з полковником Паулем Блобелем (Аксель МІЛБЕРГ), які планують масове вбивство євреїв.

Голова родини, Геннадій Лернер (Майкл ДЕГЕН) спочатку не вірить поганим звісткам, тому що працював в Берліні фотографом і вважає німців культурним народом. Але біженці розповідають такі подробиці, що Лернери таки наважуються на втечу. Проте Олена Онуфрієнко (Катрін ЗАСС) здає сусідів карателям.

Хоча ця історія вища за рівнем зробленого Засеєвим (що, по правді, нескладно), режисура Джефа Кенью дуже передбачувана. Наприклад, розповіді про звірства нацистів він ілюструє фрагментами хроніки часів Другої світової — відомими, багато разів використаними кадрами. Акторські роботи не надто різноманітні, якщо не сказати пласкі. Ані на секунду не виходить забути, що на екрані німці, які грають євреїв і українців, але роблять це без особливого натхнення; а втім, з німцями, які грають німців, ситуація не краща. Тому, до речі, й трансформація Олени з доброї сусідки на кровожерливу зрадницю виглядає малообгрунтованою — бо не зіграна як слід. Режисер не знаходить нічого кращого, аніж улаштувати моралістичний фінал, відправляючи Олену в Яр слідом за Лернерами.

Окремий нюанс — мотив колабораціонізму. Про те, що він був, немає навіть питань. Однак — і в цьому, схоже, проявився вплив офіційно контрольованої білоруської кіноіндустрії — ставлення до німців з боку українського населення показане як винятково позитивне. Хліб-сіль, святкові вбрання, аплодуючий народ. А ось про радянську владу, яка й довела людей до такого стану, що вони б навіть прибульців обіймали, якби ті прогнали комуністів — анічичирк.

Хоча, можливо, саме такий погляд на українців і входив у наміри авторів від початку — тому й знімали в Білорусі, а не в нас.

РОЗСЛІДУВАННЯ

Ізраїльський режисер латвійського походження Борис МАФЦІР 13 років займався документальним дослідженням винищення євреїв на окупованих територіях СРСР. В рамках проєкту «Слідами невідомого Голокосту» він зафільмував 8 картин. Одна з них — «Дорога до Бабиного Яру» (2017) — оповідає про події перших 100 днів окупації України, під час яких нацисти почали вбивства євреїв безпосередньо в місцях їхнього проживання — на відміну від решти Європи, де людей винищували в таборах.

Мафцір їде з заходу в центр, відвідує місця страт за маршрутом Бережани-Тернопіль-Луцьк-Бучач-Бердичів-Вінниця-Умань-Ясне Поле-Золотоноша-Миропіль. Бабин Яр — у пролозі й у фіналі.

У кожному пункті режисер знаходить або живих свідків вбивств, або професійних істориків, які спеціалізуються на темі Шоа. Головна перевага цієї роботи — ретельний аналіз того, як працювала машина винищення, які виправдання для вбивств знаходили нацисти, з яких хворобливих ідей виходили, які стимули винаходили для залучення колаборантів, як замітали сліди. Не залишилися поза увагою погроми й поплічництво, але при цьому режисер дотримується балансу оцінок, не звинувачуючи огульно місцеве населення. Об’єктивності допомагає дотримуватися один з героїв фільму, друг України, дослідник тоталітарних режимів і вчинених ними злочинів, дійсний член Наукового товариства Шевченка, американський історик Тімоті СНАЙДЕР.

«Дорога до Бабиного Яру» зроблена стандартно як для такого кіна: Мафцір просто дає прозвучати якомога більшій кількості голосів, а візуальний ряд складає зі спостережень за повсякденним життям теперішньої України. Таке поєднання спрацьовує, не притлумлюючи, а, навпаки, посилюючи емоційний ефект від спогадів.

ПЕРШИЙ  І ОСТАННІЙ

Що робитимуть люди в останню добу свого життя? Все те ж саме: обідатимуть і вечерятимуть, сваритимуться й миритимуться, плакатимуть і сміятимуться.

«Дамський кравець» — перший і останній радянський ігровий фільм про Бабин Яр — вийшов аж у 1990, за рік до розпаду країни, влада якої не визнавала Голокост на своїх територіях. Знятий 40-річним на ту мить киянином Леонідом ГОРОВЦЕМ за однойменною повістю Олександра БОРЩАГІВСЬКОГО. Місце дії — історичні квартали Києва (зокрема, район Єврейського базару), час — останні години перед оголошеною окупантами «депортацією», головний герой — літній дамський кравець Ісаак у виконанні Інокентія СМОКТУНОВСЬКОГО в оточенні галасливої рідні — дочки, невістки й онуки. Трохи згодом до них приходять біженці з підірваного Хрещатику — отримали ордер на заселення з невірною датою.

Сильна сторона фільму — діалоги, драматургія. Мова героїв дуже колоритна, пересипана жаргонізмами й репліками на ідиші, смішними або гіркими, але завжди влучними фразами: «А жилет у вас від холоду? — Від бідності»; «Папа говорить, що німці дуже пристойні люди, тільки з зіпсованою єврейською мовою»; «Прийшов Гітлер і наказав усім розійтися по крові. Нехай буде окреме єврейське пекло». У кожного — свій неповторний характер, свою кумедність, своя біда. Навіть у злобного двірника-наглядача Антона (Олексій ЗАЙЦЕВ), який, виявляється, працював охоронцем в сталінському таборі, і це психологічно понівечило його на все життя. За тональністю розробка персонажів, які час від часу опиняються на межі нервового зриву, дещо нагадує (але не наслідує) трагікомедії Муратової.

Режисерові так само удається відтворити атмосферу Києва початку 1940-х, навіть у деталях побуту, одягу, інтер’єрів. Але найцінніше — він не намагається жахнути глядача, не заповнює кадр бузувірством. Коли настає розв’язка, Горовець показує старе дерево у дворі, де колись жив Ісаак: спочатку вкрите листям, потім голе й чорне. Накладає на відібрані в жертв речі — одяг, взуття, прикраси — язики полум’я. А потім переміщує євреїв, що прямують на страту, на вулицю сучасного Києва. І титри йдуть не в тиші і не під музику — а під звук цих кроків.

Фінал, що приголомшує більше, аніж тони бутафорської крові.

У ПОШУКАХ УТРАЧЕНОГО ПРОСТОРУ

Звичайно, у фільмі Сергія Буковського «Назви своє ім’я» привертає увагу ім’я Стівена Спілберга, номінального продюсера проекту. Але найбільше важить тема. Голокост. Бабин Яр.

Перед Буковським — досвідченим режисером-документалістом, автором кількох талановитих картин — стояли складні завдання. Адже в основу стрічки лягли відеосвідоцтва людей, які пережили Голокост, записані в 1994 — 98 роках співробітниками Інституту відеоісторії і освіти — заснованого Спілбергом фонду Шоа. З одного боку — етична складність матеріалу, адже те, що пам’ятають ці люди, саме по собі вражає сильніше за будь-які візуальні образи. Окрім того, статичність того таки матеріалу. У розпорядженні режисера був лише ряд візуально однотипних монологів: фронтальний план людини, що сидить і говорить прямо в камеру. Стандартний підхід потребував або закадрових коментарів самого автора, або, як це часто буває, напівігрових реконструкцій того, що говорять свідки Катастрофи зі вставками всім відомих хронікальних кадрів. Проте, Буковський вчинив по-іншому.

Він запропонував подорож.

Фільм починається наче з уламків тiєї, минулої дійсності. Титри проступають окремими літерами, мов стародавні написи, з яких стирають пил, і їм за кадром вторують голоси, які також окремими звуками називають свої прізвища. Один з голосів зазначає, що навіть очевидцю тих подій неможливо повірити в те, що все це було насправді. Нарешті, сам автор, так само лишаючись за кадром, окреслює свій маршрут — він хоче побачити ті старі вулиці та будиночки і самотніх людей, що в них жили, але будинки вже порожні, і надгробки злилися з краєвидом. На екрані ж — інтер’єри вокзалу, передвід’їздна метушня, а також старі, зношені речі, якісь дрібниці побуту, що давно відійшов, — старий ліхтар, обшарпані двері, іржавий замок... Буковський розпочинає сумну і водночас зворушливу мандрівку з таких прикмет майже зниклого світу, провадить неквапну археологічну роботу, завдяки чому сама тканина фільму приходить у рух, за яким цікаво спостерігати і глядачеві.

Мандри означають дистанцію. Буковський дуже тонко і точно її підкреслює, більш того, перетворює на прийом. Не намагається відтворити чи реконструювати події, а подає їх через відбиття у людях та речах. Це можна також назвати обрамленням — автор свідомо відмовляється від будь-яких маніпуляцій з тими свідоцтвами, що в нього є. Він просто бере їх в рамку сучасності, і цей прийом застосований дуже майстерно. Так, режисер не ховає монтажні склейки, що прорізують, мов чорно-сині електричні розряди, той чи інший монолог. Вставляє сцени із сільського карнавалу на Маланку — Чорт, Кат, Смерть, Жид, Старий, Стара, а потім показує, як селяни знімають ці маски. Дуже вдалим є введення трьох молодих дівчат, наших сучасниць, студенток, що розшифровують архівні інтерв’ю. Нам показують їхні реакції, коментарі та роздуми щодо почутого, і це, так би мовити, зворотне свідоцтво здається не менш цінним. Також гостро врізається в пам’ять монолог жінки, що пережила масовий розстріл                — сповідь триває начебто в поїзді, під стукіт коліс, камера поступово переходить на пейзаж за вікном, котрий з кожною секундою набуває все більшої і більшої відповідності тому, що говорить уціліла. Коли камера врешті-решт від’їжджає, бачимо, що те інтерв’ю демонструвалося на моніторі ноутбуку, що стоїть на столику в купе вагону, котрий їде — і це спричиняє справжній маленький катарсис... Саме завдяки такій увазі до предметних, речових, ландшафтних подробиць, що поєднують різні шари часу, а також прекрасній операторській роботі Романа Єленського і Володимира Кукоренчука Буковському вдається — потроху, кадр за кадром — відтворити простір, в якому відбулася трагедія. Унаочнити пейзаж майже забутих містечок, закинутих синагог, напівзамерзлих річок, засніжених пагорбів, заштрихованих чорними лініями голих дерев... І поселити в ньому всіх — і тих, яких вже нема, і нас, нащадків тих, хто вцілів. Саме тому так вражає фінал, різко контрастний до решти фільму. Після верхнього плану усього урочища зі вказуванням точних географічних координат (!) Яру, — підкреслено яскравий, галасливий епізод з діловито-репортажною проходкою камери по інтер’єрах станції метро, побудованої прямо на місці розстрілів; сучасні реалії з їх розцяцькованою байдужістю, буквально вламуються у витончену й скорботну акварель Буковського. У сполученні із знов-таки закадровим коментарем дослідника Бабиного Яру — про необхідну точність пам’яті і поведінки, про безконтрольність забудовників у цьому місці — це спричиняє справжнє потрясіння: бо зникає територія людяності як такої.

«Назви своє ім’я» — не просто фільм про людину у великій і не завжди милосердній Історії. Це також — про цінність кожної окремої історії. А головне — про той простір, який міг би бути загальним для всіх нас саме завдяки тому, що його частиною є Бабин Яр. Адже саме так і переживає людство свої найжахливіші катастрофи — наносячи їх на велику мапу спільної пам’яті.

НАДІЯ

Незалежна Україна, схоже, успадкувала від СРСР байдуже ставлення до Бабиного Яру. Інакше важко пояснити, чому досі немає ані музею, ані меморіалу жертвам розстрілів, ані пристойного ігрового фільму.

Принаймні, останній пункт може змінитися.

Наприкінці минулого року стало відомо, що Державне агентство України з питань кіна надасть 49,3 мільйони гривень державної підтримки на виробництво драми Сергія ЛОЗНИЦІ «Бабин Яр» (32% повного бюджету). Угода з ТОВ «Солар Медіа Інтертейнмент» укладена 23 грудня. Продюсер з українського боку — Сергій ЛАВРЕНЮК. Сама картина буде українсько-німецькою копродукцією.

Тема Другої світової в Лозниці є постійною: в той чи той спосіб її торкаються документальні «Блокада» (2005), «Аустерліц» (2016), «День Перемоги» (2018), ігрові «Щастя моє» (2010) та «В тумані» (2012). За словами режисера, задум «Бабиного Яру» існує вже понад 6 років, сценарій давно написаний, все ретельно продумано.

Під час прес-сніданку з нагоди вручення йому Державної премії імені Олександра Довженка у вересні минулого року режисер зазначив:

«Я будь-якому випадку зніматиму в Україні. Нам пропонували знімати картину не тут, але я відмовився і від першої, й від другої пропозиції».

Фільм буде чорно-білим, без головного героя. Лозниця має намір використовувати унікальну, мало ким бачену хроніку й стилізувати зображення під манеру тогочасних операторів: «Я спробую створити ілюзію того, що це хроніка, яка була знайдена. Це буде ігрова картина, створена таким чином, щоб емоції людини, що дивитиметься картину, були дуже глибокими. Я хочу, щоб люди пережили той жах, який стався тут, у нашому місті. Я не знаю такого фільму, який би на цю тему таким способом говорив».

Для режисера цей проєкт — справа життя: «Всі [мої] фільми, у тому числі «Донбас», я сприймаю як підготовку до цієї картини».

Враховуючи те, наскільки переконливо Сергій Лозниця вміє працювати з насильством й відтворювати на екрані екстремальні прояви людської природи, наскільки ретельно продумує візуальне й акустичне наповнення своїх робіт, його «Бабин Яр» має всі шанси стати однією з центральних кіноподій наступного (або, з поправками на карантин, 2022) року як мінімум у європейському масштабі та, можливо, отримати першу в історії нашого кіна номінацію на «Оскар».

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ