Бережіть собори душ своїх… Бо з усього найгіршого, що може бути в людині, душа заяча, душа раба!
Олесь Гончар, український письменник, літературний критик, громадський діяч

Від неоліту до... нашого часу

«Невідома Україна», або Забутий ювілей (140 серій тривалістю понад тридцять годин)!
20 листопада, 2019 - 10:03

Упродовж 1993 року на Київнаукфільмі було знято цикл «Невідома Україна. Нариси нашої історії», що цілісно відобразив історію державності від неоліту до нашого часу. Серіал поєднав розірваний у суспільній свідомості час самої історії, адаптуючи її для пересічного, не зрідка наївного сприймача, але й не спрощуючи здобутки історичних досліджень. Фільми дали відчуття множинності джерел та екранно-жанрових інтерпретацій, стали не лише мистецтвом оприлюднення поглядів на історію, а й одним з інструментів особливого, науково-художнього її розгляду.

Цей проект постав, як важливе державне замовлення, що мало на меті не лише просвітницьку, а й своєрідну терапевтичну функцію — примирити світоглядні розходження спричинені радянською добою. Над серіалом працювало 68 кінорежисерів, пів сотні операторів, десятки наукових істориків-консультантів. Музику писали відомі композитори, авторський текст озвучували видатні українські актори: Віталій Розстальний, Богдан Ступка, Наталя Сумська. Директором Київнаукфільму на той час став Володимир Шмотолоха, молодий досвідчений кінорежисер, вихованець школи науково-популярного кіно. Завдяки його завзяттю було знайдено державні кошти на кіновиробництво. Увесь проект -це 108 серій з історії України, 12 — з історії української армії «Золоте стремено», 12 — з історії медицини «Лікарська справа в Україні», 8 — з історії права «Як судилися в Україні». Загалом, 140 серій (на 12 відеокасетах), тривалістю понад тридцять годин — феномен безпрецедентний!

* * *

Прем’єра відбулася в переповненій Червоній залі Будинку кіно, на початку грудня 1993-го. Цю подію преса назвала непересічним явищем, високим класом професійності, свідченням, що історії України ми не знаємо, і що автори серіалу знайшли світоглядну золоту середину, показали історію, а не служанку чиїхось ідеологічних міфів, і що головна ідея циклу — Україна була, є і буде. Вчинок кінематографістів журналісти порівнювали з подвигом, зокрема й тому що недофінансування на третину не завадило студії зняти фільмову програму цілком. Запевнялося про виділення часу для серіалу на державних телеканалах, про дублювання мовами національних меншин, які проживають в Україні, зокрема, для Криму, Донбасу, Закарпаття, масово тиражувати на відеокасетах для шкіл.

Київнаукфільм і раніше випускав численні культурно-історичні кінонариси, та охопити історію в цілому довелося вперше. Євген Шаботенко, редактор першого творчого об’єднання, зауважував, що на той час ще не було розуміння, яким чином сценарії різних авторів мають триматися певного кінематографічного стилю, який сприяв би відчуттю цілісного образу історії. Творчі працівники студії з колосальним інтересом взялися реалізувати «Невідому Україну», та фатально бракувало візуального матеріалу, Державні архіви зберігали лише ідеологічну продукцію. Давалися взнаки й непідготовленість фахівців, вихованих на радянській історії. Фактаж документального матеріалу змінював людей. Чи не в кожного мимоволі виникав стан, що його Йоган Гейзінга влучно називає Aussichheraustreten — стан переживання істини. Кожен намагався цей стан чесно передати кінематографічними засобами — історична картина, що складалася на екрані, справляла шокуюче враження навіть на досвідчених кінематографістів.

Перші післяпрем’єрні покази окремих фільмів серіалу щораз доводили кричущу його затребуваність. Напередодні виборів до Верховної ради, навесні 1994 року, клуб виборців Ватутінського району звернувся до студії з проханням показати кілька картин Визвольних змагань, науковим консультантом циклу був Сергій Білокінь. Вражені побаченим виборці надіслали звернення до тодішнього президента Леоніда Кравчука щодо негайної демонстрації серіалу по телеканалах, а комуністична меншість демонстративно покинула зал. Минав 1994-й, а серіал, що було знято для масового екрану тодішнього 52-мільйонного населення України за державні пів мільярда купоно-карбованців — усе ще залишався невідомим...


Сергій МАРЧЕНКО

Ще один тактичний момент, що було втрачено за місяць після прем’єри «Невідомої України». 14 січня 1994 р., було прийнято Тристоронню заяву президентів України, США та Росії щодо ядерного роззброєння України (згодом — і Будапештський меморандум, до якого приєдналася Велика Британія). У документах стверджувалося, що «відносини між країнами повинні будуватись на засадах поваги до незалежності, суверенітету та територіальної цілісності кожної держави». Чому в обмін на ядерне роззброєння України, в контексті не згадано про захист українського гуманітарного простору, кінематографа, про негайну декомунізацію й прибирання маркерів комуністичного минулого? Тоді, на другому році Незалежності, серіал «Невідома Україна» — ой як був би на часі. Його мали б показати в праймтаймс, зокрема й у Криму, на Донбасі, на Закарпатті. Прояви влада тоді державну принциповість — політичний краєвид України нині був би іншим!

* * *

Нині поки що важко дослідити подробиці тої підкилимної боротьби. Певно, владою (що значною мірою перебувала під потужним впливом відновленої в липні 1993 р. КПУ), керував дух перестраховки, лякав конфлікт розсекречених кінодокументів — з «радянським ландшафтом», що по всій Україні лишався незмінним. Лише на третій рік (!), восени 1996-го, приватний телеканал ІСТV погодився дати ефір для «Невідомої України». Із 5 жовтня щоп’ятниці о 18.00 демонструвалося по два фільми серіалу (саме, коли люди добираються на дачу, додому), з повтором у суботу о 7-й ранку. Серіал мав глядацьку аудиторію близько 10 тисяч увечері та 3 тисячі вранці — що було краплею в морі. Та навіть цей показ спопуляризував «Невідому Україну»: до студії почали звертатися директори шкіл, замовляти відеокопії. Поштучне тиражування студія виконувала незначними власними силами, не кажучи вже про обіцяне на прем’єрі дублювання серіалу мовами національних меншин — для Криму, Донбасу, Закарпаття... Та про яке дублювання, коли на кінець 1990-х українське кіно перебувало на межі руйнування як галузі.

Ще одна можливість розголосу «Невідомої України», зокрема його поширення серед діаспори, виникла в серпні 1997 р., коли відбувався Другий всесвітній форум українців. Оргкомітет посприяв виданню «Інформаційного буклету серіалу», що його отримав кожен учасник форуму, який розпочав роботу в Палаці «Україна». Ось, де треба було зробити розголос! Та ніхто не наважився переривати загальні урочистості, виступи. Наступні два дні за секціями тривали в аудиторіях КНУ імені Т.Шевченка. Лише на фінал форуму було заплановано показ кількох стрічок у «Кінопанорамі», які представляв історик Юрій Шаповал. Та зал кінотеатру виявився напівпорожнім, а ті кільканадцять гостей, які сюди потрапили, були вкрай здивовані, чому час презентації серіалу збігся з прощальним фуршетом?

* * *

«Невідома Україна» дала поштовх екранній історії на інших студіях: «Українська ніч 1933-го», «Хто ми?...», «Історія української державності», «Забута державність», «Обрані часом», «Непрощені», «Червоний ренесанс», «Гра долі», «Війна. Український рахунок», «Великі українці», «Хроніка надій та ілюзій», «Дзеркало історії», «Собор на крові», «Хлібна гільйотина», «Історія з грифом «Секретно», «Кіноміфи історії», «Траекторія долі», «Українська мрія», «Загадки Норильського повстання»... Це сотні фільмів та серій — своєрідна «історико-пізнавальна галактика»! Та з початком 2000-х «Невідому Україну», інші документальні стрічки, почали показувати (за незначними винятками) переважно посеред ночі — між 2-ю та 4-ю годинами. На обурливий факт саме нічного показу звернув увагу Петер Вагнер (на 2008 р. — прес-аташе Посольства Республіки Чехія в Україні), який як історик та фахівець із проблем медіа, знав, наскільки для українського суспільства важливими є саме такі культур-фільми! З цієї проблеми навіть замовив мені статтю для чеського сайта «Русский вопрос» (2008, №3).

Ще 2008 року Лариса Брюховецька, головний редактор часопису «Кіно-Театр», в інтерв’ю з Євгеном Шаботенком, запитувала, «можливо, є сенс сьогодні звернутися до нового міністра освіти І.Вакарчука з пропозицією тиражувати фільми «Невідомої України», для початку — бодай періоду Визвольних змагань, і розіслати в школи і вузи сходу і півдня України, де ще існують проблеми з національною свідомістю, з історичною пам’яттю?» Є.Шаботенко відповів: «Тут доцільно говорити про гостру необхідність. Це треба було робити 15 років тому. Та краще пізно, ніж ніколи. Я сказав би: нині ситуація настільки загострилась, що йдеться про те, бути чи не бути національній державі Україна».

* * *

У наслідок блокування серіалу та більшості названих фільмів, їхні ідеї не достатньо прописалися в пам’яті соціуму, не стали допоміжними чинниками навчання. Як наслідок, абітурієнти не бачили цей серіал, дуже приблизно ознайомлені з творчістю Параджанова, Миколайчука, Осики... А от польські школярі знають про Анджея Вайду, бо існує шкільна кінотека, фільми використовують на уроках. Випадковий таксист у Празі назвав мені чи не усі фільми Віри Хітілової! А на якому інтернет-майданчику наша молодь може побачити українські фільми, якої вони технічної якості? Відомий кінооператор Юрій Гармаш, заслужений діяч мистецтв, професор і майстер курсу, — оприлюднив у «Фейсбуці» (22 квітня 2019 р.) факт, що його дуже шокував: усі його двадцятеро студентів не змогли відповісти, що в нашій історії означає Батурин? «Вони вчили історію України в школі, вони мають батьків, по телебаченню демонструють документально-історичні фільми, без знання історії України немає Громадянина України!... От, вибори президента й проходять «по приколу».

А де молодь може побачити новаторський (фактично заборонений) фільм Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» (2001), в якому виразно реконструйовано епізод трагічних подій у Батурині? Де знайти документальний фільм М.Вінграновського «Батурин — столиця гетьмана Івана Мазепи» (1994)? При спілці кінематографістів давно діє комісія з кіноосвіти. Ще два роки тому група кінематографістів-педагогів звернулася до міністра освіти Л.Гриневич щодо нагального створення інтернет-ресурсу. Для початку вибрали пів сотні знакових українських фільмів, які мають бути доступними кожному вчителеві й учневі. І лише 17 липня 2019 року на сайті Міністерства освіти з’явилося повідомлення: «Українські фільми та тизери до них розміщуватимуть на Національній освітній електронній платформі для безоплатного використання під час освітнього процесу. Відповідний меморандум було підписано між Міністерством освіти і науки, Міністерством культури та Асоціацією «Українська кіно-асоціація». Міністр Л.Гриневич повідомила, що дуже важливо забезпечити дітей сучасним цікавим змістом освіти і навчальними матеріалами, які можуть їх мотивувати до навчання. І що вчителі зможуть використовувати готові фільми в освітньому процесі, для вивчення літератури та історії. Міністр культури Є.Нищук наголосив, що важливо шукати точки дотику між освітою та сучасним українським кінематографом. Виконавчий директор Асоціації В.Ярмощук додала, що сучасні українські фільми мають потужний виховний вплив — це особливо важливо в теперішній історичний період нашої країни.

* * *

Слова, слова... Чому такий меморандум не з’явився з появою «Невідомої України», а лише за чверть століття після її виходу,за чотири дні до останніх виборів до Верховної Ради? Чи це не намагання тактичними засобами виправити стратегічні прорахунки? На державотворчу роль історико-пізнавальних фільмів чомусь не звертала увагу й багатомільйонна діаспора, що так і не спромоглася створити незалежний телеканал у перші роки Незалежності.

Українські історики й кінематографісти виконали свій обов’язок — взяли на себе відповідальність, зняли «Невідому Україну», фільми якої могли б допомагати освіті, практично реалізуючи думку німецького історика Теодора Моммзена, висловлену понад сто років тому: «Кожен, хто пише історію, а надто історію сучасності, має обов’язок політичного виховання, і мусить допомогти співвітчизникам визначити своє майбутнє ставлення до держави». Натомість спрацювали імперські маніпулятивні телевізійні технології. Можливий простір для дискусій, зокрема й про історичні цінності комуністичного минулого, було катастрофічно зменшено. Як наслідок цілих два десятиліття (а це період одного покоління) кияни все ще ходили вулицею Юрія Коцюбинського, як і мешканці всієї України до 2014 року — мимо сотень пам’ятників катів. Поняття добра і зла свідомо розмивалося, суспільна свідомість у переважній більшості байдужіла, занурювалася в стан амбівалентності й карнавальності. В кризові періоди ліки громадянам багатьох країн давав національний кінематограф («неореалізм», «нова хвиля»...), українське ж кіно виявилися економічно заблокованим, що також можна вважати одним із проявів гібридної інформаційної війни. Влада фатально зменшила простір можливого впливу серіалу, щедро потураючи хлєстаковщині. Не випадково про 25-літній ювілей «Невідомої України» як явища не було й згадки. Ціна бездіяльності — втрата територій, війна на Донбасі, розплата економічною відсталістю.

Побіжний огляд тенденцій екранного історіотворення свідчить і про певні позитивні моменти. Суспільство стрімко дорослішає, Український материк, хоч волами, а рухається до європейських демократичних цінностей. От і Британія виділяє Україні дев’ять мільйонів фунтів на зростання стійкості суспільства до дезінформації, на підтримку незалежних медіа зі сподіваннями на відповідальність уряду. Адже має бути чутно наш голос на культурно-цілісну інтеграцію української спільноти на Світ, на чітке з’ясування: хто ж ми такі в сучасності?

Сергій МАРЧЕНКО, кінорежисер, кандидат мистецтвознавства
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ