Райан Томас Гослінг народився 12 листопада 1980 в Лондоні, провінція Онтаріо, Канада, в сім'ї комівояжера і секретарки. Батьки були ревними мормонами, і, хоча, як пізніше згадував актор, релігія впливала на кожен аспект їх життя, сам він жодним чином не асоціював себе з церквою.
Будучи ще дитиною, Райан подивився «Діка Трейсі» і захотів стати актором. Сестра Менді заохочувала його виступи перед публікою - так, вони дуетом співали на весіллях і мали успіх. Уже в 12 років Гослінг пройшов прослуховування в «Клубі Міккі Мауса» і отримав дворічний контракт в цьому телешоу студії Діснея, де виступав пліч-о-пліч з майбутніми знаменитостями - Брітні Спірс, Крістіною Агілерою та Джастіном Тімберлейком. Важливіше, втім, те, що робота в «Клубі» відкрила перед ним телеіндустрію - зйомки в різного калібру серіалах. Цей досвід дозволив Гослінгу вийти на великий екран уже добре підготовленим виконавцем.
Проривом до визнання стала роль в провокаційній драмі Генрі Біна «Фанатик» (2001). Актора помітила преса і продюсери, а головною роллю в мелодрамі Ніка Кассаветіса «Щоденник пам'яті» (2004) Гослінг завоював любов мейнстрімної аудиторії; його навіть обрали одним з «п'ятдесяти найпривабливіших нежонатих» за версією журналу People.
Нині Гослінг - щось на зразок панацеї для будь-якого кінопроекту; його перебування на екрані завжди ефектно і осмислено, а вміння грати суперечливих, складних персонажів рятує навіть посередні сценарії. У його нагородному списку «Золотий глобус» (2017), дві номінації на «Оскар» (2007 2017), дві премії «Супутник» (2007, 2012) і премія Національної ради кінокритиків США (2006).
Розповідаємо про ключові акторські роботи Райана Гослінга.
«Фанатик» (2001)
Епіграф до фільму - цитата з давньоримського поета-лірика Гая Валерія Катулла: «Я люблю і ненавиджу одночасно. Хто скаже мені чому?»
Подальше - пошуки відповіді.
Сценарій свого повнометражного дебюту американський незалежний режисер Генрі Бін побудував на історії Деніела Барроса - одного із засновників Американської нацистської партії, за національністю євреєм, котрий наклав на себе руки, коли репортер «Нью-Йорк Таймс» розголосив цей факт.
Головний герой тут - 22-річний Денні Балінт (Гослінг), що в дитинстві навчався в єврейській школі. Він хоче стати рабином, але робить геть немислимі вчинки: стає спочатку наці-скінхедом, а потім примикає до неонацистської організації, яка використовує ораторський талант Денні, і вибивається в цьому середовищі в лідери. Фінал - трагічний.
Оригінальна назва фільму The Believer - віруючий. Небезпечний шлях, обраний Денні - дійсно шлях віри. У старозавітному міфі про жертвоприношення Авраамом свого сина Ісаака герой бачить метафору долі свого народу, але також і можливість знайти справжню близькість до Бога. Все, що творить Денні - аж до розв'язки, коли він вибухає разом з синагогою - це спроба запропонувати жертву, бажану Богові, бути врятованим Їм. Недарма в епілозі він мчить вгору по нескінченних сходах, незважаючи на окрики: «Там нікого немає!»
Гослінг вклав в образ Денні колосальний емоційний заряд. Чи вимовляє він людиноненависницької спіч, б'ється, закохується, слухає зі сльозами на очах страшну історію про вбивство єврейської дитини - у всьому цьому відчувається справжня акторська пристрасть, яка робить цікавим і значущим навіть найбуденніший жест або репліку.
Вражаюча провокація Біна і Гослінга була оцінена журі фестивалю «Санденс», який відзначив «Фанатика» Гран-прі.
«Напів-Нельсон» (2006)
Талановитий викладач історії Ден Данн (Гослінг) поза школою веде хаотичне життя, оскільки має пристрасть до креку. Про його залежність дізнається одна з найкращих учениць, 13-річна афроамериканка Дре (Шарика Еппс). Її життя також сповнене проблем: мати-одиначка пропадає на роботі, брат сидить за торгівлю наркотиками, а наркоділок, через якого сталася ця біда, вже підбирається до самої Дре, щоб також використовувати її для поширення зілля.
На уроках Ден багато говорить про боротьбу й поєднання протилежностей як двигун суспільних процесів. Власне, до подвійності як прийому вдається Гослінг, вибудовуючи героя. Ден на уроці - розв'язний, дотепний анархіст, любить свою справу, вміє знаходити мову з дітьми. Ден в побуті - розгублений, спантеличений, затуманений аутсайдер, що проходить по життю побіжно. І тим більше вражає його одужання.
Настільки вміле володіння драматичної палітрою гри принесло актору номінацію на «Оскар».
«Ларс і справжня дівчина» (2007)
Глибоко замкнутий - на межі соціопатії - офісний працівник Ларс живе в переобладнаному під житло гаражі. Він боїться дотиків і близьких контактів, ігнорує навіть свого брата. Але, дізнавшись про існування секс-ляльок, нарешті знаходить стійкий інтерес: замовляє силіконову подругу через Інтернет і представляє братові та його дружині як свою наречену Бьянку. Сімейна лікарка радить підіграти Ларсу. Мешканці містечка з часом звикають до Бьянки й приймають її. Сам же Ларс, здається, по-справжньому закоханий.
Цей неймовірний сюжет виглядає реалістичним саме завдяки Гослінгу. Вусатий конторський тихоня, ввічливо, але постійно відчужений - таких ролей у нього ще не було. Але Гослінг тут настільки ж повнокровний, як у «Фанатику» й «Напів-Нельсоні». Ларс, що виморожує всі емоції навколо себе, Ларс, що розквітає з Бьянкою, Ларс, що проходить через фінальний катарсис - це абсолютно різні стани, але один характер. Виходить так само смішно, як і сумно. На Райана в результаті обрушився цілий каскад номінацій за кращу чоловічу роль - «Золотий глобус», премія Гільдії кіноакторів США, премія Гільдії сценаристів США.
«Ла-Ла Ленд» (2016)
Ла-ла Ленд (La-La Land) - сленгове найменування Лос-Анджелеса. Також, відповідно до словника Вебстера, це ейфоричний, мрійливий стан. Одним словом, Ла-Ла Ленд - країна мрій.
Саме це і відбувається з головними героями: мрії в Лос-Анджелесі. Він - Себастьян (Райан Гослінг), джазовий піаніст без особливих перспектив. Вона - Міа (Емма Стоун), працює баристоюа. Він хоче відкрити джаз-клуб. Вона бачить себе актрисою.
Себастьян-Гослінг - іронічний, навіть саркастичний, і за цим намагається приховати почуття, хоч би якими сильними вони не були. Міа-Стоун - це в першу чергу виразні очі й обличчя, в якому прочитуються найменші відтінки емоцій; вона не боїться і вміє виглядати непривабливою, коли потрібно для ролі. Здавалося б, вони ідеально підходять один одному; але для Міа і Себастьяна їхнє мистецтво - не кар'єра, а доля. Їхня історія - з танцями й піснями, взаємними глузуваннями й навіть польотами серед зірок - це загальний любовний Ла-Ла Ленд, і в той же час Ла-Ла Ленд - це те, що врешті-решт їх розділяє - вони занадто різні в своїх мріях і занадто одержимі ними.
Ідеальна рівновага мюзиклу і драми принесло фільму 6 «Оскарів», а Гослінгу - «Золотий глобус».
«Той, що біжить по лезу 2049» (2017)
«Той, що біжить по лезу 2049» Дені Вільнева, як і «Той, що біжить по лезу» Рідлі Скотта (1982), втілюють два архетипових сюжети: про повстання машин і про Інакшого. Адже андроїди-репліканти, на яких полює герой Гослінга, дихають, стікають кров'ю, ненавидять, бояться й люблять точнісінько як люди; вони стають нашими повноцінними, але небажаними сусідами на Землі.
Паралельно сюжету про боротьбу офіцера, чиє ім'я скорочено до кафкіанського ініціалу К. (Гослінг), за свою ідентичність, розгортається ще одна історія - сновидна подорож крізь усе більш химерні ландшафти. Пам'ять - це завжди пейзаж. А особистість - це сукупність спогадів. К. подорожує в серце чужого фантазму, щоб нарешті стати собою, відшукати своє місце - а тим самим місце і для інших.
І знову в цій непростій діалектиці перемагає Гослінг - примирюючи в одному образі машинне й людське. І заодно рятуючи світ.
