Виклик провінціала
Чи не останній у дотеперішній історії людства «великий сліпець» Хорхе Луїс Борхес, одного разу замислившись над почварою письменницької слави, кинув здогад, що приборкання її можливе лише тоді, коли творчість або певні біографічні обставини «стимулюють патетику». Проектуючи цей мотив на вітчизняну літературну ситуацію, мусимо погодитися з тим, що найуславленіша в ній постать — Тарас Шевченко — це справді суцільна патетика — як за творчістю, так і за біографією, котра багатьом гарячим українським головам навіть бачиться «своєрідною хресною дорогою». У випадку з Іваном Котляревським аналогічним стимулом може слугувати хіба що факт найпершого — «доленосного»! — видання «Енеїди» і неминучий затим титул «основоположника нової української літератури».
А втім, Котляревського в нас недолюблювали й недолюблюють. Одні — за те, що «не був літературним революціонером» і «його залюбки читали пани», а «народ часто-густо виступає в нього так само в карикатурнім світлі, як це бувало і в «площадних комедіях» (О. Лотоцький). Інші — навпаки, за недостатній аристократизм, свідоме й ледь не саботажне заниження національної естетичної планки. Треті — за пристосуванство і вірнопідданство, за малоросійську лояльність та «оди до князів». Четверті — знову ж навпаки, за сепаратизм, партикуляризм, хохляцьке лукавство і зверхньо-пародійну настанову щодо «великого імперського контексту». Є ще п'яті, шості, сьомі та інші, адже Котляревського можна також недолюблювати за поверховість, за важкуватий офіцерський гумор, за власний особняк у Полтаві, за шведів, за Велику французьку революцію, за перстень із діамантом, «особисто пожалуваний» імператором Олександром I, за масонство. Знаки останнього, між іншим, згідно з деякими вченими версіями, там і сям проступають у четвертій частині «Енеїди». Це спонукало мене до неодноразового напруженого перечитування згаданого тексту, але нічого підозрілого, крім слова «Астрея», мій дилетантський зір не розгледів.
Багато хто не любить Котляревського за «котляревщину», хоч і визнає, що сам полтавський «вітія» в цій національно-культурній хворобі нібито й не винен. Але сталося те, що сталося, — він породив моду, а за нею і стиль, щось надзвичайно цілісне, графоманське, нав'язливе і самобутнє, справжній материк із додатковим архіпелагом у Петербурзі, населений цілою плеядою монстрів, обдарованих гучно-бурлескними і, як правило, подвійними пізньокозацькими прізвищами та іменами (Білецький-Носенко! Гулак-Артемовський! Максимович-Амбодик! Бантиш-Каменський! А були ж іще Костянтин-Філадельф Пузина і Євген Гребінка-Гребьонкін, автор еталонного для імперської культури жорстокого романсу «Очи черные»...)
Тож далі — міріади інших, іще жорстокіших романсів («сміятись і плакати» — чи не головний з естетичних імперативів «котляревщини»), а також травестій, байок, сентиментальних «думок-шумок», а ще далі — комічно-шароварний балаган, на кшталт «малороссийского театра» якого-небудь Ващенка-Захарченка — з назвами п'єс, радше курйозними, ніж дотепними (ось за браком місця хоча б дві: «Тогди скажеш гоц, як вискочиш», «Оглядівся, як наївся, або Коли б не вовк та не собака, був би Грицькові гарбузяка»). Цей театр, до речі, за мистецькою самодостатністю, мабуть, нічим не поступається, скажімо, традиційному японському кабукі, — це такий же світ у собі, і судити про нього бажано за його ж внутрішніми законами. Інша річ, коли його стилістично-знакову одіж — зокрема ті самі шаровари — накидають на всю українську культуру, принаймні «дожовтневу».
А проте — назад до Котляревського. Двісті років тому цей надміру веселий двадцятидев'ятирічний мандрівний вихователь дворянських дітей, знавець алкоголю і не тільки географічних карт, несподівано для себе самого став автором першої у світі української книжки. Подальші сорок років свого життя він позаймався багатьма важливими й не надто справами: намагався одружитися, служив при війську, воював із Наполеоном, дописував «Енеїду», поступово повіривши в серйозність розпочатої гри і невідворотність місії; потім очолював театр, ліпив для нього «перші національні» водевілі, в одному з яких образом Возного насміявся зі Сковороди, квецяв уже згадувані «оди до князів», збирав кулінарні рецепти, останні два десятиліття, поринувши з головою в містику й захопившись християнською символікою, перекладав Євангеліє. Коли прийняти версію геніальності як чогось середнього між непорозумінням і випадковістю, то тут має місце саме вона, геніальність.
Але як добре, що в цій, переповненій страдниками й «великомучениками»,
плакучій і до сьогодні покрученій несвободою культурі назавжди залишається
присутнім такий сяйливий виняток, бурлескний виклик, такий початок.
