Треба за всяку ціну обминати ...широкі, розкриті двері і шукати правдивої великої брами, над якою віють непідроблені, неперелицьовані прапори нашого духу
Олена Теліга, українська поетеса, публіцистка, літературний критик, діячка ОУН

«Він знав свою місію в цьому світі й виконав її до кінця»

Недавно в серії «Бібліотека українознавства» вийшла книжка «Майстер. Терни і лаври Івана Гончара»
14 березня, 2008 - 00:00
МИТЬ НАТХНЕННЯ: ІВАН ГОНЧАР У СВОЇЙ МАЙСТЕРНІ

Це унікальне видання знайомить із життєвим і творчим шляхом великого патріота України, скульптора, етнографа, громадського діяча, заслуженого діяча мистецтв, Шевченківського лауреата, народного художника України Івана Макаровича Гончара (1911—1993).

Він справді був одержимий, і про свій непростий шлях у мистецтво, у широкий світ, про найяскравіші моменти життя, починаючи з дитинства, розповідає в спогадах, написаних легко й поетично. «Якби не був художником — став би поетом», — зізнався якось. Сільському хлопцеві з благословенної Черкащини, із шевченкових країв, судилося вийти на змагання із байдужістю, ницістю, підлістю — і перемогти. Перед нами постає доля талановитої людини- патріота на тлі пекельної епохи голодоморів, чисток всього національно свідомого, а потім — війни...

Гончар пройшов її пекло, штурмував Берлін, вижив, нагороджений орденами та медалями, — а потім стрімко піднявся як талановитий скульптор. Його етапну роботу «Молодий Тарас Шевченко», 1949 р., в якій митець, уперше відійшовши від усталеного тоді стереотипу зображення Кобзаря в останній період життя, показав поета таким, яким той повертався в Україну після закінчення Петербурзької академії мистецтв, придбала Державна Третьяковська галерея; скульптура належить до кращих творів української Шевченкіани; загалом же гончарева «Шевченкіана» досить багата: «Тарас-водоноша», 1938; «Тарас Шевченко», 1961; «Т.Г.Шевченко з сестрою», 1963; «Тарас Шевченко», 1983; пам’ятник М.Горькому прикрасив набережну в Ялті, 1956 р.; Іван Макарович обраний головою секції скульптури Київської організації Спілки художників УРСР, членом Художнього фонду СРСР. Так, після участі у виставці, приуроченій Декаді української літератури та мистецтва в Москві в 1960 р., його удостоєно звання заслуженого діяча мистецтв УРСР; у 1966 р. Українська студія хронікально-документальних фільмів випустила фільм «Соната про художника», присвячений життю та творчості І.Гончара. Весь поринувши в роботу, створює один за одним колоритні й емоційні барельєфи, погруддя, пам’ятники письменникам, трударям, національним героям нашого народу...

Ще тоді, проходячи з боями рідну землю і спостерiгати, як у вогні гинуть багатовікові мистецькі надбання народу, він задумав створити свій домашній музей, аби не лише зберегти народні скарби від знищення, а й, всупереч офіційній політиці уніфікації та нівеляції всього національного, відкрити очі загалові на красу народного мистецтва та його вiчну цiннiсть. А ще — самому як митцеві ввібрати той дух, ту довершеність, яку закумулював у своїй творчості геній народу. Тож після тривалої підготовки музей у 1959 році відкрився — в новозбудованому будинку на вулиці Січневого Повстання...

А в 60-х Гончар був серед тих, хто, зрушуючи багаторічну байдужість і страх, заснував Товариство охорони пам’яток історії та культури. У численних поїздках по Україні він збирає етнографічний матеріал — здебільшого купує за свої власні кошти, хоч чимало експонатів люди й дарували: «У вас збережеться» — і веде подорожні нотатки. Зустрічі, знайомства, вивчення народної мистецької культури, відважний захист культових споруд, які атеїстична влада заповзялася стерти з лиця землі, — а там, у храмах, вважає митець, народ зберігає свої найкращі мистецькі витвори... Навколо музею гуртувалась молодь, пізнавала своє національне коріння, відроджувала прадавні українські традиції й звичаї; Гончар одягнув у свою колекцію первозданного народного вбрання, дiставати його зі скринь, першу ватагу київських колядників, а потім — і хор масового співу «Гомін» Леопольда Ященка...

«Пильні органи», пси системи, вбачили в усьому цьому зухвалий націоналізм, антирадянщину. Тож у 1972 р. Гончара після «обробки» виключили з партії з формулюванням причини — «за антипартійну діяльність». «Головній і скеровуючій силі» любов до рідного, до рідної культури видалась ворожою. А ще було заборонено приймати відвідувачів, не давали роботи, у пресі почалась кампанія наклепів, ізоляції, залякувань — тобто багаторічне моральне вимотування, а точніше — вбивство вже немолодої людини. Довкола садиби майстра кружляли, мов круки, стукачі, фіксували всіх, хто насмілився, всупереч негласним настановам, навідатись і підтримати господаря, який хотів не дати загаснути жарині національної самосвідомості. Гончареві погрожували спалити музей разом із ним. І не раз, виходячи на прогулянку, не знав, чи повернеться додому. Його не посадили за грати лише тому, що був занадто помітною фігурою, був Патріархом, як називало Івана Макаровича навiть КДБ... І тільки в 1988 році, коли прийшла перебудова, нарешті відкрилась перша велика персональна виставка митця, що сколихнула не лише Київ, а й всю Україну. Бо творчість Гончара — скульптора й художника — постала як визначне явище, а життя його — як подвиг.

Про всі ці бурхливі, цікаві й складні роки Іван Макарович розповів у книжці «Як це почалося», укомплектувавши її із своїх подорожніх нотаток, які вів із середини 50-х до початку 90-х (вони теж увійшли до видання «Майстер»). «Із великим терпінням і зусиллям мені довелося вистояти цей душевний терор. Як хочеться, щоб він ніколи не повторився...У таких умовах дискримінації тяжко було не лише творити, а й загалом жити, та ще й з підірваним на війні здоров’ям. Але я знайшов у собі силу і вперто працював, не покладаючи рук, і за цей період (15 років) створив більше, ніж за весь попередній творчий час...» — пише він, завершуючи свої нотатки. Зокрема, саме в цей час митець на основі своєї майже тридцятитисячної мистецької збірки (серед якої лише рушників понад тисячу) уклав багатотомний альбом «Україна та українці», що став непроминальним фактом нашої культури і вартий великої шани та вдячності всіх наступних поколінь українців.

Можливо, найінтригуючіший розділ «Майстра» — «Голос народу»: вибрані записи із 12-томної «Книги вражень», яку Гончар завів, коли відкрився музей. Тут сотні імен з усіх куточків не лише України, а й світу, тут невтримний водоспад емоцій найвищих градусів. Є записи відверті, а є досить завуальовані, бо за вияв патріотичних почуттів по голові тоді не гладили, а навпаки. У роки «помірковані» записів багато, у роки «тиску» — лише окремі або й жодного. Просвітницьке горнило Гончаревої хати пройшло багато згодом відомих людей: хата була, як причастя до раю. Хоч може навести на роздум і факт її обминання деким...

«Чудово! Незрівнянно! Тільки тут я побачив, на що здатний наш український народ. Лиш тут я відчув, що означає для мене моя Україна. Щиро дякую Вам, Іване Макаровичу, за цю насолоду» (22.Х.1967 р. С. Павленко); «Виставка вражає багатством національного матеріалу та щирістю й щедрістю автора. Іван Макарович Гончар — це гордість нашого народу, хранитель українських традицій. Справа честі нас, українців, — щоб побачив світ альбом (багатотомний) «Україна та українці». Спасибі, Іване Макаровичу, за Ваше велике серце (23.I.1988 р. Г.Донець); «Це — справжня Академія українознавства. Для неї потрібен великий музей!» (30.I.1988 р. Б.Іщенко); «Важко сьогодні назвати якусь людину, яка б зробила стільки для порятунку національної культури свого народу, як Іван Макарович Гончар. Власне, якщо поглянути правді у вічі, — завдяки його титанічній саможертовній праці врятовано істотну частину нашого духовного коріння...» (30.I.1988 р. Правнучка Т.Г.Шевченка Л.А.Красицька); «Відвідала Ваш музей, шановний Іване Макаровичу, це свято, — воно зігріло душу під час мого першого перебування в Україні. Дай Боже, щоб Ви й Україна дочекались величного музею, щоб українці черпали з цього народного багатства, яке Ви їм подарували. Многая літ!» (9.VII.1992 р. Дарія Городиська, США); «Найперше, що вражає в музеї незрівнянного Івана Макаровича, — це гігантська праця. І спадає на думку: «Як це можливо, щоб одна людина могла виконати таку працю?!» Це українська національна і духовна Академія! Коли нації загрожує смертельна небезпека, знаходяться Велети Духа, що рятують її від загибелі. До таких належить Іван Макарович! Щасти Вам Боже на многії літа!!!» (21.VII.1992 р. Архієпископ УПЦ Київського Патріархату Володимир (Романюк))...

У книжці «Майстер», яку відкриває переднє слово професора Василя Яременка, також є цінні записи із щоденників І.Гончара з його безкомпромісними судженнями про сильних тодішнього світу, сокровенними роздумами про рідну культуру та її історію, сповіддю про свою власну тернисту дорогу як митця тощо. Цей голос невтомного подвижника і патріота, натхненника нашого духовного відродження щонайкраще відкриває нам ту епоху і стає великою школою любові та вірності ідеалам для сучасної молоді.

Він вважав себе щасливим. Він знав свою місію в цьому світі — і виконав її до кінця. «Якби довелося почати життя спочатку, прожив би так само», — казав нам.

***

...Уперше відвідавши Київ у кінці 60-х і разом зі своєю групою із Балтського педучилища побувавши в домашньому музеї Івана Гончара, я, як і багато хто, пережила шок від побаченого — отієї концентрованої краси виробів народного мистецтва. Ми з господарем зазнайомились і почали листуватись. Я висилала Іванові Макаровичу фотографії своїх родичів, де вони були зняті у національному одязі. Гончар тоді перебував у розквіті творчих сил і заслуженій славі. Моя душа ще сном- духом не відала, що через кілька років стану киянкою і буду жити неподалік від господи Івана Макаровича, якого на той страшний час — початок 70-х — уже затиснуть пекельні лещата обструкції... Життя подарувало мені велику можливість — знати Гончара і багато чого в нього навчитись. Згодом, коли вулицю Степана Ковніра знесли, я з родиною переїхала на Оболонь, але зв’язок із митцем не рвався. Навпаки, невелика жменька людей зосталась тоді вірна своєму вчителеві й не залишила його в біді...

Ідея книжки виникла тоді, коли я упорядковувала свій архів і несподівано познаходила розпорошені по різних папках і вже практично забуті аркушики своїх щоденникових нотаток 80—90-х років минулого століття. Перечитавши, визнала їх не лише цікавими, а й, із культурологічного погляду, дуже цінними. У них говорила не тільки моя душа, а й той сумбурно-апокаліптичний час, і всесвітом, мірилом усього був Гончар.

Самі з себе нотатки невеликі за обсягом і мало що кажуть тому, хто не бував у музеї на печерських пагорбах, не мав щастя близько спілкуватися з Іваном Макаровичем і не спізнав огрому, магії цієї особистості чи й, скажімо, зовсім не чув про нього. А ось у контексті епохи з усіма її перипетіями та ще й із поданням голосу самого Гончара це важить...

Звісно, без допомоги музею І.М.Гончара цього видання не було б. Тому що, як упорядник, я все брала з його архівів. Пережила справжній катарсис, коли перегорнула й перечитала всі оті 12 томів багаторічних записів відвідувачів домашнього музею подвижника. Їх варто було б подати абсолютно всі, і колись, може, це станеться, бо то — літопис нашого прозріння. Проте в даному випадку, обмежена жорсткими рамками обсягу книжки, мусила вибрати лише найхарактерніші записи.

Скажу чесно: було дуже приємно працювати над цим томом. Я ніби повернулась у свою молодість, ніби знов пережила ті свої роки, зустрічі з Іваном Макаровичем та Аделею Петрівною, наші розмови, дискусії, відкриття, прикрощі й сподівання.

Не відразу збагнувши ціну цьому подарунку долі — близько знати Гончара й спілкуватися з ним, робила свої нотатки спорадично, від випадку до випадку, бо, якщо чесно, і в моїм житті проблем вистачало. Перший віднайдений запис — аж у 1983 році. Тепер можу лише скрушно розвести руками на ту свою незрілість і недалекоглядність...

«...Якщо хто приїжджає із-за кордону, посилають до мене: «То художник із національним обличчям». Це для митця — найвища оцінка. Бо він, значить, збагнув душу народу, знає його культуру, історію, передає її, характер народу...» (із запису за 3.V.1987).

«...Іван Макарович розказує: «Я встав якось уранці, вийшов до своєї колекції, — а вона світиться, сяє...І я подумав: якщо її заберуть, то умру, і це буде моя духовна смерть; а якщо щось зроблять... Що буде, те буде, а буде те, що Бог дасть, як казав Богдан Хмельницький. Караюсь, мучусь, але не каюсь. І став тяжко жити...» (із запису за 16.Х.1988 р.)...

Не маю жодних амбіцій щодо своєї ролі у виході цієї книжки. Я просто виконала свій обов’язок, зробила те, що мусила колись зробити, бо називала Гончара своїм духовним батьком не задля красного слівця, а насправді вважала і вважаю його ним. Власне, чимало з того, що ми робимо тепер, є проекцією його бажань, надій, заповітів. Чи то озвучених ним у якийсь спосіб, чи ні. Із відстані часу багато що і в моїй долі бачиться по-новому.

Видавництво МАУП, крім чудового оформлення, подало у книжці «Майстер. Терни і лаври Івана Гончара» багато фотографій із архіву митця і зробило видання дуже ошатним та святковим, за що йому велика й щира дяка.

Наталка ПОКЛАД, спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments