Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Висловимо подяку творцеві української балетної Галатеї!

Традиційно в травні проходив хореографічний фестиваль, присвячений пам’яті Анатолія Шекери...
22 травня, 2009 - 00:00
КРИТИКИ НАЗИВАЛИ АНАТОЛІЯ ШЕКЕРУ МОНУМЕНТАЛІСТОМ ЗА ТОЧНІСТЬ І ОБРАЗНІСТЬ ЛІПЛЕННЯ В ПЛАСТИЦІ, ЗА РОЗКРИТТЯ ДРАМАТУРГІЇ ТВОРІВ, ОРИГІНАЛЬНЕ ТАНЦЮВАЛЬНЕ ТРАКТУВАННЯ. НА ЙОГО БАЛЕТАХ ВИРОСЛО ДЕКІЛЬКА ПОКОЛІНЬ АКТОРІВ / ФОТО З АРХІВУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ОПЕРИ УКРАЇНИ

І якщо минулого року цей фестиваль вдалося провести хоча б у листопаді, то нині він взагалі зник із театральних планів Національної опери. Дуже шкода, адже з ім’ям Анатолія Федоровича Шекери пов’язано становлення української хореографічної школи її вихід на міжнародні простори. Він поставив понад 40 балетів. Критики називали хореографа монументалістом за точність і образність ліплення в пластиці, розкриття драматургії творів, оригінальне танцювальне трактування. «Перлинами» творчої спадщини майстра є постановки балетів «Легенда про кохання», «Ромео і Джульєтта», «Спартак»... Остання робота майстра — балет «Коппелія» — досі зачаровує публіку. Дев’ять років тому пішов у вічність цей «останній із могікан українського балету», як Анатолія Федоровича називали критики. Наступного травня йому виповнилося б 75. Нині творчу спадщину майстра молоді театру передає педагог-репетитор, вдова балетмейстера Елеонора Стебляк, а на шекерівських постановках уже виросло декілька поколінь акторів і глядачів...

«ТВОРЧІСТЬ ПОТРЕБУЄ ТИШІ»

— Із Анатолієм Федоровичем ми були знайомі майже 30 років, ще зі Львова, — згадує режисер Лесь ТАНЮК. — У творчості він був зовні закритим і небагатослівним — це властивість великих митців. Крутий хлопець — це не про нього сказано. З душею назовні ані драматичну виставу, ані балет не створиш. Творчість потребує тиші. Для Шекери як балетмейстера завжди була важлива архітектура вистави: не лише «чиста підлога» сцени. Важливо було все — якими будуть декорації, що відбувається за лаштунками, тобто всі дрібниці. До речі, у своєму помешканні Анатолій Федорович побудував сходи, начебто другий поверх — створив струнку архітектуру простору. Він дуже добре працював із художниками-постановниками, завжди вникав у деталі, щоб у результаті отримати гармонійну картину. Шекера ніколи не говорив на галицький манер: «репетиція» —тільки «проба». З акторами працював дуже уважно. Він чудово знав, що відразу все зрозуміти в рисунку танцю і ролі танцюрист не зможе. Тому кожного разу робив нову «пробу» — і так поступово, день за днем, вів виконавця до досконалості. В Україні не було такого балетмейстера, який розвивав би жіночу тему. Він буквально «ліпив» балерин, та яких талановитих! Варто пригадати декілька гучних імен: Валентина Калиновська, Елеонора Стебляк, Наталя Уманова, Тетяна Таякіна, Олена Філіп’єва, і відразу виникають дивовижно жіночні образи в його виставах. Взагалі, для Анатолія Федоровича жінка була особливим утворенням природи, й її потрібно було носити на руках... Я вважаю, що шекерівські фестивалі необхідні, адже це підмурок українського сучасного балету. На жаль, культуру в нас завжди фінансували за залишковим принципом, та криза палиці в колеса вставляє. Мені здається, що міськдержадміністрація Києва повинна допомогти у фінансовому плані, щоб наша столиця не скотилася до межі повного безкультур’я.

ЛЮДИНА-РЕНТГЕН

— Усього півтора року доля відміряла мені працювати з Шеккерою, але за такий короткий час Анатолій Федорович став для нас дуже близькою людиною, «хрещеним батьком» на київській сцені, — зізнається солістка Національної опери Ганна ДОРОШ. — Ми з чоловіком (Максимом Чепиком) закінчили Новосибірське хореографічне училище, там якийсь час працювали, а потім переїхали до Дніпропетровська. 1998 року пришли до Національної опери з проханням нас подивитися. Показали, на що ми здатні, й нас прийняли в трупу. Звичайно, голос Анатолія Федоровича (головного балетмейстера) тоді став вирішальним. І буквально за місяць ми поїхали з театром на гастролі до Іспанії... Не можу сказати, що трупа нас прийняла з розпростертими обіймами,— ми ж були чужаки, не вчилися в Київській хореографічній школі, ні знайомств, ні протекцій не мали. Саме Шекера відкрив нам дорогу на уславлену сцену. Він ввів нас до основного репертуару, доручивши виконувати провідні партії в «Лебединому озері», Максим танцював Спартака, а я Егіну (в знаменитій шекерівській постановці). Анатолій Федорович завжди точно визначав, що краще для актора, і повністю довіряв його таланту. Це була дивовижна людина, його жарти досі переповідають у театрі. Хоча повинна зізнатися, що спочатку побоювалася Шекери, — це була людина-рентген, яка бачила все наскрізь. Він був джерелом знань, розумний, інтелігентний, у нього хотілося вчитися... На жаль, зі спадщини Анатолія Федоровича багатьох вистав сьогодні вже немає в репертуарі. Адже це класика ХХ сторіччя! Я танцювала в балеті «Спартак» ще в Новосибірському театрі в постановці Григоровича, а в Києві — в шекерівському прочитанні. Це дві грандіозні й абсолютно різні вистави!

«ШКОДА, ЩО МИ РОЗМИНУЛИСЯ В ЧАСІ»

— Я танцюю в усіх балетах Анатолія Шекери, які йдуть на сцені Національної опери. У них є гармонія: рух, розвиток образу, особливе значення, — вважає соліст Національної опери Віктор ЩЕРБАКОВ. — Багато разів танцював Ромео, і навіть добре знаючи свою партію, кожного разу відкриваю нові грані в образі мого героя. На жаль, я не був особисто знайомий із Анатолієм Федоровичем, хоча в дитинстві, коли брав участь у Конкурсі ім. Сержа Лифаря, то Шекера, будучи членом журі, вручив мені приз. Я зберігаю ту плівку на згадку.

Потім поїхав до Німеччини, доучувався і працював у державній Штутгарт-опері у балетмейстера Джона Кранка. Його балети мені подобалися, але ще з училища класика мені ближча і зрозуміліша. Хотілося говорити саме її мовою.

Коли повернувся до Києва, мій педагог-репетитор Елеонора Михайлівна Стебляк показала в записі «Легенду про любов» Мелікова в постановці Шекери. Я був приголомшений! Краще за цю виставу нічого не бачив. Відтоді мрію, щоб цей балет відродили на київській сцені й щоб я зміг у ньому виступити. Вистави Шекери — це класика нового часу, рухи танцюристів специфічні, не повторюються навіть у кордебалету. А етруський танець у «Спартаку» — авангард. Декілька разів я танцював партію Красса. У цьому образі є риси, з якими мені потрібно боротися, а коли «вихолонеш» після вистави, дуже корисно їх побачити. Раніше жили безтурботно, але після інтенсивної внутрішньої роботи, створюючи партію Красса, починаєш краще себе розуміти і поза сценою. На мій погляд, дуже важливо організувати балет за принципом симфонізму: не допускати безглуздих рухів заради рухів, необхідний чіткий пластичний текст ролі. Тому я із задоволенням танцюю у відновленій «Коппелії». У плані хореографії таку красу і грацію рідко зустрінеш. Дуже шкода, що ми з Шекерою розминулися в часі, а такий майстер і вчитель необхідний кожному танцівникові...

Зоя РОМАНОВА, спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments