Суспільство, яке рівність ставить вище свободи, не отримає ні того, ні іншого.
Мілтон Фрідман, американський економіст, лауреат Нобелівської премії

Війна і вина

Війна і вина
14 вересня, 2017 - 10:11
СЦЕНА З ВИСТАВИ «ВСІ МОЇ СИНИ» / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Постановку здійснив Станіслав Мойcеєв. Написана ще 1947 року, п’єса напрочуд актуальна для нашого часу. Вона — про війну і вину. Це історія бізнесмена Джо Келлера, що розбагатів на поставках авіадвигунів для армії США. А циліндри тих двигунів були з тріщинами. Через те гинули льотчики, загинув і син Келлера, хоч і літав «не на тих літаках», як втішає себе батько. Зрештою, розплата наздоганяє його — вже по війні, коли все позаду й нібито можна жити безгрішно...

Перші кілька вистав франківці зіграли ще в липні. Та літо — непідходящий час для глибоких мистецьких переживань, влітку серйозний театр здається недоречним, ба навіть непристойним. Втім, трапляються винятки. Постановка С. Мойсеєва — одна з них.

У залі панує зосереджена тиша. Мойсеєв анітрохи не пристосовував п’єсу Міллера до нашого часу й наших обставин, хоч це ніби напрошується само собою (ах, як ці олігархи наживаються на крові наших синів!). Ні, постановника більше цікавить не вина Келлера, а механізм невідворотності відплати. Тут — як у міфі про Едіпа: що героїчніше ти опираєшся ударам долі, то швидше наближаєш свою розв’язку. Розплата дістає Келлера, немов із середини його самого...

У ролі Джо Келлера — Богдан Бенюк. Він має обличчя старого «тигра» — являє собою потужний клубок сили й енергії, навколо нього ніби згущується повітря, навіть дим його сигари здається намагніченим цією потужною особистістю, вартою захоплення та співчуття...

У спектаклю — довгий розбіг. Протягом першого акту він повільний, відчуття таке, що це старий перевантажений бомбардувальник котиться по аеродрому й ніяк не може відірватися від землі. І навіть здається, що він не злетить. Але після антракту він таки злітає й підноситься до висоти трагедії, щоб у фіналі впасти у прірву катарсису разом із зачарованою публікою...

Сценографія Володимира Крашевського на перший погляд видається дивно-нейтральною. Задник сцени — це півколо, симетрично обклеєне однаковими металевими пластинами — офісний дизайн, та й годі. Але згодом, поступово, це прочитується як метафора: сім’я Келлерів живе ніби всередині отого самого бракованого циліндра. Персонажі проникають усередину крізь щілини між металевими пластинами, та при цьому щоразу чуєш звук відірваного металу, що тріпоче в повітрі. І з кожним тим звуком у домі наростає тривога...

У спектаклі дуже достойні акторські роботи. А деякі з них (скажімо, Кейт Келлер — Поліна Лазова, Джордж Дівер — Дмитро Чернов) зроблені таким чином, ніби були придумані акторами ще до того, як Міллер створив ці ролі. Звісно, це оманливе враження, але воно чарівне, і від цієї омани не хочеться відмовлятись або якось раціонально її пояснювати. І наостанок: разом із Богданом Бенюком у виставі вийшов на сцену його онук Ярема Підгора в ролі хлопчика Берта — акторська династія продовжує свій поступ.

Іван БАБЕНКО
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments