Театр
Влада проти народу
Кримськотатарські актори знають про цю конфронтацію з власного історичного досвіду
Марина НОВІКОВА, доктор філологічних наук
Що таке політика? Мистецтво влади. А що таке влада? Відповідей у сьогоднішніх політиків багато: все залежить від того, про себе йдеться чи про опонентів. Влада - це порядок. Ні, насильство. Воля народу. Ні, сваволя бюрократів чи удачливих авантюристів... Мало хто згадує при цьому, що зі століття в століття змінювалися не лише форми влади - змінювалося саме розуміння її природи. І глибше політиків природу влади - також століттями - обмірковувала культура.
Коли ставлять трагедії Шекспіра, особливо такі, як "Макбет", це завжди означає не просто кризу в суспільстві, а "тріщину світу" в людських душах. І ще - спробу оцінити ситуацію в масштабах не лише соціологічних, а й духовно-релігійних, моральних. Так фільм Григорія Козинцева "Король Лір" діагностував внутрішню випатраність, духовну приреченість "застою". А недавній "Макбет" у Львові, у заньківчан (болотяно-липкі тенета, в яких заплутується тиран; вульгарно-цинічні відьми, котрі його осідлали), є моральним підсумком так званої "перебудови".
Сьогодні "Макбет" іде на сцені Кримськотатарського театру. Чому саме в цьому театрі, саме в наш час?
Відповісти легше, коли порівняти його з "Королем Ліром" у Київському театрі імені Франка. У чомусь спектаклі схожі: як різні попередження про одну небезпеку. У "Лірі" панує влада без добра й правди. Однак у франковців вона - крижаний, зважено-божевільний експеримент. Лір - Богдан Ступка - далеко не старий. Він бадьорий, дужий, але божевільний куди більше містечкового мудреця й куплетиста, Блазня. Причому божевільний з самого початку: кийок у руках, зашморг (граючись!) на шию оточуючим, скляно-верескливий голос. Слідом за поділом царства, "післяфороський" сказ і образа: як вони насмілилися - так, зі мною?! Я либонь довічна влада (хоча й без трону)... А вдалині - небо "кінця світу" (чи Чорнобиля); а навколо протяги й порожнеча.
Порожній простір і в кримському "Макбеті" (художник - Юрій Суракевич). Чорні входи-виходи, звідки палахкотить пекельно-червона заграва. У центрі сцени - на ланцюгах - грубий, важкий таран: на ньому й б'ються, і помирають, і ворожать. А сам він збиває всіх, завмираючи наприкінці з "вакантною" короною на шпилі. Таран тут не просто конкретна річ, а символ фатуму.
Отут ми і пригадуємо, що знаменита демократія як правовий принцип, як спосіб правління на засадах загального договору, успадкований сучасною Європою від Еллади й Риму, мала й за часів античності своє темне дно: ідею всемогутнього, позаморального фатуму. І "макбетівські" відьми походять від поганських богинь долі. А фатум не визнає ніякого права, з ним не домовишся, навіть від імені народу. Волю, внутрішню, а відтак і зовнішню, людині принесли не політичні перевороти, а нові світові релігії, які скасували всевладдя сліпої стихії - долі.
У цьому - ключ і до кримського "Макбета", і до трагедій влади нашого ХХ століття. Століття, над яким нависає загроза повороту назад. Провалу в безодню "доцивілізованого", а точніше, магічного, архаїко-поганського минулого. Де повноважні лише чаклунство й доля, де, як співають у "Макбеті" відьми, зло є добро, а добро є зло. Тут і найкращі можуть стати найгіршими.
Ось чому всі головні герої в цьому спектаклі чаруюче, лякаюче красиві й молоді: і сам Макбет (Мустафа Куртмуллаєв), і леді Макбет (Аліє Теміркаяєва), і розумний "самотній вовк" Макдуф (Ахтем Сейтаблаєв), і навіть відьми. Такий задум режисера Володимира Аносова. Несамовита пластика, життєва енергія через край виливається в порожнечу. Над цим світом немає абсолюту добра і правди - Бога. Під ним немає грунту: народної етики, народної пам'яті. Лише "надлюди" - індивідуалісти, зачаровані своєю вибраністю.
Зроби ще більше, і ти станеш справжньою людиною! - заклинає чоловіка, обвиваючи його своїм чудовим тілом, леді Макбет. Ще більше - означає усунь будь-яку перешкоду на шляху до надвлади. Знищуй спершу одного, потім двох, згодом сотні... Як намагалися це зробити і з кримськотатарським народом, і значною мірою - з усім народом України. А для цього вбий спочатку свою совість, поступись чарам влади як такої - аморальної, безцільної, зате всесильної.
А як же сам народ? Народ - він на сцені й у залі, народ - це ми. Це нам розповіли притчу. Була пані; вона продала кохання і своїх майбутніх дітей за магію влади - і загинула. Був вождь, загальний улюбленець; він, зачарований владою, зруйнував себе і свою країну - і загинув. Від духовної самотності ще раніше, ніж фізично. Ми - вижили. Бо там, де є вічність, народ, пам'ять - там немає хаосу й фатуму "брудної політики". Там є історія, і є в ній сенс.
У цьому й полягає світлий урок жорсткого, безстороннього "Макбета" у Кримськотатарському театрі, висунутого нині на Шевченківську премію.
