Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

«Внутрішнє море» у Венеційській лагунi

На Бієнале-52 відбувся найпотужніший закордонний прорив українського мистецтва за останнє десятиріччя
15 червня, 2007 - 00:00

Найстаріша в світі міжнародна виставка візуального мистецтва, Венеційська бієнале, попри свій більш ніж сторічний вік, все ж не підпорядковується традиціям. Цьогорічний форум, що триває під гаслом: «Думай відчуттями, відчувай розумом. Мистецтво у теперішньому часі» відзначився цілою низкою новацій.

Одна з найпомітніших — фактичне скасування змагальної складової. Віднині призи («Золоті леви» найкращому художникові, найкращому молодому митцеві й за найкращий національний павільйон) присуджуватимуть не на початку, тобто у червні, а наприкінці — аж у жовтні. Зазвичай перші дні бієнале працювала у напівзакритому режимі: її могли відвідати лише журналісти, куратори, художники. Потім оголошували призерів і відкривали експозиції для широкої публіки, тож усі могли подивитися на лауреатів, а преса — написати про них. Тепер же, з переносом церемонії на осінь, про таке можна забути.

Бієнале стає арт-ярмарком, де всі абсолютно рівні, а найкращих кожен обирає на свій розсуд.

Коротко Венецію-52 можна охарактеризувати як політичну й соціальну; екзотичну й кічеву; подекуди навіть мінімалістську. Політичну заангажованість важко було не помітити: стіну скандинавського павільйону прикрашало фотопанно з гламурними білявкою і чорнявкою, котрі обмінювалися намальованими в коміксових «бульбашках» репліками: «Було б чудово зробити що-небудь важливе. — Щось політичне?» Перед самою будівлею норвежець Ларс Ламберг спорудив інсталяцію «Свобода» — три платні туалетні кабінки, розфарбовані в кольори французького прапору, озвучені «Марсельєзою» названі відповідно «Свобода», «Рівність», «Братерство». В боковій залі функціонувала «Агенція подорожей Абідіна», туристична псевдофірма, облаштована фінським артистом іракського походження Аделем Абідіном. А пропонували там спокусливі тури до Багдада, прямо в зону воєнних дій, ілюструючи це належним відеорядом. Центральною частиною експозиції був величезний — на цілу стіну — стенд, геть увесь зайнятий мішенями для дартсу (композиція Якоба Далгрена під назвою «Світ, речі, життя»). Дротики видавали всім охочим, і глядачі надзвичайно захоплювалися тим масовим «розстрілом».

Більш вишуканий ракурс запропонував японець Масао Окабе. Його композиція «Чи є майбутнє для нашого минулого? Темне обличчя світла» мiстила в собi стіни, оздоблені аркушами паперу, на яких за допомогою грифеля були виконані відбитки з кам’яних брил однієї із залізничних станцій Хіросими, постраждалої внаслідок атомного удару, а також — гербарії рослин, зібран их там. По діагоналі залу лежав ряд тих таки брил, і кожному з відвідувачів експозиції видавали аркуш паперу і грифель, щоби зробити власний відбиток катастрофи і забрати його з собою. Акцент на співтворчості, стриманість і водночас пронизливість проекту дозволяють назвати його одним з найкращих на Бієнале.

Колишній мешканець Куби Фелікс-Гонсалес Торрес, що нещодавно помер у США, встиг створити, тримаючись переважно чорно- білої гами, метафоричний портрет не так Америки, як її суспільної свідомості. Дві мармурові чаші-басейни бiля входу в павільйон значили со бою лише прелюдію. Викладений чорними свічками-цукерками прямокутник на підлозі має назву «Публічна думка»; кожен міг узяти собі частку цього жалобного пригощання. «Розпродаж у день ветеранів» — це роздача плакатів з друкованим текстом серед фотографій монументальних і засмічених кам’яних стел з написами «Натураліст», «Письменни к», «Військовий» і т. ін.

Натомість головним елементом російського павільйону був комп’ютерний фільм групи «АЕС+Ф», до краю напханий мілітаристськими образами. Кадри нафтових вишок і військової техніки чергувалися з колективними сценами, де діти б’ють і катують одне одного з допомогою різноманітної зброї. Після цього павільйону лишився трохи неприємний післясмак, котрий не пом’якшила ані монотонна ілюмінація Андрія Бартєнєва «Lost Connection» («Втрачений зв’язок»), ані електронні заклинання різними мовами на рідкокристалічному дисплеї «Я сподіваюсь» (Юлія Мілнер).

Інші автори про політику виражалися набагато дотепніше. Наприклад, у павільйоні Іспаніі насамперед привертало увагу відео арт-дуету «Лос Торрезнос» (Рафаель Ламата і Джайме Валларе). Вони просто сиділи на двох стільцях і робили, а також говорили кумедні речі, але найсмішніше було відео «Ніч виборів». Рафаель і Джайме, розмножившись у п’ять разів, перекрикуючи один другого, виголошували імена вождів: «Мао! — Маркс! — Мао! — Маркс!», час від часу вклинювалися Гітлер і Троцький, а також лунав хоровий приспів «Е-е- е Кропоткін!» Враження дійсно гомеричне.

Ще однією роботою, де головною дійовою особою — вже без жодної політики — є сам художник, було відеошоу бельгійця Еріка Дайкерца. Зайшовши у виставкову залу, глядачі блукали в одноман ітному скляному лабіринті, постійно натикаючись на екрани з Дайкерцом, котрий артистично і переконл иво виголошував абсурдні кул ьтурологічні промови, проводячи найдивніші паралелі, зокрема, між винайденим знаменитим письменником Ву дхаузом словом «піптерін о», езотеричним полінезійськ им терміном «мана» і... грою в п’ятнашки. Всі ці лекції «професора нісенітниц ь» наг адували кращі традиції дадаїстського хуліганства. Іронія більш похмурого ґатунку була властива корейцям: Лі Хьюнку облаштував у павільйоні щось на к шталт кунсткамери навпіл з антропологічним музеєм, змайструвавши кілька химерних кістяків і супроводивши це для більшої переконливості відеорепортажем про дослідження тих невідомих науці істот. Але свого роду вершину чорного гумору явив павільйон Естонії. Проект з невинною назвою «Я люблю свою родину» (автор — Марко Маетамм) обернувся балаганом жахів: дитячий атракціон «Ведмедик» під’єднаний до загрозливого механізму, здатного засмоктати будь-що живе, над «Пісочницею» гойдається зашморг, прив’язаний до невинного дерев’яного лелеки. На одному екрані за допомогою одних лише титрів демонструється кількахвилинна сповідь про те, як герой, не в змозі впоратися з виплатою кредиту, врешті- решт дав згоду на вбивство своєї родини, а на другом у — власне процес убивства, такий собі анімований варіант знаменитого горору «Сяйво» — навмисно недбало намальований татусь із сокирою ганяє за власною родиною, розбризкуючи в пласких інтер’єрах калюжі кровi, але нікому не завдаючи реальної шкоди, окрім себе. Але, як уже сказано, це саме балаган, знущальне обігравання певних реалій життя — побутових, соціальних, настільки ж страшне й смішне, як і саме життя.

Щодо кічу і взагалі неглибоких, але ефектних жестів, то тут перед вели художники з Далекого Сходу, але впритул до них наблизилися і західні колеги. Павільйон Гонконгу запам’ятався опудалами папуг, що обсіли купу морських мушель, з якої валив дим. В іншій залі експозиції пропонували прогулятися босоніж по підлозі морозильної камери. У канадців (автор — Девід Алтмейд) теж були опуд ала, а ще дзеркала, штучні рослини, синтетична шерсть, напівдорогоцінне каміння (теж не завжди справжнє); загалом нагадувало музей палеонтології небагатому універ ситеті. Художникам з материкового Китаю пощастило зайняти індустріальне приміщення в знаменитому Арсеналі. Воно саме по собі вже нагадує велетенську інсталяцію, тож серед цистерн, пропахлих машинним маслом, просто розвісили екрани з зображенням традиційних скульптур, трохи вище, під стелею — різнокольорові списи, а у саду неподалік ще додали пухкі надувні конструкції. Все по окремості, мабуть, гарно, а разом — оновлена китайська ВДНХ. У павільйоні Сінгапуру панували гіпердекоративні, срібляно-дзеркальні статуї псів у масках блазнів, котрі витріщалися на навислі над ними старовинні люстри. Ще більше фольги, скла, муляжів та манекенів вклала до свого проекту «Нафта» німкеня Іза Гензкен. Проект «Атопія» (павільйон Тайваню) з його коміксами та надувними підсвіченими восьминогами з целофану теж укладається в цей ряд, проте тут куратори мали гарний козир. В окремому залі кожні півгодини показували новий фільм геніального кінорежисера Цай Мін Ляна «Це сон» — медитативне відео, присвячене природі кіно і плину часу від дитинства до смерті. Головний герой згадує, що в його снах рiдний батько (його роль виконує Лі Канг-Шен — зірка всіх фільмів Мін Ляна), що часто водив його в кiно, ввижається йому завжди молодим, а мати, навпаки — похилою; присутня навіть бабця в вигляді портрету. Сюжет розгортається в партері кінотеатру, де персонажі, судячи з усього, живуть. Прямо в проході між кріслами горить старовинна гасова лампа, лежить купа фруктів, котрі герої з апетитом їдять. Те, що вони все ж тут заради кіно, стає зрозумілим, коли починає звучати пісня з приспівом:

«Дозволь мені спитати у моєму сні:
Це сон чи реальність?»

Фігури трьох глядачів поступово прозорішають і зникають у повній тиші, зосереджено дивлячись на позакадровий екран. Кінотеатр як втілення примарного потойбіччя — до такого міг додуматися лише Цай Мін Лян.

В екзотиці ж лідирували два павільйони, котрі, безумовно, стали сенсаціями Бієннале — Африканський і народу рома, себто циган (останній — теж новинка). Мав би до них також долучитися і перший за останні 50 років показ сучасного мексиканського мистецтва, проте тамтешні митці зробили несподіваний крок. Замість фольклорної самобутно сті вони віддали перевагу граничному технологізму й інтерактивності. Тобто, всі інсталяції там передбачають пряму участь глядачів — ряд стільців, котрі «оживають» по мірі проходження повз них чергового відвідувач а, нерухомі відеофігури в підлозі, що активно реагують на ваше наближення, кімната-радіоприймач, в якій частиною шкали є саме ваше тіло. Гру з глядачем в такому обсязі жодна з країн не запропонувала, тож цілком можливо, що мексиканці здобудуть одну з нагород.

Павільйони і африканців, і рома — яскраві і оригінальні, кожний по-своєму. Художники Чорного континенту вдалися до дуже широкого спектру мистецьких технік — від комп’ютерної анімації до колажу з випадкових предметів і живопису. Справжня перлина експозиції була експресивна картина легендарного афроамериканця Баскії. Проте впадали в око й інсталяції зі старих кіноафіш, і написана на полотні сповідь вагітної жінки, і монтажний фільм про міграцію чорношкірого населення, і книга із записами відвідувачів, спроектована за допомогою відео на стіну. Що ж до рома, вони були не такими технічно вибагливими, проте надзвичайно щирими і позитивними. Їх живопис — це справжнє свято наївності і дитячості, давно вже втрачених заскорузлими в професіоналізмі колегами. Таким безпосереднім сприйняттям світу, такою любов’ю до ручної художньої праці мало хто міг би похвалитися навіть на неозорій Бієнале; цей не обтяжений ані смутком, ані злобою погляд і зворушував найбільше.

Наш павільйон, котрим, як відомо, опікувався «PinchukArtCentre», не був ані політичним, ані екзотичним. Порівняння — досить хибна категорія, надто ж у мистецтві, однак тут вона доречна. Власне, упорядники національної виставки мали на меті представити Україну як державу з розвиненим і максимально відкритим світові актуальним мистецтвом. Тим же самим опікувалася більшість кураторів інших павільйонів, головним чином тих країн, що беруть участь у Бієнале не так давно або не є її фаворитами. Проте більшість навіть наших найближчих сусідів зазнали у цьому невдачі. Експозиції Польщі, Болгарії, Сербії, Чехії, Угорщини, Румунії, Македонії, Албанії, Туреччини не лишали по собі жодного спогаду, ба навіть натяку на оригінальність.

Чудово усвідомлюю, що, пишучи про проект, частиною котрого я був як учасник пулу журналістів, відібраних для поїздки у Венецію — ризикую отримати закиди в упередженості. Але це якраз той випадок, коли не доводиться жертвувати професійною етикою. Так, наш проект має слабкі місця. В експозиції, складеній з доволі різних елементів, дещо бракує концептуальної єдності. Ідея «Поеми про внутрішнє море» (назва виставки навіяна довженківською «Поемою про море») здається далекою від втілення. Дався взнаки і диктат простору — чудові інтер’єри палаццо Пападополі, є, однак, настільки самодостатні і культурно усталені, що ефектно вписати в них нові візуальні об’єкти досить важко. Менше з тим, щодо якості наповнення, щодо репрезентативності, то наш павільйон безумовно вдався.

Місцезнаходження на центральному венеційському Гранд-каналі само по собі є величезним плюсом. Чикагський артист на псевдо Дзайн п ідкреслив нашу присутність двома яскравими орієнтирами: психоделічним синьо-жовтим човном «Дніпро» на пристані бі ля пала цу, а британець Марк Тiчнер — достатньо запаморочливою конструкц ією, що видна здалеку: кількаметровий металевий тризуб, а на ньому крутяться чотири кола, розмальованих гіпнотичними спіралями. І човен, і тризуб одразу притягують до себе увагу, що з огляду на інтенсивний рух кат ерів з туристами і пресою по Гранд-каналу є надзвичайно важливим. Роль свого роду рамки для експозиції виконував також i банер Тічн ера «Ми — ук раїнці. Що ще?» — тут поєднувалася стилістика концептуалізму з його схильністю до виведення тексту в центр твору, з декоративним поп-артом. Контраст йому складали псевдоіндустріальні фото та відеороботи Сергія Браткова, що показують трубопрокатний завод як свого роду індустріальне пекло. Не обійшлося і без відеоарту — віртуальн ої «Кімнати» Олександра Гнилицького. Але центральний елемент нашої виставки — безумовно, відеоінсталяції британки Сем Тейлор-Вуд та світлини легендарного Бориса Михайлова.

Те, що робить Тейлор-Вуд, є буквальним втіленням метафори «зупиненої миті». Її роботи схожі на стоп-кадри з відеофільмів, але насправді за композиційними принципами, за сполученням світла й тіні, застосуванням локальних кольорів ближчі до класичного живопису. Це стосується і «За Ван Халеном» — майже фізично відчуваєш той порив, що тримає у повітрі балетного танцівника, і «Останнього століття» — колоритного групового портрету відвідувачів пивнички. Психологічно виразний «Слуга» з похилим чоловіком, що прикурює на порозі (господарського?) будинку контрастує з варіацією на тему міфу про Леду і божественого лебідя «Той білий очерет».

Проте, безумовно, смисловим і композиційним осердям нашого павільйону є роботи Михайлова.

Для виставки він підготував дві фотосерії: «Шаргород» та «Незакінчена книга про незавершений час» (включає фото, зроблені в Харкові протягом 2004— 2007 років). Серії помітно контрастні, хоча на перший погля д виконані за улюбленим самим художником принципом випадковості, такого начебто аматорського «Поляроїда». «Шаргород» — це вели кі фото на стінах зали, що фіксують певні «красивості» — молоду привабливу дівчину, просто кущ без людей (пейзажне фото у Михайлова дуже рідке), вагітну жінку, немовля у яскравих пелюшках, дружину художника, що визирає у вікно, самого художника, що позує, по-свійськи розлігшись на канапі. У «Незакінченій книзі» — більше соціального, жорсткого. Знову, як і в більш ранніх роботах Михайлова — засмічені вулиці, старі і негарні люди (інколи навіть оголені), одним словом, знайомі пострадянські реалії. Однак, що цікаво, переважає тут все ж таки, теж не завжди гарна, часто смішна або агресивна, молодь, і це вже принципово новий момент. Ба більше. Вражає навіть не зміна тематики, а те, що більшості цих, начебто випадкових, суто репортажних фотографій притаманна якась неймовірна, я б навіть сказав, скажена динаміка. Це якраз саме та енергія «незавершеного часу», в якому ми власне і живемо. Зосередившись на найбанальніших, найтривіальніших речах, силою своєї самобутної оптики Михайлов вибудував з них повнокровний образ справжньої, непридуманої України. Суперечливий, місцями відштовхуючий, місцями прекрасний, але, головне — живий. І поезії в ньому набагато більше, ніж у будь-яких гламурних студіях.

Отже, цей склад художників слід визнати оптимальним. Якщо ж згадати надзвичайно представницьку вечірку відкриття (це теж дуже важлива частина ринку Бієннале), що зібрала, окрім таких відомих персон, як Бйорк і Елтон Джон, чимало впливових кураторів і арт-бізнесменів, то, безумовно, «Внутрішнє море» є найпотужнішим закордонним проривом українського мистецтва за останнє десятиріччя, якщо не весь період незалежності взагалі.

Наостанок можна дозволити собі розкіш поговорити про особисті уподобання — про той таки мінімалізм. Отже, павільйоном, якому я зичу нагор од (окрім українського, зві сно), є люксембургський. Джилл Мерседес не стала заповнювати відведений їй простір ані складними інсталяціями, ані відеомоніторами. Замість того вона створила сам простір. Вікна закриті дивною комбінацією дерев’яних грат з жалюзі. Зі стель, оздоблених плиткою з різного кольору рельєфом, звисають старовинні, теж з дерев’яними лопастями, вентилятори. Підлога вистелена спеціальним покриттям. За допомогою прикріплених до стін динаміків у кожній кімнаті створюється своя особлива звукова атмосфера — невеличке містечко, вечірній ліс, трелі цвіркуна... А в останній залі, як завершальний мазок — два великих дзеркала і старенький кінопроектор, в якому вже давно закінчилася плівка, і тому замість фільму на стіні світиться нерівний прямокутник без будь-якого зображення. Начебто нічого особливого, але тут той випадок, коли занурюєшся в роботу художника з головою і в прямому і в переносному сенсах, вона просто поглинає тебе. Простір як твір — це той максимум переконливості, котрого можна досягнути в сучасному мистецтві взагалі.


Закінчення буде


БЛIЦ-IНТЕРВ’Ю


Борис МИХАЙЛОВ: «Я думаю, що все вдалося»

— Як ви оцінюєте виставку загалом і свою участь у ній?

— Я думаю, що все вдалося. Вдалося в кожному розділі і в загальній системі виставки. Тому що кожний робив свою річ і якоюсь мірою це відображало те можливе українське, яке можна було тут зробити. А загальне враження — дуже багата виставка, багато красивих речей і все є. Своїм залом я не можу сказати, що задоволений на сто відсотків, якщо говорити чесно. Задоволений тим, що виконав ту задачу, яку я собі поклав — знайти баланс того, що я відчуваю в Україні. Баланс між ідеальним і життєвим, між хорошим і поганим. Його я для себе висловив двома способами, протилежністю подвійною. З одного боку, є начебто сільське таке маленьке містечко, в якому є життя, і воно досить чисте, незважаючи на те, що, можливо, бідне, і там є якесь відчуття природності, вічності, але водночас і кітчу. Поєднання цих речей сільських — одна справа. Друга — місто з його змінами і новими спостереженнями про це місто. Якщо раніше це були здебільшого старі люди або бомжі, то тепер мої спостереження, а отже й інтерес, перейшли до іншого класу, це стосується середнього і навіть більше молодих людей. І ось ці молоді люди створюють специфічну енергію. Не те щоб вона зла, просто специфічна. Іноді вона насторожує, іноді приваблює, іноді вона слаба. Це з одного боку. А з іншого боку це наче б книга про Україну перехідного періоду. У ній є перехід від болю за старе покоління до життя, яке вже пішло від звалища.

— Поміний певний контраст між харківською і шаргородською серіями...

— Звісно. Це доволі тонка річ і єдиний сумнів у тому, що, можливо, така річ не дуже добре буде читатися в Венеції, тому що тут треба швидко: 5 хвилин подивився, пішов. Але питання не в тому, щоб швидко прочитати, а в тому, щоб зробити роботу. Я вважаю, що роботу зроблено.

— Ви часто говорите, що намагаєтесь упіймати щось нове, пов’язане з нинішнім часом. Вдалося цього разу?

— Так, я думаю, що початок цього є. Невідомо, куди розвинеться. Важливо відчути цю хисткість. Багатьох цікавить, що це за кущ. Ось кущ — це наче для мене уявлення про країну. Адже Україна — не пласке місце, не поле і обрій, а от саме такий кущ і така не дуже активна зелень, але це чисте зображення, не зав’язане на традиційну красу, і тому чистота цього нетрадиційного рішення мені дуже подобається, і поєднуючись з іншими знімками, вони створюють картину єдиного. Сидить людина, дивиться у вікно, а там внизу кущ, це наче одна така загальна картина. Я задоволений тим, що вийшло.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, День
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments