Володимир Сорокiн: «Гротеск став нашим головним повітрям»

— Таке враження, що ваш «День опричника», виданий 2006-го, і написаний трохи пізніше «Сахарный Кремль» стали пророцтвами — того, що сьогодні успішно втілюється в життя. Які ваші відчуття?

— Це запитання-твердження вже стало загальним місцем, на жаль. Причому в останні роки зо три це ставало все очевиднішим. Я, гадаю, вже розповідав: коли написав «Опричника», а це було все ж таки вісім років тому, один мій приятель сказав: «Мені здається, ти написав таке магічне замовляння — як замовляють від смерті чи від хвороби». Я навіть не подумав про це, але метафора мені сподобалася. А потім він через якийсь час, в якийсь момент все тих же останніх трьох років, сказав: «Все ж таки, знаєш, це було передбачення». Як літератор, я, звісно, задоволений, але не можу сказати, що я задоволений як громадянин. На жаль, це все збувається. Навіть у якихось формальних дрібницях.

— Але ж жах створеного вами світу полягає ще й у тому, що з нього немає виходу, навіть начебто й не передбачається. Відбулося — й застигло.

— Якщо взяти історію Росії, то застиглий стан, зима — це вісімдесят відсотків історичного часу, а смута, революції, війни — лишень відсотків зо двадцять. Я не здивуюся, якщо завтра указом буде запроваджено монархію, відбудеться коронація Путіна в Успенському соборі Кремля. Адже це — країна, де гротеск давно вже став нашим головним повітрям.

— Із цього погляду навіть ваша трилогія «Лед», попри потужну міфологічну складову, набагато оптимістичніша.

— «Лед» — це загальнолюдська, інтернаціональна історія. Не про Росію, хоча в ній багато що відбувається в Росії. Скоріше це утопія, хоча можна сказати — й антиутопія. Це спроба поглянути на історію ХХ сторіччя з несподіваного ракурсу.

— Адже там більш живі люди. Тобто навіть не з погляду художньої виразності, а за сутністю вдач.

— Вони менш ідеологізовані. А тут, у «Сахарном Кремле» і в «Опричнике», ідеологія відіграє досить важливу роль. На ранніх етапах, коли вона лише з’являється, вона є лишень ідеологією. Але щойно вона опановує маси — це вже стає параноєю. Власне, зараз це й відбувається. Вгорі — параноя, внизу — деградація. Така ось у нас «Изумрудная скрижаль».

— А ви самі бачите якісь можливості виходу? Тобто вектор заморожування, заданий у «Опричнике», так і триватиме?

— Тобто ви припускаєте, що мої книжки лежать в адміністрації президента як програма дій? Усе ж таки не слід плутати літературу та життя. Побудувати Велику Російську стіну зараз неможливо. Забракне цегли й мулярів. Але її намагаються будувати в головах. Як Гітлер сказав, коли соратники йому запропонували націоналізувати промисловість, — навіщо мені націоналізувати промисловість, якщо я націоналізую уми. Зараз іде боротьба за уми. Зокрема — й віртуальні.

— Ви говорили, що одне з беззаперечних багатств, які в нас існують, — це велика російська література. Але в мене таке враження, що ця очевидна й начебто банальна теза забувається. Роковини смерті Толстого мене змусили про це зайвий раз замислитися.

—  Гадаю, це йде від презирства нинішньої влади до інтелігенції. Адже це влада, в якої в голові не літери, а цифри, нулі. На біса їм взагалі література? Навіщо їм Толстой? Тим більше що його відлучено від Церкви, а вони підтягують РПЦ до себе всіма можливими засобами. На мою думку, тут навіть немає жодного наміру. Це відбувається просто тому, що література їм не потрібна. У них одна стратегія — утримати владу й на чомусь заробити. Вони — як шахіст-аматор — прораховують максимум на три ходи наперед. Наприклад, якщо відійти від російської літератури. Ну? ось абсолютний світовий бренд — Казимир Малевич і супрематизм, який вплинув, я не кажу вже на художній світ, але на весь дизайн XX сторіччя. Якщо ви зайдете до салону елітної сантехніки, ви побачите там квадратну раковину. У Росії немає досі музею Малевича. Адже теоретично — має бути. Я так і бачу велику кубічну будівлю, до якої під’їжджають автобуси з туристами. І це принесло б країні багато грошей. Але це нікому не потрібно, абсолютно. Що вже казати про літературу! Справді, Бог з нею, з цією владою. Кожного разу, як я опиняюся на Заході, я розумію, що в мене як у літератора є певний бонус, є два тузи в прикупі — Толстой + Достоєвський. Будь-яка людина, котра починає писати по-російськи, має ці бонуси.

— Відштовхуючись від цього вашого вислову. Мене приголомшило речення в одному з останніх ваших інтерв’ю — «Письменник повинен мати мужність не писати».

— Я три роки не писав, маю вам сказати, ось зараз щось почав...

— Начебто є відчуття якоїсь пошарпаності, вичерпаності мовної матерії...

— Безперечно, це особиста проблематика кожного письменника. У всі часи. Толстой майже двадцять років не писав після «Анни Кареніної». У мене був період, коли я сім років не писав. Не писав після 91-го року, бо розумів, що навколишній світ міняється настільки сильно, зокрема стилістично, що його дуже важко описувати, потрібно почекати. Я зайшов зараз до книгарні «Москва» й перегорнув перші сторінки сучасних авторів. Картина гнітюча. Бо це — або інтелігентська мова 70-х, або мова нинішнього підворіття. Навіть не в мові річ. Одним не дуже цікаво описувати реальність, коли якісь провінціали, котрі приїхали до Москви, говорять якимось волапюком. А інші описують підворіття — але це теж маргіналізація мови. І навіть річ не в тім, що нецікаво описувати цю реальність, вона сама себе репрезентує. Цей напівкримінальний гротеск лізе в усі щілини: він — на телебаченні, його мовою говорять політики. Вони себе й вважають цими ж хлопцями з підворіття, з цією ж етикою. Добре, ось я вам поставлю запитання. Хто вам із сучасних письменників до сорока років цікавий?

— Не дуже багато, тим більше, якщо до сорока...

— Ну, ось і в мене те ж саме. Останній цікавий прозаїк — Олена Бочорішвілі, яка живе в Канаді. «Голова мого батька». Це вельми гідна проза. Але її рятує те, що вона описує Грузію, до того ж 90-х років...

— Звідси виникає ще одне запитання. А чи можна говорити про пострадянські соціальні мутації, й у чому вони полягають?

— Я не знаю, чи можна це назвати мутацією. Мутації — це «Старые песни о главном». І задане ними ставлення до радянського «доброго» часу. Якщо його якось підфарбувати, упакувати по-сучасному, то вийде досить милий маленький світ. І дуже багато хто на це ведеться. А владі це дуже вигідно. Мутація, звісно, відбувається. Я б назвав це мутацією непохованості совка. Начебто ось тут, у цій кав’ярні, лежав труп. І не можна його виносити. Звикли б до запаху. Зжилися. Навіть сказали б — а в цьому щось є! Ця непохованість і змушує людей мутувати. Ось нове покоління молодих сталіністів народилося, абсолютно впевнених у тому, що сталінізм — це чудово. Надихалися трупних міазмів.

— Ви сказали, що Велику Російську стіну між Заходом і Росією зараз ніхто не зводитиме. Але ж віртуально вона вже існує?

— Її за це путінське 12-річчя, як я сказав, зведено в головах. Це дві тези: в нас особливий шлях. І — нас оточують вороги! Це навіть не радянські тези. Приблизно те ж саме говорив Олександр III — у нас два союзники: флот і армія. Я багато їжджу, все ж таки мене перекладено 25-ма мовами, і я з сумом помічаю, як починають скоса дивитися на росіян. Причому якщо за радянських часів скоса дивилися зі співчуттям, розуміючи, що це люди з «табору», то зараз це вже просто гидливість. Мовляв, якийсь жах у них відбувається, якась вічна країна негідників. І це в порівнянні з 90-ми, коли світ відкрився нам назустріч, було таке зацікавлення росіянами. На нас чекали. Здавалося, що ми розвернемося й рушимо людським шляхом. Зараз уже не чекають. Усе. Час утрачено!

— Тобто в нас перемогла підозрілість до Заходу.

— Так, підозрілість до Заходу, який хоче нас пограбувати. Насправді — грабують співвітчизники! Ця комашка остаточно випатрає Росію. Я якось зловив себе на думці, що чим більше живу в Росії, тим більше вірю в її минуле. Мені цікаво думати не про XXI сторіччя, а про кінець XIX. Ось я купив щойно в букіністичній книгарні два томи віршів Федора Сологуба. Ви сказали, що зараз так не видають. Та й не пишуть! Та й не говорять! Та й люди були пристойніші. Я був у Стенфорді. Там величезний архів. І я читав щоденники російських офіцерів. Дуже зворушливі. Із 14-го року до 20-го. Остання сторінка — з гілочкою акації. Одеса. Абсолютно інші люди. Етика інша, я вже не кажу про мову. Пострадянську державу взагалі незвично називати Росією. Там — це була Росія. А тут — пострадянська держава, де живуть пострадянські люди, які розмовляють пострадянською мовою.

— Тепер для нас дореволюційна Росія — якась Атлантида. Ми перебуваємо в таких же відносинах зі своїм минулим, як сучасна Греція з античною.

— Так, і все далі це відходить. А вже про мову я й не кажу. У мене абсолютний слух на фрази, які щось важать. Я кажу зараз про розмовну мову, яка лізе у вуха. Я пам’ятаю, як говорила вихователька в нашому логопедичному дитячому садку, наприклад. Або як говорив мій дідусь. А те, що лізе у вуха на вулиці зараз, — це якийсь жах. Причому щодо мови Москва від’їхала в якусь віддалену провінцію. Я більше не чую інтелігентної мови.

— Ще одне запитання є в мене. Воно пов’язане з Мо Янем. Таке враження, що цей письменник, який здобув Нобелівську премію, придуманий вами.

— Я можу сказати, що почув про нього вперше від мого китайського аспіранта в Токіо 2000 року. Він мені переказав роман...

— «Страна вина»...

— «Страна водки». Мені видалося це цікавим. Я зараз читаю цей роман, дуже цікаво, хоча й не без описової нудоти. Це жива, в кращому значенні слова — сучасна, проза. Могутній прозаїк. І те, що він вибрав собі такий псевдонім, — у цьому є сильний ігровий початок та самоіронія. Це йому допомагає розрізняти сюрреалізм китайського провінційного життя. Нашим письменникам цього завжди бракувало. Російський письменник завжди занадто серйозний!

Colta.ru