Нація без державности є покалічений людський колективний організм.
Володимир Винниченко, український прозаїк, драматург, політичний і державний діяч. Перший голова Директорії УНР

Вихід з пандемії чи друге дихання?

Ювілейний міжнародний фестиваль «Молодість» — підсумки
10 червня, 2021 - 19:49
ПОЛЬСЬКИЙ РЕЖИСЕР КШИШТОФ ЗАНУССІ (ЗЛІВА) СТАВ ПОЧЕСНИМ ГОСТЕМ ЦЕРЕМОНІЇ ЗАКРИТТЯ ФЕСТИВАЛЮ

З усіх українських кінофорумів саме «Молодість» вийшла з періоду пандемії з найменшими втратами. Головний конкурент, Одеський міжнародний фестиваль, через борги (озвучують цифру до 8 млн. гривень) відмовився від міжнародного конкурсу, тим самим різко знизивши свій статус; фестиваль документального кіна DocuDays вже вдруге поспіль пройшов онлайн. «Молодість» залишилася в режимі живих показів, з показами на кількох локаціях.

Церемонія вручення нагород в кінотеатрі просто неба біля Арки дружби народів у центрі Києва завершилася прем’єрою україно-польсько-американської копродукції «Ергегор» (режисер — Стас КАПРАЛОВ). На презентації був присутній виконавець однієї з ролей у фільмі, відомий польський актор Даніель ОЛЬБРИХСЬКИЙ.

Загалом, фестиваль тривав з 29 травня по 6 червня. Глядачі щодня відвідували десятки сеансів, де могли переглянути 206 фільмів. Учасники індустрійної секції відвідали 25 подій — серед них майстер-класи від українських і світових кінематографістів, перший Серіальний пітчинґ, міжнародний ринок копродукції Boat Meating і документальний пітчинґ B2B Doc. У межах фестивалю та у співпраці з партнерами відкрилися так само виставки «Сторіччя Фелліні» та «Добре проторені зв’язки».

Ґран-прі ювілейної «Молодості» та $10000 премії отримала драма «Стаючи Моною» режисерського дуету Сабіне Люббе БАККЕР  і Нільса ван КУВОРДЕНА  (Нідерланди). Найкращим повнометражним фільмом Міжнародного конкурсу і лавреатом журі FIPRESCI стала трагікомедія «Кельти» (Міліца ТОМОВІЧ, Сербія); особливі відзнаки здобули «Журливі душі» (Діана МОНТЕНЕҐРО, Колумбія) та «Луззу» (Алекс КАМІЛЛЕРІ, Мальта). Найкраща короткометражна стрічка — «Чорне сонце Палермо» (Жозефін ЖУАНЕ, Франція), особлива відзнака в «Кімнати Батіка» (Марія ХАЛПАХЧІ, Україна) та «Ходімо в ніч» (Каміла ТАРАБУРА, Польща).

Нагороду у $2000 розділили переможці студентської секції Міжнародного конкурсу — «Я хочу повернутись, повернутись, повернутись» (Ельза РОЗЕНҐРЕН, Німеччина) і «Філіпіньяна» (Рафаель МАНУЕЛЬ, Велика Британія-Філіпіни).

Перший в історії «Молодості» міжнародний Документальний конкурс виграла стрічка «Гарячі новини» (Сушміт ҐОШ та Рінту ТОМАС, Індія). Особлива відзнака: «Метаморфоза птахів» (Катаріна ВАШКОНСЕЛУШ, Португалія) та «І я там був» (Еран ПАЗ, Ізраїль).

Найкращий фільм Національного конкурсу — «20-11-7.mp4» Аліни ПАНАСЕНКО. Особлива відзнака — «Слава» (Марина НІКОЛЬЧЕВА, Максим ВАСЯНОВИЧ), «Глибока вода» (Анна ДУДКО), «Паперушка» (Лілія ОСТАПОВИЧ).

У конкурсній програмі фільмів на ЛГБТ-тематику «Сонячний зайчик» перемогло «Макове поле» (Євґен ЖЕБЕЛЯНУ, Румунія); особлива відзнака: «Хлопець зустрічає хлопця» (Даніель Санчес ЛОПЕС, Німеччина), «Валентіна» (Кассіо Перейра дос САНТОС, Бразилія).

Переможець конкурсу дитячих фільмів Teen Screen — «Космічний хлопчик» (Олів’є ПЕРУ, Бельгія). Також у цій категорії найкращий сценарій — «Скляний хлопчик» (Самуеле РОССІ, Італія-Австрія-Швейцарія), найкращий саундтрек — «Літні бунтарі» (Мартіна САКОВ, Словаччина-Німеччина), найкраща акторська гра — «Кмітливі перці та таємниця морських глибин» (Крістіан ТЕЕДЕ, Німеччина).

Нарешті, Екуменічне журі визнало найкращим повнометражним фільмом «Після любові» (Алім ХАН, Велика Британія), короткометражним — «Ходімо в ніч», студентським — «Достроково» (Войтех НОВОТНИЙ, Чехія).

Розказуємо про повнометражні фільми-лауреати.

«ПІСЛЯ ЛЮБОВІ»

Фільм-призер Екуменічного журі «Після любові» можна так само назвати «Після смерті», бо, власне, сюжет тут запускає не любов, а смерть.

Бачимо цілком благополучне подружжя британських мусульман, Мері (трохи за 60, перейшла в іслам після одруження, релігійне ім’я — Фагіма) і Агмеда Гусейн, які приходять додому, обмінюються звичними буденними репліками, Мері клопоче на кухні, Агмед вмикає телевізор і замовкає. Зовсім. Його відхід відбувається вмить.

Власне, після цієї миті Мері дізнається про його інше життя. Про іншу жінку на іншому березі Ла-Маншу, або Англійського каналу — залежить від того, з якого боку дивитись. Мері й відправляється на той бік.

Фільм спирається на два компоненти: добре прорахований сценарій та акторку Джоанну СКАНЛАН у головній ролі. Вона працює виразно і нюансовано, і там, де режисер дає їй відповідні настанови, в її грі немає нічого зайвого — лише елегантна стриманість. Зайве з’являється при непродуманих спробах зобразити сильні емоції —  вигулькують перебільшена міміка, штучні сльози, непотрібні жести. Під кінець мелодраматизм зашкалює. А втім, ці погрішності на загальний результат усе ж не впливають.  Хан закладає в сюжет кілька гострих поворотів, змушує Мері удавати іншу — адже без цього спектаклю вона не зможе скласти власне життя докупи і почати з нової сторінки.

Алім Хан, сценарист і режисер англо-пакистанського походження, народився і виріс у Кенті (Велика Британія). Дебютував із короткометражним фільмом «Діана» на Лондонському ЛҐБТ-кінофестивалі в 2009. Його наступну короткометражну картину, «Три брати», замовили Film London у межах програми підтримки London Calling Plus. Прем’єра відбулася на Лондонському ЛҐБТ-кінофестивалі в 2014, після чого фільм був показаний на кількох міжнародних фестивалях. У 2015 «Трьох братів» було номіновано на премію  Британської академії телебачення та кіномистецтва BAFTA у категорії «найкращий британський короткометражний фільм». Того ж року журнал Screen International відзначив Аліма як Зірку майбутнього.

Алім Хан зазначив про свій фільм: «Моя потреба розповісти цю історію народилася з бажання відкрити власний досвід існування між двома світами, у двох ідентичностях. Будучи змішаного англо-пакистанського походження, я виріс у двох культурах водночас. До того ж я — мусульманин і ґей, тому тривалий час був змушений вести подвійне життя. У юності мені було важко з цим змиритися. Відчуття відокремленості від усього й усіх існувало десь на клітинному рівні. «Після любові» — це багаторівнева історія, у центрі якої жінка, що хапається за уламки свого розбитого серця та ідентичності. Вона шукає істину, розуміння і, найголовніше, відновлення почуття родини».

«КЕЛЬТИ»

Дія «Кельтів» (Міліца Томовіч, Сербія) відбувається в Белграді в 1993 році. Югославія вже розпалася, ось-ось почнуться війни між колишніми республіками. На дворі — гіперінфляція і колапс економіки. Маріанна (Дубравка Дуда Ковьяніч) влаштовує для дочки вечірку з нагоди її восьмого дня народження. Запрошує її однолітків разом з батьками. Поки діти зайняті іграми в черепашок-ніндзя, батьки випивають, ведуть суперечки про політику та економіку, міряються амбіціями, з’ясовують і розривають стосунки, заводять романи, відновлюють старі зв’язки. У Маріанни — своя дещиця бід: чоловік на неї не звертає уваги, домашні обов’язки лежать непосильним тягарем.


СЕРБСЬКИЙ ФІЛЬМ «КЕЛЬТИ» ПЕРЕМІГ У МІЖНАРОДНОМУ ПОВНОМЕТРАЖНОМУ КОНКУРСІ «МОЛОДОСТІ»

За стилістикою «Кельти» почасти нагадують фільми румунського «нового кіна» — та ж замкнутість дії в тісних пострадянських інтер’єрах, той же перетин опонуючих дискурсів у побутових розмовах, той же сутінковий серпанок у більшості сцен. Але є й інші інгредієнти: неабияка доза балканського гумору, ЛГБТ-мотиви і незнищенна віра в краще завтра. Фільм Томовіч доводить, що спадщина югославської кіношколи для нових авторів не догма, а опора для самостійного розвитку.

Міліца Томовіч народилася в 1986 в колишній Югославії. Її випускною роботою в Академії драматичних мистецтв у Белграді в 2011 став фільм «Жовтень». Фільм демонстрували в Котбусі, Трієсті, на кінозустрічах у Софії, фестивалі Isola Cinema тощо. В 2016 в Локарно відбулася прем’єра її короткометражки «Перехід», після чого стрічку також демонстрували в Торонто, де вона здобула кілька відзнак. Ось що Міліца каже про свій повнометражний дебют:

«»Кельти» — сімейна драма з елементами комедії. Я намагалася зняти веселе, ностальгічне, емоційне кіно, яким би насолоджувалися глядачі. Це фільм про втрату країни та власної ідентичності, висвітлених на прикладі буденної підготовки до вечірки представників трьох поколінь однієї родини. Я хотіла водночас осягнути і своє дитинство, і доросле життя, з’єднавши їх на один день в одному будинку. Я даю 8-річній дівчинці уявлення про цей період життя. Тепер, коли я досягла їхнього віку, я також можу зрозуміти, що переживали тоді мої батьки».

«МАКОВЕ ПОЛЕ»

До речі, якщо говорити саме про румунське кіно, то його гідний зразок переміг в конкурсі «Сонячний зайчик». Сюжет «Макового поля» Євгена Жебеляну розгортається в межах одного вечора. Головний герой — Крісті (Конрад МЕРІКОФФЕР), молодий жандарм з Бухареста, тримає в таємниці свою гомосексуальність і тим затьмарює відносини зі своїми близькими. Він відправляється з колегами на виклик — група агресивних гомофобів увірвалася в кінотеатр і зірвала прем’єру. Один з глядачів виявляється колишнім партнером Крісті. Конфлікт різко загострюється. Компактний (усього 80 хвилин), динамічний фільм тримає напругу до самого фіналу. Премія від «Молодості» стане доповненням до списку призів на інших фестивалях, серед яких — нагорода Конраду Мерікофферу як кращому акторові в Торіно.

Євґен Жебеляну — румунський режисер театру й кіна. Понад десять років його проєкти як у театрі, так і в кіні, були зосереджені навколо політичної та соціальної тематики, а його художні прагнення фокусуються на наданні голосу тим, хто не дотримується домінантної культури і повстає проти систем, котрі цензурують свободу самовираження.

«ГАРЯЧІ НОВИНИ»

Головна новація ювілейної «Молодості» — конкурс документалістики. Його кураторкою виступила Аліса КОВАЛЕНКО, відома українським глядачам по фільму «Домашні ігри». У цій категорії перемогли «Гарячі новини» (Індія). Співрежисери Рінту Томас і Сушма Гош відстежують то, як встає на ноги єдина в Індії газета «Хвилі новин», керована жінками. Існування «Хвиль» для наскрізь патріархального суспільства — подвійний виклик, оскільки вся редакція — вихідці з нижчої касти далітів. Засновниця газети Міра Деві та її хоробрі підлеглі ведуть війну практично по всіх азимутах — говорять про зґвалтування, про розбиті дороги, про відсутність елементарних зручностей у бідних сімей, про вбивства колег-журналістів, про небезпеку індуїстського націоналізму. Над ними насміхаються, їм загрожують, їх не розуміють власні сім’ї. Але вони все одно роблять що мусять, і аудиторія «Хвиль новин» збільшується до 100 мільйонів людей: маленька газета, що трималася на ентузіазмі авторок, виростає в загальнонаціональне ЗМІ.

Рінту Томас і Сушміт Ґош — режисери-продюсери з Індії, роботи яких відзначені нагородами та підтримані Інститутом Санденса, Chicken & Egg Pictures, Інститутом Трібека, Doc Society, SFF Film Fund, IDFA, The Bertha Foundation, Sorfond and the Finnish Film Foundation. Рінту і Сушміт також є стипендіатами фестивалю «Санденс». У 2009 вони заснували Black Ticket Films — продюсерську компанію, яка інвестує в документалістику.

«СТАЮЧИ МОНОЮ»

«Стаючи Моною» (за однойменним твором Ґріт Оп Де Бек) — це роман виховання в трьох частинах. Ми стежимо за героїнею з 10-річного віку, коли в автокатастрофі гине її мати.


ГРАН-ПРІ «МОЛОДОСТІ» ОТРИМАЛА НІДЕРЛАНДСЬКА ДРАМА «СТАЮЧИ МОНОЮ»

Вузлова точка сюжету — це різдвяний вечір, подія, що повторюється щоразу в нових обставинах. Наскрізний конфлікт усього життя Мони (Таня Забарило) — це якраз відсутність цього життя, яке вона, людина емпатична й співчутлива, підпорядковує задоволенню его інших людей. Будь то її схильна до істерії мачуха, самозакоханий чоловік або хамуватий режисер театру, де Мона працює драматургом. Її постійне прагнення допомогти, відвести біду, розігнати хмари закінчується плачевно в першу чергу для неї. Поки в один з тих самих різдвяних вечорів вона не піднімає бунт. У Баккер і ван Кувордена вийшла хвилююча історія особистої емансипації, в деяких моментах близька до чеховських драм — коли хороші по суті своїй люди ніяк не можуть перестати мучити один одного.

Співтворчість Сабіне Люббе Баккер і Нільса ван Кувордена — це історія кохання одне до одного й до кіна. Як режисерський дует вони дебютували картиною про занепад Бельгії Ne Me Quitte Pas, відзначеною як найкращий документальний фільм на Люксембурзькому міському кінофестивалі в 2014.

Сабіне і Нільс так прокоментували свою нову роботу:

«Ми обидва читали роман Ґріт Оп Де Бек, подорожуючи до Нової Каледонії. Ми не прагнули створити ігрову стрічку, але ця книга була написана у формі спостереження, що нам дуже сподобалося. Історія, а точніше атмосфера, нагадала нам про наше дитинство в Бельгії та про наших друзів. Ми сподіваємось, що люди замисляться про власні сімейні стосунки. І, можливо, про те, щоб бути більш приязними одне до одного».

ПОЗА КОНКУРСОМ

Позаконкурсна секція «Фестиваль фестивалів» приваблює увагу публіки та преси вже понад декаду, адже сюди входять учасники офіційних відборів і призери головних кінофорумів світу — Канн, Берліну, Локарно, Венеції, Карлових Вар та інших. Зупинюся на двох про найцікавіших, на мою думку, роботах.

«Ніч королів» (режисер — Філіп ЛАКОТ, Франція-Кот-д’Івуар-Канада-Сенегал).

Молодого чоловіка (Коне БАКАРІ), одного з членів вуличної банди «Мікроби», відправляють до Ла Мака — в’язниці серед лісів Кот-д’Івуару, якою керують ув’язнені. Згідно з традицією, коли сходить червоний місяць, Бос на прізвисько «Чорна борода» (Стів ТЬЄНТХЕУ) призначає хлопця новим «Романом», і тепер той має розповідати історію іншим в’язням. Якщо історія закінчується, а червоний місяць іще на небі — Романа мать убити.


ВИДАТНОМУ АКТОРОВІ ДАНІЕЛЮ ОЛЬБРИХСЬКОМУ (ЗЛІВА) ВРУЧИЛИ ПОЧЕСНОГО «ЗОЛОТОГО ОЛЕНЯ» ЗА ВНЕСОК У КІНОМИСТЕЦТВО

Філіп Лакот виріс в Абіджані — колишній столиці Республіки Кот-д’Івуар (раніше — Берег Слонової Кістки) — поруч із кінотеатром «Магія». Його режисерська творчість набувала різноманітних форм, поки в 2002 він не зосередився на новітній історії своєї країни. Так він зняв «Хроніки війни на Слоновому Узбережжі» — фільм на перетині документалістики та щоденника. За ним слідував повнометражний неігровий «Біг» — історія мандрівного божевільного, відзначена призом у Амьєні в 2014.

«Ніч королів» можна назвати поетичним кіном без будь-яких іншомовлень, бо воно таким і є в прямому сенсі. Тут панує поетика оповіді, поетика ритуалів, яка забарвлює геть не поетичні обставини місця. Роман береться розповісти про життя і смерть свого друга Зами, кримінального короля Беззаконного кварталу. Те, що спочатку виглядає бандитською байкою, поступово переростає в історію всієї країни — з війнами королів і королев, магією, химерними звичаями, військовими переворотами, любов’ю і ненавистю. Кожний сюжетний поворот ілюструється ув’язненими в надзвичайно виразних пантомімах. У Романа ж одна мета — дожити до світанку; тож йому треба продовжувати оповідь за будь-яку ціну. Ця сучасна версія Шахерезади має свої недоліки — певну надуманість деяких мотивів, наївність режисерських рішень — але безумовно варта уваги.

Фільм здобув нагороду Amplify Voices на МКФ у Торонто (2020) та ще десяток призів на фестивалях у Америці та Європі, в тому числі в Ротердамі.

«Невдалий трах, або Шалене порно» (режисер — Раду ЖУДЕ, Румунія-Люксембург-Чехія-Хорватія).

Раду Жуде — румунський режисер і сценарист. У 2003 році він закінчив Бухарестський університет медіа. Працював асистентом Крісті ПУЮ на зйомках базової для румунського «нового кіна» драми «Смерть пана Лазареску». Він зрежисував кілька короткометражних фільмів, відзначених нагородами, і понад 100 рекламних роликів. Жуде — улюбленець Берлінського кінофестивалю. Вже його дебют «Найщасливіша дівчина у світі» виграв CICAE Prize у конкурсі «Форум» у 2009. Чорно-біла історична Aferim! (2015) принесла «Срібного ведмедя» за найкращу режисуру. Нарешті, «Шалене порно» відзначено «Золотим ведмедем» за найкращий фільм цьогоріч.

Цікаво, що цей фільм для Жуде нетиповий вже тому, що він, по-перше, має епіграф з «Махабхарати», а, по-друге, дійсно починається зі справжнісінького порно. Шкільна вчительки Емі (Катя ПАСКАРІУ) займається сексом зі своїм партнером Еудженом. Звичайний аматорський бешкет; але через сварку й непорозуміння ображений Еуджен викладає ролик у Мережу. Потім видаляє, але вже пізно — хтось перехопив відео і виклав на популярному ресурсі «Порнхаб». Обурені батьки дітей у школі, де викладає Емі, вимагають її звільнення, однак вона відмовляється здаватися.

Тут кадр просто переповнюють глибоко знайомі пострадянські реалії. Несмачна й нахабна реклама, стихійна вулична торгівля, дорожні затори, сміттєві об’яви, передвиборчі плакати, салони гральних автоматів, обмін валют, водії, які паркуються де заманеться і грубіянять у відповідь на зауваження, черги, сварки в чергах, руїни історичних будівель, невігластво й забобони («науково доведено, що ладан бореться з різними формами рака», «ніхто не заражається ковідом від ложки під час причащання, в ній немає бактерій»).

Ми спостерігаємо за одним безумним днем з життя Емі. Вона пересувається переважно пішки по карантинному місту в своїх щоденних клопотах і намагається хоч якось врегулювати ситуацію з відео. І хоча ролик виклав її партнер (який ще дозволяє собі ставати в позу жертви), всі звинувачення падають на неї. Виходить кіно і смішне, і гірке.

Відштовхуючись, по суті, від анекдоту, Жуде дає портрет сучасного румунського суспільства. Подібний фільм був би більш ніж актуальним для нас — але хто насмілиться таке профінансувати й зняти?

* * *

Назагал п’ятдесяту «Молодість» можна вважати вдалою. Вона явно збільшила число своїх донорів та партнерів, і, відповідно, призовий фонд. Також вона єдина з усіх українських фестивалів має бодай якийсь натяк на свій ринок. У постковідну еру це схоже не на виживання, а на набуття другого дихання.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 
Рубрика: