Доля випробовує тих, хто намірився іти до великої мети, але сильних духом не спіймає ніхто, вони зі стиснутими руками вперто і сміливо ідуть до наміченої мети.
Катерина Білокур, українська художниця, майстер народного декоративного живопису

Винні всі!

В Івано-Франківському національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка відбулася прем’єра «Ромео і Джульєтта»
1 травня, 2021 - 11:06

Через потрапляння у «червону зону» місто закрилося аж до середини квітня. Тож  як тільки були зняті суворі обмеження, театр однією з найперших показав свою нову виставу, яка вже встигла отримати неабиякий резонанс.

Режисер та автор сценічного рішення Ростислав Держипільський використав блискучий переклад шекспірівського тексту Юрія Андруховича. Яскрава, соковита, жива, образно багата мова реально тут має значення! Варто зазначити, що деякі фрагменти, які гальмують дію і не несуть важливої інформації, режисером вилучені на користь динамічності дії у незвичному просторі: забудьте про зручні театральні крісла – глядачі-учасники дійства переміщаються разом з героями в стінах механічного цеху непрацюючого нині заводу «Промприлад» (1 дія), рушають за ними вулицями міста у вигляді «похоронної процесії» до театру (антракт), спускаються до колишньої машинної зали (сцена-цех), де, вже сидячи (але все одно як на голках), бачать подальший розвиток подій аж до самого фіналу.

ПЕРЕДІСТОРІЯ

Постановка від задуму до втілення пережила значну трансформацію. Із самого початку розглядалася версія зіткнення на умовному просторі двох культур – християнської й мусульманської: сімейний конфлікт розглядався як міжконфесійний; брат Лоренцо мав бути втіленням учасника війни на Близькому Сході з посттравматичним синдромом, котрий, торкнувшись дна, знаходив розраду в проповідництві, тощо… Але на стадії підбору акторів, які активно пропонували своє бачення ролей, від ісламської акцентації відмовилися. Паралельно відбувалися події, напряму з постановкою не пов’язані. На початку року Франківський драмтеатр задекларував створення на його базі мультикультурного центру, що має стати точкою перетину і притягання для митців різних напрямків та інтелектуалів нового покоління; до цього долучилася команда одного з найпотужніших проєктів міста – «Промприлад. Реновація», який будується на міжнародній співпраці, має успішний досвід залучення інвестицій задля розбудови інноваційного центру.  Відбулася сесія, організована Франківським драмтеатром за участі членів команди «Промприлад. Реновація» та залученого середовища експертів: підприємців, представників креативних індустрій, архітекторів, урбаністів, юристів, а також митців і мистецтвознавців. 10 лютого керівниками цих двох структур  Ростиславом Держипільським (генеральний директор-художній керівник театру) і Юрієм Филюком (співзасновник громадської платформи Тепле Місто, генеральний директор та ініціатор проєкту «Промприлад. Реновація») був підписаний меморандум про стратегічну співпрацю і розвиток мистецького кластеру в регіоні. Це стало логічним продовженням взаємодії двох команд, яка почалась ще торік зі спільної волонтерської роботи в Антикризовому фонді по боротьбі з COVID-19.

Точкою перетину та інтересу стало бажання об’єднати зусилля і працювати заради створення нових культурних середовищ та проєктів, які пропонуватимуть нові формати та будуть актуальними для світу. Тож, простір закинутого заводу  видався ідеальним місцем дії постапокаліптичної постановки «Ромео і Джульєтти», яка і стала першим результатом співпраці Франківського Драмтеатру та інноваційного центру «Promprylad. Renovation».

ЯК ВСЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ?

Глядачі збираються, проходять контроль, отримують схеми розміщення сценічних локацій, ідентифікаційні браслети на пілотному поверсі Промприладу, який, до речі, вже дає уяву про те, які перспективи для містян і гостей відкриються у майбутньому, коли будуть засвоєні усі простори величезного підприємства (можна роздивитися макет цього амбітного проєкту): тут вже є фуд-зони, а за прозорим склом – численні офіси й майданчики мистецьких галерей, фото- і танцювальних студій, комп’ютерних і медіа-залів… Далі глядачі спускаються до механічного цеху, де вдягають захисні каски (техніка безпеки! Майнула поверхнева асоціація з Майданом). З металевим лязкотом розчахуються ворота, і починається дійство: ченці в клобуках розставляють глядачів по місцях. Їм допомагають Еринії – богині помсти, діти темряви й землі, які, за міфологією, закликані пильно стежити за тим, аби не порушувались усталені стосунки між старшими і молодшими, батьками й дітьми, багатими й бідними, щасливими й нещасливими тощо, щоб не зростала вигода однієї сторони коштом другої; цих богинь ще ототожнюють з докорами сумління за скоєний злочин  – так, саме вони знов не дають спокою шекспірівським героям, викликаючи їх до життя і на суд крізь століття, як це вже було в «Гамлеті» (постановка 2017).

Місце дії – химерний постіндустріальний розважальний центр з саунами, тренажерними залами, дискотеками: назвемо його умовно Verona-Plaza. Текст п’єси препарований. Постановка не має другорядних персонажів: є титульні й головні. Склад героїв сконцентрований: одні укрупнені за рахунок інших. Меркуціо поглинув Бенволіо, який у першоджерелі завжди десь посередині як резонер, який не бере активної участі в розвитку дії і лише умовляє чи викриває інших героїв, висловлюючи довгі промови. Тому нечисленні, важливі для дії слова його промовляють Меркуціо й Монтеккі-батько. Брат-францисканець Лоренцо поглинув Ескала, князя веронського, отримавши таким чином ще й повноваження судді.

Тож, і крізь віки не вщухла сліпа ворожнеча між двома веронським кланами. Монтеккі (Ігор Захарчук), тут явно удівець, намагається жорстко виховувати свого єдиного сина Ромео, мрійливого за природою, схильного до рефлексій і душевних переживань. У тренажерному залі, де кидається в очі афіша майбутнього бою між Тібальтом і Меркуціо, батько буквально вибиває і вичавлює з сина «слабкі» сторони. Він розраховано готує сина до оборони, знаючи, що того може чекати при зустрічі з найлютішим представником ворожого роду – Тібальтом (Юрій Вихованець). Цей герой – просто згусток неконтрольованої люті, націлений на вбивство, для чого достатньо найменшого приводу. Саме він, небіж пані Капулетті, тобто сам навіть не Капулетті зовсім, є затятим носієм коду заіржавілої ворожнечі, що з рештою виллється кров’ю. Яка крива гримаса долі, яка сила фамільної міфології!

Знайомство глядача з кланом Капулетті (Юрій Хвостенко і Тетяна Гірник) відбувається у СПА-салоні, де в напівтемряві  у ваннах-вагонетках під сріблястими простирадлами гріховодничають родичі Джульєтти й гості, у чадному диму і не з тверезої голови вирішуючи її майбутню долю щодо шлюбу з розбещеним графом Парісом (Андрій Мельник). Нянька-годувальниця Джульєтти – такий собі чужорідний елемент, вживлений у  рихле тіло сім’ї, німфоманка, без принципів, але відчайдушно віддана своїм господарям і вихованці, не стримана у виразах (до речі, з німецьким акцентом, напевно, для підсилення чужорідності: якщо це ефектна акторська знахідка, то вона спрацьовує). Цей непересічний образ блискучо втілила Ольга Качмарик-Комановська.

Джульєтта (її з надзвичайною щирістю і щемністю грає Інна Бевза), вся у білому, на відміну від сіро-чорної решти, постає приречено-байдужою, механічно-застиглою, а не живим юним створінням, якій їй належить бути у 14 років. Таке враження, що вона погодиться на будь-що, аби вирватися на волю з цього прокуреного пекла, де життя як цінність ставиться під сумнів самим способом існування оточуючих: вони його прожигають, у нього немає мети окрім заходу на черговий віраж спіралі існування – продовження роду. Але з’являється Ромео – і вона оживає, осяяна коханням, стає відчайдушно рішучою у своєму прагненні до щастя і свободи.

Недарма музичною темою Джульєтти обрано саме арію Альмірени з опери «Рінальдо» Г.Ф.Генделя: «Дай мені оплакати тяжкую долю, і про свободу сумно зітхати…» Вона супроводжує Джульєтту від початку вистави до фіналу: лунає з вежі-балкону – маленького п’ятачка як зони свободи, як передпокою раю, звучить у клітці склепу, під час і зізнання в коханні, й прощання навік…

Мрійливий імпульсивний красень Ромео (Олег Панас) переживає протягом вистави радикальну трансформацію. Візуально – це зміна чорного вбрання першої дії на біле у другій як символ очищення його природної суті. Увесь його короткий життєвий шлях – це, попри зовнішні обставини, навчання коханню. Любов – це місія, єдине, чого прагне його душа. Так, нам ніколи не дізнатися, чи виконав би Ромео свою місію, а чи став би «як усі», але в тому і драма! Він шукає любов навіть там, де нема, він вигадує її, відчайдушно захищає ніжні паростки першої закоханості. Його висміюють друзі, близькі, навіть духівник. Він не ізгой, але інший. Зустріч з Джульєтою стає тим живильним дощем, який падає на підготовлений ґрунт. Але важкий маховик невмолимої долі вже запущений. Надто молодий, надто недосвідчений, аби самому боротися за своє щасливе майбутнє, він шукає сторонньої допомоги єдиної людини, мудрості якої довіряє – свого духівника.

Не батька і не друга: обидва глузують з нього, а найбільше приятель, який в коханні цінує лише фізичну складову. Меркуціо у виконанні Івана Бліндара – харизматичний заводний розбишака, зухвалий пересмішник, скорий як на злий жарт, так і на криваву трощу. В мистецтві бою він рівний Тібальтові, але гине через його підлу підступність і втручання Ромео. Само собою, останньому нічого іншого не залишається, як вступити в бій з убивцею і самому волею долі стати вбивцею. До слова сказати, сцена бою, яка подана як кулачний бій без правил на рингу-клітці, настільки яскрава, реалістична і моторошна, що якби не наскрізність дії, не її глибока інтерактивність – окремі аплодисменти постановнику, чемпіону України з бразильського джіу-джицу Юрію Рудю! В якості вболівальників – представники кланів, Еринії, ну і глядачі, звичайно.

Духівник, наставник, сповідник – на непевний вогник його свічки злітаються за найменшої тривоги юні герої. Брат Лоренцо, якого гранично емоційно грає Олексій Гнатковський – ключовий персонаж. Обидві дії починаються монотонним, як мантра, читанням ним тексту з Апокалипсису, з видіння пророка Єзикіїля про чотирьох апокаліптичних істот (людини, лева, тельця й орла – тетраморф), які є охоронцями чотирьох кутів Трону Господа і чотирьох сторін раю, а також вважаються образами божественного покровительства, захисту від хаосу. Чому саме цей текст з останньої книги Нового Завіту? Мабуть тому, що сам Лоренцо як духовна особа не має твердого підґрунтя, яке б утримувало його над земними пристрастями. Лоренцо постає абсолютно дезорієнтованим ченцем, який погано справляється з прийнятими обітницями, у його душі – сум’яття й хаос. Світанок – «сонця колісниця» – жахає його. Страсті людські, які він переживає на сповідях, не залишають його безпристрасним. Тому він діє не як намісник Бога, а як співучасник і суддя. Він між добром і злом, між недосяжним Небом і надто живою для нього землею. Недарма в одному з чисельних трактувань пророцтв «Об'явлення Іоанна Богослова», вбачають символічну картину конфлікту між Добром і Злом. Лоренцо всередині цього конфлікту. Він дозволяє собі бути вершителем доль під хибно сприйнятим прикриттям сутани. І саме він оголошує Ромео вигнанцем, хоча Закон за це карає смертю. Рубікон перейдено – він більше не сповідник. В найкращому випадку – адвокат. Йому розплутувати клубок, скручений не без його участі.

У другій дії нарочито чорно-біле цивільне вбрання Лоренцо сприймається як символ внутрішнього розцерковлення, втрати права бути ланкою між Богом і людьми. Втрати, але не відмови! Каталізатором його перетворення можна вважати риторичне запитання Джульєтти, яким вона ятрить марнославство Лоренцо: «Але ваш досвід, отче, ваша мудрість невже не знадобляться?» Цим відкриває шухляду Пандори, якою є душа Лоренцо, він забуває вище призначення і чинить доленосний гріх. Він обирає пекло. Заключний монолог Лоренцо – це виправдувальна сповідь і обвинувальний акт водночас. «Винні всі!» – в устах князя веронського, який у Шекспіра над конфліктом, це – беззаперечний вердикт. А в духівника, сповідника, який  так чи інакше провокує трагічну розв’язку, хоч і «з добрих міркувань» – після всього, що він наворотив, ця фраза сприймається як вердикт хитромудрого судді, що виніс завідомо неправомірне рішення, яке призвело до катастрофічних наслідків. Треба віддати належне майстерності Олексія Гнатковського – в його вустах інтонаційно вона звучить як вирок, перш за все, самому собі – Лоренцо.

МУЗИКА І ПЛАСТИКА

Вистава недарма названа музичною драмою (dramma per musica «ROMEO & JULIET»), бо музика тут відіграє концептуальну роль. До співпраці знов запрошені композитори Роман Григорів та Ілля Розумейко, які раніше створили музику до хоррор-опери «Гамлет». В «Ромео і Джульєтті» поряд з авторською музикою в стилях від неокласики до репу, використовуються барочні твори, запис живого органу з храму, електронна музика, гуцульські мелодії. Більшість – у живому звучанні оркестру під керівництвом диригента Богдана Ткачука, у виконанні вокально обдарованих акторів. Музичні теми продумані й доречні, образотворчі: Джульєтта співає арію полоненої Альмірени, Ромео грає на дудуку, звук якого символізує його чисту душу, тема їхнього кохання – це неокласична висхідна гамма з крещендо аж до сліпучого сяйва на найвищих тонах акордів єднання у небесних сферах, або й возз’єднання двох половинок Анрогина; Меркуцію в стилі «реп» глумиться над пророчими сновидіннями; монотонна психоделічна органна тема – для Лоренцо, інфернальна електронна – для Еріній. Гуцульська тема у виконанні і мандрівного, і стаціонарного оркестрів  зміною темпів і нюансів перетворюється то на брутальний бойовий аркан, то на весільні музики, то на похоронний марш. У найкращих традиціях кіно-саундтреків звучать симфонічні авторські композиції, створюючи особливий настрій окремих сцен і підкреслюючи глибину драматизму ситуацій.

Пластика героїв тонко продумана у відповідності до загальних й індивідуальних характеристик, до кожної з локацій, у відповідності з динамікою подій (пластичне рішення – Ольга Семьошкіна). Художнє оформлення і костюми Юлії Зауличної створюють постапокаліптичне обрамлення і забарвлення вистави. Цікаво, що, оскільки дія відбувається в холодному цеху, а прем’єра взагалі давалася в люті морози, фанати театру подарували шуби для вистави, а художниця вже обігравала манеру і фасон для підкреслення або шляхетності, або кугутства. Багатошарові конструкції вбрання наче символізують кількість фальшу, під яким герої ховають справжню сутність. Ритуальні образи ченців і Ериній створюють інфернальну атмосферу невідворотності долі.

***

На програмці-афіші вистави зображено сірий надгробок з іменами – ROMEO & JULIET, – поверх якого криваво-червоною фарбою графіті – forever young… 

Постановка, гостро сучасна, боляче резонуюча з сьогоденням. Вона не про кохання, не про ворожнечу, точніше не лише про них. Вона про вину – батьків перед дітьми, самозваних рятівників перед жертвами «спасіння»… Ростислав Держипільський копнув так глибоко, що розверзлася безодня! Мимоволі картинка накладається на наше буття, в якому зростає кількість випадків психічного і фізичного насильства щодо неповнолітніх, здіймається хвиля самогубств підлітків, яким не вистачає уваги з боку батьків, які безконтрольно користуються гаджетами з виходом в Інтернет, особливо, як показують реалії, під час локдаунів, і стають потенційними жертвами кіберзлочинців, «груп смерті» в соцмережах. В устах ченця Лоренцо фраза «А, може, молодими вмирати – це найкраще, що із нами трапляється? Та ж небо любить чистих!» сьогодні мимоволі на слух сприймається як заклик всіляких самозваних пасторів до незрілих дитячих душ! А коли батьки подають дурний приклад дітям прямо в лоні сім’ї, коли культивуються вседозволеність, розбещеність, на що сподіваються – що якесь диво станеться, і їх не торкнеться, якось обійдеться? Може, то й не про Шекспіра, але точно про нас, нинішніх. Винні всі – це вердикт трансчасовий. Часи змінюються, гріхи множаться. «Бо гріхи великі, не множте їх віднині і навіки!» – закликає Шекспір. Людство не кається… І донині «печальніших історій не знайдете, ніж повість про Ромео і Джульєтту».

Лариса ТАРАСЕНКО, Івано-Франківськ – Київ. Фото надане театром
Рубрика: