Історія – наука про людей у часі, наука, в якій безперервно треба пов’язувати вивчення мертвих з вивченням живих.
Марк Блок, французький історик

«Я читала велику роботу Роберта КОНКВІСТА про Голодомор, читала Тімоті Снайдера — це мій перший доторк до теми... Але не знала про Мейса. Дякую»

У прокат вийшла нова картина Агнешки ГОЛЛАНД «Ціна правди»
3 грудня, 2019 - 19:04

Цей фільм, уперше показаний на Берлінському кінофестивалі в лютому, є кінобіографією валлійського журналіста Гарета ДЖОНСА, що вперше сповістив світ про Голодомор.

Ідея байопіку про Гарета Джонса з’явилася в Голланд, коли журналістка українського походження Андрея ХАЛУПА (публікується в популярному інтернет-виданні Huffington Post) надіслала їй сценарій про молодого західного репортера, що з ризиком для життя спочатку відправляється у вимираючу від штучного голоду Україну, а потім, уже вдома у Великій Британії, бореться за те, щоб світ дізнався правду.

Фільм знімався в копродукції Великої Британії, Польщі та України; бюджет становив 8,3 млн євро, частка нашого Держкіна — 19%. Головні ролі зіграли британські зірки — номінант BAFTA TV Джеймс НОРТОН (серіали «Щаслива долина» й «Гранчестер», трилер «Коматозники» (2017) і Ванесса КІРБІ (серіал «Корона» (2016), бойовик «Гоббс і Шоу» (2019). Крім них, у картині також з’явилися Пітер САРСГААРД, Джозеф МОУЛ, Кеннет КРЕНЕМ, Яків ТКАЧЕНКО, Олег ДРАЧ, Володимир ФЕДОРУК, Анна ШАЙДЮК, Анастасія ЧАЛА.

Голланд представляє Джонса як безкомпромісного ідеаліста. Його антагоніст — лавреат Пулітцерівської премії, кореспондент «Нью-Йорк Таймс», цинік і відбілювач Сталіна Волтер ДЮРАНТІ (Пітер Сарсгаард). Наскрізний мотив фільму також — робота британського письменника Джорджа ОРВЕЛЛА (Джозеф Моул) над антиутопією «Колгосп тварин», на написання якої, ймовірно, його спонукали саме статті Джонса.

Наразі «Ціну правди» придбали для прокату в 30 країнах — уперше настільки широка кіноаудиторія дізнається про нашу найбільшу трагедію.

Агнешка Голланд народилася 28 листопада 1948 у Варшаві, в родині єврея і католички. Батько — Генрік Голланд, соціолог, публіцист, діяч правлячої ПОРП, мати — Ірена РИБЧИНСЬКА, журналістка, учасниця Варшавського повстання 1944 року; батьки Генріка загинули в гетто. Чоловік Агнешки — режисер Ладіслав АДАМИК, їхня дочка — режисерка й сценаристка Кася АДАМИК.

Голланд закінчила Ліцей Стефана Баторія у Варшаві, потім — відділення кіна й телебачення Музичної академії в Празі (1971). Після повернення до Польщі працювала асистентом в Анджея ВАЙДИ та в Кшиштофа ЗАНУССІ, знялася в кількох ролях другого плану. Із середини 1970-х почала робити власні фільми. За дебютний повний метр «Провінційні актори» (1978) відзначена призом ФІПРЕССІ в Каннах. Із 1981 працювала за кордоном, спочатку в Німеччині й Франції, потім — у США. В біографічній драмі Голланд про Артюра Рембо «Повне затемнення» (1995) одну зі своїх перших і найкращих ролей зіграв Леонардо Ді КАПРІО. Фільм «У темряві» (2011), що розказував про Голокост у Львові, отримав номінацію на «Оскар». Писала сценарії для Вайди («Без наркозу», «Любов у Німеччині», «Дантон», «Біси») і Кшиштофа КЕСЛЬОВСЬКОГО (трилогія «Три кольори»). Працювала в серіалах, зокрема — в політичній сазі «Картковий будинок» із Робін РАЙТ і Кевіном СПЕЙСІ в головних ролях. За трагікомедію «Слід звіра» (авторка сценарію — нобелівська лавреатка, польська письменниця українського походження Ольга ТОКАРЧУК) нагороджена Призом Альфреда Бавера на Берлінале 2017-го, того ж року отримала почесного «Золотого дюка» за внесок у кіномистецтво під час Одеського фестивалю. Викладає в Бруклінському коледжі Нью-Йоркського університету.

Наша розмова відбулася наступного дня після української прем’єри «Ціни правди». Остаточний варіант інтерв’ю доповнений відповідями пані Агнешки на пресконференції.

ЧАС

Спершу хочу поздоровити вас із днем народження (розмова відбувалася 28 листопада. — ДД.).

— Красно дякую.

Скажіть, це для вас особливий день? Ви якось святкуєте його?

— Це нагадування часу. Важливий день, але занадто я ним не опікуюся. Намагаюся уникати бучних святкувань. Так що, справді, добре бути в іншому місці зараз, не вдома.

Кажучи про час: ви віддали чималий його шмат — до 4 років — проєкту «Ціна правди». Підготовці, зйомкам, постпродакшену, фестивальним показам, дистриб’юції. Чому й коли ви прийняли це рішення?

— Дякую за розуміння моєї роботи і за співчуття. Я зняла три фільми про Другу світову, про Голокост, про геноцид, і, чесно кажучи, коли отримала цей сценарій, то подумала: «О ні, знову!» Але коли я його прочитала, то зрозуміла, що це дуже цікавий проєкт, і вирішила, що дуже важливо розповісти мовою мистецтва про злочини комунізму, які так і лишилися безкарними, практично забутими. В багатьох частинах світу ці події невідомі. І мільйони невинних жертв комуністичного режиму ніколи не входили в глобальну свідомість людства. Я вважаю, що це неправильно і що ми повинні поділитися цим досвідом у найбільш емпатичний, емоційний спосіб із максимально можливим числом глядачів. Я зрозуміла, що історія дуже сміливого, молодого, трохи наївного, але й мудрого журналіста дає хороший ракурс для відображення тих подій. Тому що вона розповідає не лише про події як такі, не лише про їхні політичні, ідеологічні й економічні причини, а й про брехню, що огортає Голодомор. Ця брехня використовує фейкові новини, альтернативні реалії, всі можливі пропагандистські інструменти просто в нас перед очима, і це актуально не лише стосовно Голодомору, а й у сьогоднішній ситуації. Так що це дуже релевантна історія.

ОПОВІДЬ

Позаторік у Одесі ви сказали мені, що в сценарії вам потрібний виклик або таємниця. Який виклик був у Андреї Халупи?

— Найбільшою була таємниця добра. Більш-менш ясно, чому люди погані, чому вони обирають зло, обирають злочини, корупцію, ненависть, і далеко не так очевидно, чому хтось обирає справедливість, турботу, правду. Це «не сексуально». Чому хтось вирішує пожертвувати своїм статусом, а то й життям, щоб розповісти правду або послужити справедливості? Це для мене вічна таємниця, яку я намагаюся вловити в цій роботі, й у кількох фільмах, зроблених до того.

А звідки береться зло?

— Зло закладено в людську ДНК. Я вважаю, що його джерело набагато потужніше, ніж у добра. І погані люди мають більше гараздів, ніж ті, хто зла не чинить.

— Ви прославилися камерними сюжетами — можна згадати «Повне затемнення» з Леонардо Ді Капріо чи «Слід звіра», — але не залишаєте тему масових лих — війн, геноцидів. Чому це не відпускає вас, і як вам вдається поєднувати настільки відмінні тематичні регістри?

— Життя має різні кольори. Людські історії для мене найважливіші в режисурі. Інколи це історії комічні чи ліричні, інколи — просто любовні, а інколи вони розповідають про великий і трагічний досвід. Я вважаю, що в ХХ столітті людство показало своє найгірше обличчя. Ми думаємо, що засвоїли той урок, але я в цьому абсолютно не впевнена. Ми повинні відповісти на запитання: як це стало можливим, що ми можемо зробити з цим, чи може це повторитися? Це те, що приходить на філософському рівні. Моя головна тема — складність людської душі і складність вибору. Це те, про що я вже казала: як хтось вибирає сторону добра і звідки виникає цей вибір? Створити злочинну реальність легко. Але дуже складно бути справедливим.

І також мене дуже цікавить доля України. Стежу за нею настільки близько, наскільки можу. Я приїжджала до Києва відразу ж після Майдану, на конференцію, організовану Тімоті СНАЙДЕРОМ, і розмовляла з багатьма свідками події, з учасниками опозиційного руху, з журналістами й науковцями. Ми говорили також і про Голодомор. Я не фахівець у цьому предметі, але все ж трохи обізнана, тож маю переконання, що вплив цієї події на українську реальність більший, ніж світ може собі уявити. Мова не тільки про негайні наслідки голоду. Вони поширилися на п’ять поколінь — ментально, психологічно, фізично. Змінилася демографія. Велика частина політичних проблем у Східній Україні виходить з того факту, що так багато українців померло там у 1932—1933 роках, що багато хто з них мігрував у Росію. Голодомор змінив основу України, її демографічний склад. Так що нагадати про це — дуже важлива мета.

— Ви торкаєтеся таких важких тем... Як вам вдається справлятися з емоціями?

— Знаєте, знімаючи фільм, я дію радше як хірург під час операції. Ти не можеш бути занадто емоційною. Тобто всередині може бути багато емоцій, але водночас тобою опановує такий собі технологічний холод. Інакше я не змогла б зробити стільки фільмів, що зображують подібні жахи. І ще. Коли ми почали знімати в Україні, це було складно для моєї української асистентки, яка мала дуже багато підготувати, і також для Джеймса Нортона, який раптово катапультувався зі світу англійських телесеріалів у двадцятиградусні морози і в сніг, який йому доходив до поясу, а мені — до грудей. Це було просто фізично важко й несподівано для нас, але в певному сенсі й допомогло. Ми відчували, що не зображуємо щось, що не вдаємо. Ми бачили, що самотність і мовчання в цих покинутих селах — реальні. Ви повинні дати історії увійти у вас, коли щось пишете або знімаєте, ввійти в вашу душу й тіло, стати частиною вас. І ви не можете сидіти й чекати такого контакту. Це баланс, який приходить із часом: вміння контролювати емоції і водночас тримати їх свіжими, щоб передати авдиторії.

РОЗВАГА Й ВІДВАГА

— По-вашому, Голодомор був породжений вигідною географією України або все ж таки бажанням Сталіна знищити конкретний народ?

— Це дуже широке питання, обговорюване багатьма істориками. Було багато причин, але все ж більшість дослідників сходяться на тому, що причина такої сконцентрованості Сталіна на Україні — не лише найбільш родючі ґрунти в імперії, але також прагнення зламати силу й незалежність українських селян, знищити українську національну гордість. Більшість незалежних істориків — я не кажу про російських — вважають, що саме українська ідентичність була не найважливішою, але однією з найважливіших причин.

— У фільмі редактор провінційної газети каже Джонсу про те, що культура повинна відволікати читачів від бід. Що ви думаєте про цю тезу?

— Він говорив радше про розваги. Про те, щоб зробити вас щасливим, і відвернути увагу від важких моментів. Так, деякі вважають, що культура повинна бути саме такою. Робити життя легким, щасливим, різнобарвним. Але це не те, що роблю я.

Ось власне про культуру, яка звертає увагу на проблеми. Маю на увазі знамените польське «кіно моральної стурбованості». Чи існує воно сьогодні?

— Це був певний бренд у 1970-х, частково в 1980-х, і ми не дуже любили це визначення, але з історичної перспективи я приймаю його. Це кіно торкалося важливих соціальних і політичних тем. Неможливо було казати про все, що хотілося б, через цензуру, тож кіно обирало якісь речі, які висвітлювали більш широкі теми в окремо обраний специфічний спосіб. В умовах свободи кінематографісти розгубилися: як говорити про соціально-політичні реалії, якщо не маєш цензури й авдиторія забула, як читати метафори, символи, алегоричні прийоми? Тож на тривалий час польське кіно полишило такого роду стилістику. Але я відчуваю, що вона повертається, вона знову цікава публіці, про що свідчить успіх таких картин, як драма про священика «Клір» режисера Войцеха СМАЖОВСЬКОГО — 6 млн глядачів. Це показує, що суспільство все ж потребує цього типу історій. Можливо, ми побачимо незабаром щось на кшталт відродження політичного, соціального кіна в Польщі.

— Згадується також «Тіло Христове» Яна КОМАСИ, яке нещодавно показали в нас...

— Так, і це ще добре тим, що такі фільми — складні, неоднозначні. Це дуже правильний спосіб говорити про такі речі.

Якщо ми вже згадали про 1970-ті й загалом про ту епоху, не можу не зауважити, що я в цьому сенсі вам заздрю. Поляки регулярно повставали проти комуністичної диктатури, ви мали доволі вільне мистецтво — набагато вільніше, аніж радянське. Як у вас виходило так бунтувати?

— Я не знаю. В будь-якому разі, в останні роки було набагато більше розголосу про повстання в Україні. А ми в себе сприймаємо лайно, яке йде від наших політиків, без особливого протесту. Так що польська культура перебуває в явно кращій формі, ніж польська політика... Існує щось на кшталт таких хвиль. Але завжди неясно, чому суспільство рухається. Ви миритеся з режимом, панує споживацьке ставлення, й раптом усе зламується й ви маєте великі зміни. Тож це велика таємниця й нині соціологи й політологи можуть це зрозуміти вже постфактум, але не наперед. Я думаю, що динаміка українського спротиву була зламана в 1930-х — чому й період Голодомору є настільки вирішальним. Це жахливий обрив у лінії життя українського суспільства і, можливо, тільки зараз він зникає. Ми бачимо цю ціну у війні на сході України.

ГРА

— Які вам актори потрібні?

— Найважливіша річ — зробити правильний вибір. Якщо ви знайшли актора, який відповідає ролі, який достатньо сміливий, достатньо щедрий, достатньо талановитий, то це легко, бо ви не маєте говорити йому, що робити. Він це знайде сам. Треба хіба що створити відчуття, що він може довіряти вам, тож якщо в чомусь зазнає невдачі чи чогось не знатиме, то ви йому допоможете.

Це і є ваш метод роботи з акторами?

— Мій метод — доволі нечіткий. Я не аналізую щось казна-скільки, я намагаюсь побудувати спільний простір для мене й для актора в розумінні теми, героя. Я даю йому багато свободи, я — лише око, яке за ним спостерігає, і якщо я відчуваю, що він починає фальшивити, або в чомусь не надто сильний, намагаюся допомогти йому. Байдуже, це знаменитість з Голлівуда чи актор з харківського театру. Важливо, щоб він був сміливим, правдивим, щирим і щедрим.

— Ви дозволяєте їм імпровізацію?

— Так. Але ж бувають команди, де імпровізації бажані, й команди, де все має бути дуже точним, зокрема в діалогах. Але так, у цілому я люблю імпровізацію, навіть у процесі репетицій я влаштовую імпровізації з акторами, щоб знайти їхній власний спосіб гри.

Якщо конкретизувати: яке завдання ви ставили перед Джеймсом Нортоном?

— Це дуже нелегка частина. Наш герой, містер Джонс, не має нічого спеціального, нічого яскраво характерного. Ніякої особливої харизми. Він рядова людина, трохи «яйцеголовий». На позір — типовий молодий британець з хорошою освітою й деяким життєвим досвідом, але в той самий час усередині себе він має щось дуже потужне, що виводить його за межі посередності. Але це не помітно з першого погляду. Нортон знайшов до цього персонажа мінімалістичний підхід, який мені дуже сподобався. Я знала, що Джеймс має достатньо харизми, щоб витягнути фільм, і водночас він уміє не забирати на себе весь передній план. Мені потрібна рівновага між актором і темою фільму. Джеймс зрозумів це. Вийшла дуже добра взаємодія з ним.

ДЕНЬ І ВІЧНІСТЬ

— Як робота над «Ціною правди» змінила вас?

— Вона зробила мене злішою. Ми не можемо миритися з тим, що сталося, і з брехнею про це. І я не планую цього робити.

Наша видатна режисерка Кіра МУРАТОВА вважала, що мистецтво на життя ніяк не впливає. А ви що думаєте щодо цього?

— Не знаю точно, що саме вона мала на увазі... Але мистецтво як мінімум змінює життя його авторів. Й інколи воно змінює свідомість людей. Інколи, нечасто, але трапляється. Я думаю, що Муратова була занадто песимістична.

Наостанок хотів би вам подарувати англомовну книгу Джеймса МЕЙСА «День і вічність». Він, як постійний автор нашої газети, відкрив Гарета Джонса для української авдиторії ще в 2003 у статті «Повість про двох журналістів».

— Я читала велику роботу Роберта КОНКВІСТА про Голодомор, читала Тімоті Снайдера — це мій перший доторк до теми. Але не знала про Мейса. Дякую.

Оскільки в нас лишилося ще пів хвилини, поставлю вам суто світське запитання: чи є у вас захоплення поза режисурою?

— Я не маю хобі. Люблю бути, люблю проводити час певним чином, але це не хобі як таке.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ