Доля випробовує тих, хто намірився іти до великої мети, але сильних духом не спіймає ніхто, вони зі стиснутими руками вперто і сміливо ідуть до наміченої мети.
Катерина Білокур, українська художниця, майстер народного декоративного живопису

«Я хотіла створити світ, де є казка»

Розмова з грузинською документалісткою Саломе ДЖАШІ про ковзаючі дерева, «муху на стіні» та злість як джерело натхнення
30 квітня, 2021 - 11:04
НА УКРАЇНСЬКОМУ ФЕСТИВАЛІ DOCUDAYS UA ФІЛЬМ «ПРИБОРКАННЯ САДУ» (2021) ПЕРЕМІГ У МІЖНАРОДНОМУ КОНКУРСІ
САЛОМЕ ДЖАШІ

Саломе ДЖАШІ народилась у Тбілісі в 1981. Вивчала журналістику, кілька років працювала репортеркою. У 2005 здобула стипендію Британської ради на вивчення режисури документального кіна в Лондонському університеті Роял-Голловей. Всього в її доробку 4 фільми: «Їхній гвинтокрил» (2006); «Бахмаро» (2011); «Сліпуче світло заходу» (2016); «Приборкання саду» (2021). Прем’єра останнього відбулася на кінофестивалі «Санденс».

МРІЯ НА ТИСЯЧУ ТОН

У закадрового героя «Приборкання», колишнього прем’єр-міністра Грузії, 65-річного мільярдера Бідзіни ІВАНІШВІЛІ є дивне й вельми витратне захоплення — він збирає столітні дерева. Його персонал їх викопує та перевозить до особистого саду екс-прем’єра.

Хоча сам Іванішвілі на екрані не з’являється, його поминають часто, доволі злим і нетихим словом. Хтось вважає, що продешевив, продавши старе дерево за запропоновану суму. Комусь не подобається, що заради транспортування вирубують молодші дерева. Хтось бідкається, що через мандариновий гай прокладають нову дорогу, аби перевезти чергову коштовну іграшку. Декому, втім, усе одно. Та й справа, схоже, не в самому Іванішвілі, не тільки в ньому.

Більшість сюжету займає перевезення древнього бука вагою понад тисячу тон. Саломе Джаші детально показує весь процес. Дерево обкопують, обшивають дошками, вантажать на платформу, буксирують двома тягачами, потім переносять на баржу, везуть морем, перекидають на спеціально збудований пірс. Паралельно показують розмови й суперечки працівників та сільських жителів, котрих зачіпає ця масштабна примха. Місцевий, сидячи поруч з уже викопаним буком, закурює: «Це моя перша цигарка за 30 років». Те, як селяни повільним тлумом йдуть за платформою, схоже навіть не на проводи, а на похорон. А заворожливі кадри перевезення морем, коли цілий острів пливе бірюзовим обширом під сумовиту музику — свого роду переправа у потойбіччя.

І, звісно, в останні хвилини ми маємо побачити персональний рай Іванішвілі. З рожевими фламінго, охайними доріжками і небаченим лісом з могутніх дерев абсолютно різних порід. Крики птахів переходять у людські голоси, який співають відповідний місцю янгольський хорал. Під шурхіт води з автоматизованого поливу.

Як каже хтось на початку — мабуть, Бідзіна таким клопітним чином продовжує собі життя. Партія Іванішвілі називалась «Грузинська мрія». Можливо, це вона і є.

Мрія про безсмертя.

Отака от садівнича метафізика.

На українському фестивалі Docudays UA фільм переміг у міжнародному конкурсі.

НОВИЙ ЗВ’ЯЗОК У РЕАЛЬНОСТІ

— Саломе, що привело вас у документалістику?

— В першу чергу — бажання висловлюватися про світ так, як я його бачу. До того я працювала репортеркою, але в певну мить зрозуміла, що репортерство — надто обмежений спосіб вираження себе. Я мала амбіцію фільмувати набагато більше і показувати зв’язки між речами. Ці зв’язки можуть бути неочевидні, але вони створюють новий зміст. Це й привело мене в документалістику.

— Як вам прийшла ідея «Приручення саду»?

— Доволі очевидно. Іванішвілі є завзятим колекціонером. Наприклад, збирає сучасне мистецтво, працює з дуже дорогими художниками. Колекціонує екзотичних тварин — зокрема, пінгвінів і навіть, кажуть, акул. І одного разу він сказав: «Я дуже люблю дерева. Це велика частина мого дитинства. Я хотів би збирати дерева теж». Не можна сказати, він мені аж так подобався в якості об’єкту дослідження. Але я не могла навіть уявити, що весь цей процес транспортування дерев спричинить у мені. Коли я вперше побачила дерево, що ковзає над землею, а потім пливе по морю — це запустило невловиме відчуття... Це було прекрасно, чарівно, хвилююче. Мало особливу естетичну цінність, наче ти бачиш те, чого бачити не повинен. Новий зв’язок у реальності.

— А в чому там полягав конфлікт для вас?

— У бажанні та амбіціях героя зробити щось за межами людських можливостей — переграти природу. Тож цей образ прийшов з багатьма історіями. Я мала багато двозначних відчуттів.

— Чи важко було отримати дозвіл на зйомки?

— Ми знімали близько 2 років. Працювали повільно, аби стати ближчими до людей, залучених до процесу. Насправді все відбувалося в публічних місцях, так що з юридичного погляду ніхто не міг нам заборонити фільмувати. Але працівники та інженери охоче йшли за співробітництво, тому що, по-перше, довіряли нам, бо ми не були опозиційним телебаченням, яке могло використати знятий матеріал проти Іванішвілі, а, по-друге, вони пишалися зробленим як професіонали. Це ж їхнє ноу-хау, вони винайшли цю технологію. Дерево може важити від 800 до 1200 тон, і це вага кількох залізничних цистерн при повному завантаженні. Тож вони могли навіть нам подзвонити і сказати: «зніміть оце» чи «зніміть те».

— А в парку?

— Підготовка до зйомок там, звісно, зайняла найбільше часу. На незавершені ділянки просили не заходити. Думаю, Іванішвілі дозволив знімати там, бо має намір відкрити парк — він його називає Дендрологічним, — дозволити публічне відвідування.

САМОЦЕНЗУРА І ПРОВОКАЦІЯ

— Які труднощі спіткали вас під час зйомок?

— Важко було розговорити людей. Тільки-но вони бачили камеру — багато хто просто відвертався, ховався. Інші могли говорити без камери, але щойно камера вмикалися — уникали розмови. Воно неохоче ділилися думками про Іванішвілі.

— Чому?

— Бо у всіх нас є минуле, коли ми не могли вільно висловлюватись... Не те щоб вони боялися Іванішвілі, радше це страх перед місцевим губернатором, або перед тим, хто дає роботу їхнім дітям. Це все взаємопов’язане, отака самоцензура. Місцевий голова села може бути небезпечнішим, аніж Іванішвілі.

— Ви мали якийсь початковий задум? Сильно від нього відхилилися?

— Процес зйомок був логістично непередбачуваним через характер робіт, та й люди, теж, як я казала, непередбачувані — сьогодні ми знімаємо героя, а завтра він раптом міняє думку: «ні, більше мене не знімайте». Або ми вважаємо, що маємо доступ до певного місця, а потім виявляється, що ні. Єдине, що я точно знала наперед: коли фільм почнеться, дерева вже мають бути в русі. Я не хотіла починати з викопування і аж до пересадки. Жодної прямолінійності. Я прагнула створити світ, де вже є фантасмагорія, навіть казка.

— Ви зрозуміли, навіщо Іванішвілі це робить?

— На публіку він каже, що любить дерева. Це його головна мотивація. Решта — міфологія, легенди. Все, що ми знаємо — це те, що він сказав.

— У яких стосунках з реальністю повинен бути документалістка, щоб отримати результат? Втручатися, спостерігати, провокувати, щось інше?

— Залежить від авторки. Я люблю спостерігати, бути «мухою на стіні». Але поява камери вже вносить зміни в реальність, і я свідома цього. Це просто про правильний момент і про очікування цього моменту. Не люблю заздалегідь готувати конкретні ситуації. Добре, можете назвати це провокацією. Бо була одна дуже бідна родина, як обговорювала, скільки вони можуть отримати за дерево, яке люди Іванішвілі збираються зрубати. Ми попросилися, увійшли, знімали їх — і хоча вони спілкувалися мінгрельською, яку не знаю, але скоро я зрозуміла, що говорять вони про це дерево, залучивши до дискусії ще й сусідів. Тобто наша присутність спонукала їх говорити про дерево, оскільки вони знали, про що фільм. Тож таки я спровокувала цю суперечку, просто будучи там з камерою.

ЗЛІСТЬ І ШКОЛА

— Який стан грузинського суспільства зараз?

— Якщо коротко — жахливий. (сміється) Мені здається, що настрій суспільства можна назвати повною апатією і фрустрацією. Тотальний занепад. Так це бачу я та мої друзі, моя родина. Зараз у парламенті тільки одна політична партія, опозиція відмовилася брати мандати, лідер опозиції в тюрмі. Він, протестуючи проти російської офіційної особи в грузинському парламенті, власне спровокував цей арешт, і уряд піддався провокації. І тепер панує повний хаос. Вже самий факт, що лідер опозиції в тюрмі, виглядає жахливо, скидається на Білорусь чи Росію, хоча, звісно, у нас, на щастя, не диктатура.

— Чи надихає вас бути документалістом у країні, яка весь перебуває в перехідному стані?

— Мене інколи питають, чому я не емігрую. Я відповідаю, що люблю жити в Грузії, бо це мене злить. (сміється) Так, це місце мене робить злою. Мені б гірше працювалося в якій-небудь європейській країні. Там, можливо, теж були б причини для роздратування, але б це не зачіпало мене так глибоко, як тут.

— Поставлю стандартне запитання: що ви можете сказати про грузинську кіношколу?

— (зі сміхом) Школи не існує. Тобто певні майстри мене вчили, але школи як єдиного напряму розвитку нема. Наше кіно дуже розмаїте і спирається на індивідів, більшість з яких вчилася за кордоном. І наш сучасний кінематограф у жодному випадку не є продовженням тої знаменитої грузинської кінокласики часів СРСР.

— Чому так сталося?

— Бо була велика перерва у кіновиробництві в 1990-х, особливо в ранніх 1990-х. Тож немає жодного зв’язку між поколіннями.

ПИТАННЯ ДО СЕБЕ

— Про що ваш наступний проект?

— Ще не можу говорити про його тему, оскільки він на ранній стадії. Лише скажу, що це про минуле.

— Чи маєте некінематографічне гобі?

— Ні. Хіба що мрію про те, щоб робити щось інше, можливо, щось корисніше. (сміється)

— Часто сумніваєтесь у собі?

— Режисерське ремесло приносить масу питань до самої себе: наскільки ти права в цьому. Після кожного фільму думаю, що це вже мій останній, тому що емоційно ти стаєш жорсткішою, вдираєшся до життя інших людей. Але глядачі голосують за фільм, а не за повну моральність. Тобто завжди питання — чи продовжувати мені.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 
Рубрика: