Україна — це вічність, не тільки сьогоднішня, але передусім майбутня й минула
Ярослав Стецько, український політичний та військовий діяч

«Я ніби маю два еполети»

Музичний міст «Україна — Росія» продовжив Антон Шароєв
13 жовтня, 2011 - 00:00
ФОТО З САЙТА BUTER-TK.LIVEJOURNAL.COM

У Національній філармонії України відбувся вечір, організований за підтримки Міністерства культури України і товариства «Україна—Росія». Прозвучали широко відомі концерти для скрипки з оркестром «Пори року» Антоніо Вівальді (солістка Ксенія Мороз) і новий твір Євгена Станковича «Сільська опера», написаний за зразками поетичної лірики Бориса Олійника. Зачаровані й зворушені красою музики й проникливою поезією, слухачі в переповненому залі оваціями, стоячи вітали твір українських митців. А за диригентський пультом Київського філармонічного камерного оркестру стояв відомий російсько-український диригент і скрипаль Антон Шароєв. Подвійне громадянство музиканта зафіксоване його званнями, з приводу чого диригент дотепно зауважив: «Я ніби маю два еполети: з одного боку — заслужений діяч мистецтв України, з іншого — заслужений діяч мистецтв Росії».

В українській культурі ім’я Антона Шароєва стоїть у першому ряду діячів мистецтва шістдесятників. Правнук композитора, піаніста й диригента Антона Рубінштейна, Антон Шароєв у Києві працював шістнадцять років. У 1963-му він створив і п’ять років очолював Київський камерний оркестр при столичній філармонії (нині ним керує Роман Кофман).

Навколо Київського камерного гуртувалися найталановитіші творці музики, змагаючись у праві бути виконаними оркестром Антона Шароєва. Цей колектив відкривав нову музику українських композиторів, серед них — Віталія Губаренка, Левка Колодуба, Мирослава Скорика, Леоніда Грабовського, Євгена Станковича. До того ж він відроджував зразки старовинної музики. Зокрема, саме Антону Шароєву і його оркестру належить повернення забутої на 200 років опери «Алкід» Дмитра Бортнянського. У 1976-му А.Шароєв повернувся до Києва й майже десять років знову очолював, кращий в його житті, як він вважає, оркестр, який через два роки відзначатиме вже свій півстолітній ювілей. У Росії диригент створив ще шість творчих колективів.

На музичний міст «Україна — Росія» 82-річний маестро приїхав у Київ із Тюмені, де він керує своїми останніми на сьогодні дітищами — оркестром «Камерата Сибіру» й міні-оперним театром «Пікколо». Саме для цього театру Євген Станкович створив, на прохання свого давнього старшого друга Антона Шароєва, «Сільську оперу» (Орerа rustіca). Її прем’єра відбулася торік у Тюмені. Після цього опера виконувалась і в Україні — в Києві, Вінниці, Ужгороді, Полтаві. В Національній філармонії твір прозвучав у своїй первозданній редакції, яку композитор кілька років тому передав Антону Шароєву.

Сім музично-поетичних сцен «Сільської опери» (твір має також назву «Сільські сцени») сягають джерел народної культури й самі стають частиною цієї культури. Романсове кружляння мелодій, вишукана простота інтонацій, що йдуть «від серця до серця», заворожують одразу й надовго залишаються в пам’яті. Так само, як і поетові слова, що викликають паралелі з ліричними рядками Леоніда Глібова — «А молодість не вернеться, не вернеться вона» («Все повертається на правічний круг, тільки літа молоді не вертаються»), з Шевченковою поезією «Садок вишневий» («За рікою тільки вишні», «Сад вишневий на порі»), з «Божественными песнями» Григорія Сковороди — «Стоит явор над водою, все кивает головой» («Говорили-балакали дві верби за селом»).

— Потрясаюча поезія Бориса Олійника! — сказав «Дню» Антон ШАРОЄВ. — У ній природа, людина, Бог, і все це пронизано глибокою філософією. Ця тема дуже близька Станковичу. Його творчість і особистість мені надзвичайно близькі. Можливо, не кожний розуміє, що Євген Станкович — високий інтелектуал: йому відомі й підвладні всі сучасні засоби виразності. Але він є людиною із Сваляви, від землі своєї. Тому його опера, як і вся творчість, насичена музикою й поетичністю саме народною, тією, звідкіля він сам вийшов. Тому я бачу в цій опері народні, сільські сцени. Ця опера — світового класу, і треба все зробити, щоб вона звучала!

Як і кожний твір Євгена Станковича, «Сільська опера» є відкриттям нових можливостей музичної творчості. Здавалося б, прості, побутові інтонації набувають у його музиці симфонічного розмаху, й пісенний романс переростає в розгорнуту оперну сцену. У музично-поетичних картинах переплітаються ознаки кантати й симфонії, опери й романсової лірики, а спів солістів збагачується голосами флейти, кларнету, тембрами струнних, фортепіано, кришталевими, «космічними» краплями челести, створюючи дивовижну звукову партитуру. Пасторальна ідилія несподівано переривається характерним для стилю Станковича драматичним вибухом, неймовірно ніжна мелодія пронизується гострими інтонаціями, в яких чується жаль за неповерненою молодістю, а янгольський спів обриває диявольський танок «Гоморри і Содому» («Затули мене крилом, борони мене Христом»).

Присутній на концерті Борис Ілліч ОЛІЙНИК зізнався: «Цей твір для мене — відкриття, я сам себе відкриваю. Завжди заздрив тим, хто вміє писати вірші для пісні, де є прості (не спрощені) й із глибоким смислом слова. З Євгеном Станковичем у мене давня дружба. Це воістину могутній талант, масштабу широкоформатного. Він, звичайно, не пісняр, але коли він пише, то вже пише!»

Сам композитор на виконанні свого твору в Києві не був: він перебував у Єрусалимі, де в той самий день звучав його реквієм «Бабин Яр». Як образно сказав Антон Шароєв, в Ізраїлі оплакують трагедію єврейського народу музикою українського композитора.

Музичний міст «Україна — Росія» розпочався ще в Тюмені — прем’єрою твору Станковича у виконанні «Камерати Сибіру» під орудою Антона Шароєва й солістів Національної філармонії України Ольги Чубарєвої (сопрано) й Романа Смоляра (бас). Ці ж співаки виконували оперу й нині в Києві.

До здійснення творчого задуму диригента й композитора підключилось об’єднання українців Тюменської області «Батьківщина», яке очолює колишній львів’янин Олександр Тирпак. Після прем’єри в Тюмені він зізнався, що почув музику своєї Батьківщини, й вона викликала в нього відчуття зустрічі з рідним домом.

ДОВIДКА «Дня»

Антон Георгійович ШАРОЄВ народився 1929 року в Баку — видатний диригент і скрипаль. Маестро Шароєв — з діда-прадіда музикант, правнук великого композитора, піаніста і диригента, засновника Петербурзької консерваторії і Російського музичного товариства Антона Рубінштейна.

Антон Георгійович закінчив Московську державну консерваторію і аспірантуру по класу скрипки у професора Абрама Ямпольського. Ще студентом третього курсу завоював звання лауреата Міжнародного конкурсу скрипалів у Празі, а пізніше як диригент — лауреата третього Бієнале сучасної музики в Берліні.

На початку творчого шляху молодий музикант пройшов справжню школу майстерності в Державному квартеті ім. Петра Чайковського, у 1960-ті Шароєв відкриває для себе іншу сферу самовираження — диригування. У витоків його диригентської кар’єри — знамениті майстри диригування тих років. Антон Шароєв створює камерні оркестри в Києві, Москві, а в 1998 році — оркестр «Камерата Сибіру». Антон Георгійович Шароєв повернув до життя багато забутих творів — шедеври музичного мистецтва, серед яких твори композиторів XVIII століття Дмитра Бортнянського і Максима Березовського. Одним зі своїх головних завдань Антон Шароєв вважає відродження величезної творчої спадщини свого великого прадіда Антона Рубінштейна. До речі, світовою подією стала прем’єра забутого твору Рубінштейна — духовної опери «Христос».

Нині в Тюмені Антон Георгійович керує двома колективами — оркестром «Камерата Сибіру» і міні-оперним театром «Пікколо». Для цього театру український композитор Євген Станкович створив, на прохання свого давнього старшого друга Антона Шароєва, «Сільську оперу» («Орerа rustіca»). Її прем’єра відбулася торік у Тюмені. Після цього опера виконувалася і в Україні — в Києві, Вінниці, Ужгороді, Полтаві. У Національній філармонії твір прозвучав у своїй першій редакції, яку композитор кілька років тому передав Шароєву. 

***

 «Мистецтво диригента — загальновизнано — це велика таємниця, яку не поясниш «на пальцях», — зізнається А. ШАРОЄВ. — Це своєрідний музичний гіпноз. У Києві на мої концерти ходив один лікар. Він зазначив: «Найдивовижніше: коли оркестр на вас не дивиться —приголомшливий концерт. Вони всі загіпнотизовані. Коли у вас біополе слабшає, ви диригуєте, стараєтеся, усі на вас дивляться, але результат завжди середній, інколи нудно. Коли ваше біополе — тобто натхнення, внутрішнє, самогіпноз — є сильним, виникають чари, ідеальне виконання».

Диригент повинен мати абсолютну впевненість у тому, що робить, інакше все розвалиться. Мислення має бути чітким. До того ж диригентська робота — частково педагогіка: тлумачення характеру музики, поєднання якихось деталей у ціле, розбір. Це продовження професійного навчання. Коли я приїжджаю до досвідченого оркестру, мені дають три репетиції по чотири години на цілу програму. У такій ситуації, не маючи диригентських даних, ти опинися в глухому куті: рукою змахнув — вони не зіграли. Причому музиканти в усталених оркестрах одразу бачать, з ким мають справу. Якщо відчувають, що ти слабкий, ніколи вже не підуть за тобою».

Леся ОЛІЙНИК, мистецтвознавець
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments