Люди, які мають свободу вибору, завжди оберуть мир.
Рональд Рейган, 40-ий Президент США

«Я заводжу глядачів у лабіринт»

Проект повнометражного дебюту українського режисера Сухолиткого-Собчука відібрано на впливовий ринок копродукції у Східній Європі Sofia Meetings
14 березня, 2019 - 14:10
ФОТО ОЛЕКСАНДРА ПАНАСЮКА

Дмитро СУХОЛИТКИЙ-СОБЧУК — один із найцікавіших молодих кінематографістів. Автор кількох короткометражних фільмів, має визнання на вітчизняних і міжнародних кінофестивалях.

Остання на сьогодні Дмитрова робота, короткометражка «Штангіст» (Україна — Польща), здобула чотири гран-прі на міжнародних фестивалях, серед яких — Premiers plans а Angers у Франції та Варшавський кінофорум.

Історія в цій півгодинний новелі проста. Молодий чоловік, важкоатлет на ім’я Петро (у виконанні реального спортсмена, майстра спорту з важкої атлетики Олександра ЛОЯ), готується до всеукраїнських змагань. Якщо переможе — візьмуть у національну збірну.

Він інтенсивно тренується, плаває в басейні, піднімає штангу, коле собі стероїди. А ще — відмовляється їхати на похорон батька, вщент розсварюється зі своєю дівчиною. Тримає в голові тільки одне: перемогу. Майже вся дія замкнена в чотирьох стінах: квартира, басейн, лазня, спортзал. Це чудово передає обмежену свідомість героя, який перетворює себе на змагальну функцію.

При цьому вирішальний момент, що має вивести Петра до кубка, режисер лишає за кадром, відсікаючи камеру ширмою — лише для того, аби дати можливість протагоністу повторити поштовх удома перед дзеркалом: у нічному присмерку, з тріумфальним «Так!» порожніми руками зімітувати рух, заради якого все й робилося, ламалося, нищилося. Не так важливо, що він підняв ту штангу, — головне, подужав своє життя, підкорив його єдиній меті.

Сухолиткий-Собчук ще більш посилює химерність цього світу безперервної гонитви й самодостатньої тілесності, надаючи зображенню щільності живопису, зокрема у сцені в лазні цитуючи композицію французького класициста Енгра. В потоці українського кіна нечасто можна побачити настільки довершену за формою роботу, внутрішній діалог з якою триває й після перегляду.

Проект повнометражного дебюту Сухолиткого-Собчука «Памфір» збирає нагороди вже на етапі сценарію: участь у двох найвпливовіших сценарних майстернях — TorinoFilmLab (Script & Pitch) та MIDPOINT Intensive, а на початку цього року — запрошення до однієї з найпрестижніших резиденцій для режисерів Cinefondation Residence Каннського фестивалю.

Що ж до Sofia Meetings, то цей міжнародний ринок копродукції, сфокусований на підтримці режисерів-початківців, відбувається зараз, 13 — 17 березня, під час кінофестивалю в Софії. Sofia Meetings збирає понад 300 іноземних продюсерів, дистриб’юторів, представників інших кіноринків, міжнародних фондів, телеканалів, а також добирачів ключових фестивалів світу. Серед презентованих у минулі роки проектів можна виділити італійську драму «Ханна» (режисер Андреа Паллаоро, у 2017 була в основному конкурсі Венеційського фестивалю) чи «Напрямки» Стефана Командарева, що потрапили до програми «Особливий погляд» Каннського фестивалю (2017). Дмитро представлятиме задум «Памфіру» під час Feature Films Pitching — окремого модуля Sofia Meetings, де режисери презентують свої проекти з метою пошуку фінансування та залучення міжнародних партнерів.

Ми зустрілися з Дмитром, аби поговорити про його останні успіхи.

— Дмитре, спочатку трохи про «Штангіста». Як у тебе з’явилася ідея поєднання живописності кадру — аж до цитат із класичних полотен — і такої атлетичної брутальності?

— Мені радше йшлося про поєднання документальності й живопису. Від початку це кіно задумувалося як певне змагання з живописом. Ігрове кіно — це умовність, особлива реальність, яку я собі видумую. Хотів погратися формами в цій реальності, закрити для себе певні режисерські інструменти. Якісь прийоми застосовуватиму й далі, а деякі спрацювали тільки для «Штангіста». Наприклад, статичний кадр. Не можу сказати, що це надалі мій спосіб розказування історій. Він прийнятний тільки тут. Три рухомі кадри були ретельно обдумані, хотілося, щоб кожний кадр став картиною, на яку ти дивишся так, наче вона не висить на стіні, а плине в часі — 40, 50 секунд, хвилина. Тобто ти не стоїш у музейній залі, а сідаєш на візочок і тебе провозять повз картину, бо експозиція передбачає не стояння, а рух залом. Таким задумувався проїзд із чоловіком, який падає, сцена в сауні. Тільки для того, щоб найкраще розкрити ідею, закладену в фільмі.

— Якщо ж казати про головного героя, то ти несподівано руйнуєш стереотипний образ велетня з добрим серцем. Він у тебе брутальний і тілом, і поведінкою.

— Мені дуже подобається Кшиштоф Кесльовські. Обожнюю його «Декалог», особливо «Короткий фільм про любов» і «Короткий фільм про вбивство». В останньому є антигерой, який чинить погано з таким само поганцем, як він, але через те, що другого лиходія позбавляють життя і він є представником одного з нами виду, нам його шкода, особливо в контексті християнської доктрини. А що як такий поганець лишається жити? Наприклад, знаменитий боксерський блокбастер «Роккі». Роккі готується до зустрічі з Іваном Драго. Івана нам показують формально: ось він бігає, йому щось колють, у нього є жінка, він убив друга Роккі, ось він виходить на ринг. Його треба відлупцювати, бо він тотальне зло. Але ж історію про добрих чуваків ми вже давно засвоїли, знаємо наперед кожний поворот. А я пропоную: «Давайте сконцентруємося на такому собі «Іванові Драго», тільки назвемо його Петром. І він підніматиме штангу. І йому буде на все начхати». Є така логіка у спортсменів найвищих досягнень, професійних атлетів. Просто життя кладуть заради призів; як машини, ввалюють тонни й кілометри, аби здобути золоту медаль, тому що їхнє життя підпорядковане оцим законам: виграй, стань кимось, отримай заслуженого, якщо все складеться — потрапиш у збірну, в складі збірної виграєш Олімпіаду; виграєш Олімпіаду — матимеш гроші, квартиру, зможеш монетизувати своє ім’я. А з неприємностями в особистому житті розберешся згодом. Наймеш психолога, мама пробачить, дівчину другу знайдеш, а тих, хто пішов, — не вернеш. Я чув таке від багатьох спортсменів.

— Перейдемо до твого повнометражного проекту. Як розпочалася історія з Cinefondation Residence?

— Це програма Каннського фестивалю, покликана відкривати й розвивати нові імена. Працює з випускниками й авторами перших-других фільмів. Їхня резиденція — це чотири місяці перебування в Парижі, з дуже щільним графіком зустрічей із дистриб`юторами, продюсерами, сейлс-агентами для того, щоб у проекту з’явився французький копродюсер і щоб картина стала копродукцією між Францією та країною, яку представляє резидент. Після цих чотирьох місяців нам дають скріпт-докторів, тобто людей, що поліпшують сценарії, і ми представляємо свої проекти в Каннах, у павільйоні CNC, де буде пітчинг і спеціальне журі дасть двом найкращим проектам грошову винагороду — грант розміром 5000 євро. Також вони видають каталог, роблять спільні майстерні з фестивалями у Роттердамі й Локарно, де теж можна познайомитися з різними продюсерами. Найбільший бонус програми для всіх, хто туди потрапляє: завершений фільм першими мають побачити добирачі Канн. Як сподобається кіно — заберуть його собі. Як ні — відпустять шукати щастя на інших великих фестивалях.

— Багато претендентів?

— У короткому списку було 20 кандидатів, шанси 1:3. А спочатку розглядалося близько трьохсот заявок.

— Чому звернули увагу на тебе?

— Звісно, нічого цього не було би без «Штангіста». Так вийшло, що коли я був на Берлінале, то зустрівся з одним із селекціонерів. Розповів мені, як відбувався фінальний добір. Очолює Cinefondation Residence попередній президент Канн — Жіль ЖАКОБ. Так ось, коли всі 20 номінантів мали скайп-сесію, а комісія, загалом вісім осіб, мала все прочитати й подивитися, то Жакоб спитав: «А чому в нас у програмі не було «Штангіста»?» Це найкраща короткометражка, яку я бачив за останні три роки». Після таких слів стало зрозуміло, що проект візьмуть. До речі, «Штангіст» міг би й у конкурс Канн потрапити, але став на заваді півгодинний формат — завеликий. Багато відмов було від інших фестивалів з тієї ж причини. Але це саме історія на 30 хвилин, не більше й  не менше.

— А про що ж буде «Памфір»?

— Я на «Штангісті» виробив одну формулу. Ти заводиш людей у лабіринт і кажеш: «Дивіться, я зараз вам розповім драму про спорт, але вона не про спорт». І так само тут. Це про родину в прикордонній зоні, про нелегальний бізнес, але водночас — не про бізнес. Про чоловіка, який хоче бути хорошим сім’янином і саме заради родини звертає з чесного шляху.

— Чи є вже візуальне рішення для цього?

— Є, але говорити не буду, доки не втілю. Ставати заручником власних слів не хочеться. Щойно отримаємо гроші в Україні — запустимо цю копродукційну машину. Виробник фільму — компанія «БОЗОНФІЛЬМ». Продюсер Олександра КОСТІНА дуже віддано займається картиною, шукає шляхи фінансування та партнерів. Бо без якірного — українського — фінансування ми не можемо взяти зараз на борт ані поляків, ані французів, а це дві країни, чиї пропозиції найважливіші.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments