Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Як сказав віртуальний Заратустра

13 квітня, 1999 - 00:00

Здобути її письменницька братія вважає за неабияку честь. Розмір премії — один... рубль. Радянський (!) До рубля додаються пляшка горілки і яблуко — на закусь.

Але розмова не про премії. А про ціну літератури. Прочитавши цей пасаж, довічно розчарований літмізантроп із сардонічною посмішкою дорікне не за смішну винагороду, а за усвідомлення своєї непотрібності. Скарги старіючих інтелектуалів на безкультур’я «нинішньої молоді» мозоль на вухах натерли гірше від ді-джейських «бочок». Ну не любить зараз читати молодь. Їй би у клуб десь, ногами дригати, або в кіно, попкорном хрумтіти. А тут — література — справа повільна і трудомістка. Ритм читання від багатьох інших сучасних ритмів сильно відстає.

Відразу обумовлю, у всі епохи співвідношення читаючих і нечитаючих приблизно однакове — не на користь перших. Отже, питання треба ставити так — що читає нинішня «просунута» молодіжна тусовка. Ну, звісно, в першу чергу це — модні журнали. У СНГ таких видань два — «ОМ» і «Птюч», і обидва, треба віддати їм належне, хоча б кілька сторінок майже в кожному числі приділяють літературі. Виходячи з їхнього підбору, можна вивести, що окрім Пелевіна просунутий народ читає Володимира Сорокіна — той же Пелевін, тільки більш ранній і безнадійний, і Єгора Радова — це помісь того й іншого, та ще й з нальотом злобної припанкованості. До цих монстрів словесності додаються Денні Бойл і Уїльям Берроуз. Якщо з першим все ясно — за його текстами зняті культова чорнуха «На голці» і «Неглибока могила», то наявність Берроуза злегка дивує. Стариган, який починав ще з бітниками — що у нього може бути спільного з нинішнім антишiстдесятницьким пафосом? Але дивно це тільки на перший погляд. Бо, згідно з іншим, набагато моднішим джерелом, себто Інтернетом, і Тімоті Лірі — шанований автор; але ж цей божевільний професор задавав тон років тридцять тому. Його галюциногенні прозріння знову в ціні. Якщо ж ще попорпатися в Інтернеті, то виявиться, що сайти «кіберпанка» багаті на імена у всіх жанрах, і особливо, що примітно, в літературі. Кіберпанковий роман — це, по суті, футурологічна фантастика, але з чималою домішкою антиутопії, майбутнє в ній виглядає не дуже радісним.

Мабуть, інтерес до наукової фантастики можна легко екстраполювати на весь масив словесних вправ. Але відмінності між фантастикою старою і новою дійсно великі. Нова прийняла в себе адреналінові дози містицизму і віртуальної реальності. Несподівані шанси отримали старі добрі казочки «фентезі» — тільки тепер місце витязів у шоломах зайняли очманілі хакери, а віртуальні дракони — набагато досконаліші від Змія Горинича...

Ввівши всі ці необхідні дані, можна обережненько, щоб, не дай Боже, не розбудити скептиків, підбити підсумки. Отже: і у високочолих постмодерністів типу Сорокіна з Радовим, і у стрімко попсіючого Пелевіна, котрий присвятив свій новий роман рекламному бізнесу, і в успiшних кіберпанків типу Брюса Стерлінга, і у комп’ютерних графоманів, котрі атакують модеми один одного багатосторінковими душевиливами, є чимало спільного. Це — досить серйозне неприйняття реальності, яка оточує їх із дитинства, при цьому — відверте милування її вадами і брудом. Знову стає цікавою всіляка чортівня — віртуальна або ж традиційна. Упор робиться на майже кінематографічні образи, котрі легко запам’ятовуються. І — абсолютна, кислотно-їдка іронія, гримаса зневаги при вигляді любовних потуг, етичних шукань, тотальна аполітичність і легка неврастенія, котра в агресію, втім, не переходить. Втома та апатія чергового кінця віку. По суті, те, що відбувається зараз, — новий декаданс, віртуальний символізм, кислотний імажинізм. Можна довго вправлятися в термінології. Але світло істини, навіть найпохмурішої, однаково сильне, що з пожовклого манускрипту, що з майкрософтівського монітора. То ж у чому вона, нинішня істина? У тому, що її немає.

І, смію сподіватися, вже не буде.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 
Рубрика: