розповіла балетна прем’єра Національної опери
Ігор ДИЧЕНКО
Спектакль «Панночка та хуліган» у постановці Віктора Литвинова чекали
з нетерпінням: надто цікаво було побачити, як у царство білих лебедів і
сильфід із романтичного світу класики увірвуться задерикуваті люмпенізовані
персонажі кримінальної хроніки.
Місце дії — вулиця сучасного мегаполісу, якою шпацірують бандити районного
масштабу, «нічні метелики» та завсідники казино, загалом, публіка, яку
вечорами не в дивину зустріти й біля Національної опери. Одним словом,
епіграфом до балетної новели може служити рядок блатної пісеньки — «папы,
мамы, прячьте девок, я пошел любовь искать». Відразу обумовлю: постановка
не поетизує кримінальних «авторитетів». Її надзавдання — зобразити у пластичних
образах, сучасною балетною лексикою високе й чисте кохання, втілити єсенінське
«как умеет любить хулиган, как умеет он быть покорным».
Сюжет балету бере початок від «німої фільми», де роль хулігана зіграв
автор її сценарію Володимир Маяковський. Благо, петроградська заводська
околиця давала рясний матеріал для зображення бандитського розгулу. Тему
хулігана-Ромео, яка була геніально почута Маяковським в жанрі німого кінематографу,
підхопив Дмитро Шостакович. Йому була близька стихія вулиці та її заборонені
спокуси, розкриті провидцем Олександром Блоком у поемі «Дванадцять». Так
народжувалася радянська версія безсмертного кохання, безіменна висота нових
Ромео і Джульетти.
Хореограф Віктор Литвинов, який створив на київській сцені класичні
образи патриція-дикуна Тібальта («Ромео і Джульєтта» в постановці Анатолія
Шекери) та ексцентричного Принца Лимона («Чипполіно» в хореографії Генріха
Майорова) гостро відчуває сучасну лексику танцю, прагне до оновлення пластичної
мови. Не всі його експерименти на академічній сцені були вдалими. Однак
експериментувати в Києві практично ніде...
Увертюра спектаклю, очевидно, свідомо має викликати асоціацію з «Вестсайдською
історією»: стикаються ватажки кланів. Протиборство «авторитета-мокрушника»
у виконанні Дмитра Клявіна і просто Хулігана — Анатолія Козлова виражено
гострою, як блатне слівце, танцювальною мовою. Їх рухи заперечують саме
поняття плавності, кантилени. Це — рукопашний двобій, схожий на бої без
правил. Постановник примудрився вигадати масу несподіваних позицій і підтримок
для зримого відчуття конфлікту. Танець Дівчини насичений гімнастичними
головоломками. Тетяна Боровик — унікальна за діапазоном балерина, Жанна
д’Арк київської сцени, як точно помітила балетмейстер Алла Рубіна. Її не
лякають ані сексуальні домагання, висловлючись мовою криміналістів, елегантного
шмаркача-мокрушника, ні «хоровод» його посіпачок, ані «кривляння та стрибки»
приблатнених «шісток».
Литвинов — майстер масових епізодів. Він винахідливо будує дію, блискуче
режисує зустрічні стрімкі вторгнення кордебалету на сцену. Кожний персонаж
масовки — повноцінний образ, а не «танцююча декорація».
Прикраса сцени в казино — парний танець офіціантів, у якому дотепно,
майже зі знущанням окреслена їх сутність холуїв. А можливо, скоморохів?..
Балетмейстер уникає прямолінійного трактування героїв. «Елітна» панночка
у виконанні Ірини Бродської приваблива і вульгарна водночас. У гротескному
дуеті з Авторитетом вона — типове породження задвірок, але як яскраво спалахує
в ній романтичний вогник при появі принца вулиці — Хулігана...
Конфлікт сягає кульмінації, коли сучасний Тібальт, як трактує його Дмитро
Клявін, гвалтує Дівчину. Хуліган мстить за зганьблену істоту — і гине.
Ця сцена вирішена особливо виразно. Союзником балетмейстера виступає загалом-то
звичайно не схильна до сценографічного мінімалізму художник Марія Левицька.
Раптово сцену заливає криваво-червоне світло. Від емоційного стану тривоги
крижаніє кров. Останнє адажіо Хулігана з коханою сприймається як апофеоз
відчайдушного почуття кохання, ненависного окаянному світові.
... Вулиця живе своїм життям. Усі — байдужі, на жаль, як і в нашій реальності.
Дівчина, благаючи, простягає руки то до одного, то до іншого — марно...
Світ вороже байдужий до кохання. Цей фінальний епізод поставлений і виконаний
у високому емоційному регістрі, в чомусь близькому до оплакування. Скромне
вуличне дівча раптом підноситься внутрішньо до вершин Оранти, точніше,
її підносить до цієї вершини Кохання.
Кохання і смерть. Тема ця наче пронизує століття, народжуючи нових і
нових героїв, здатних до самопожертви, пристрасний, приречений талант боротися
за найвище у світі почуття. Велич якого чудово відтворила балетна трупа
київської опери.
