Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі.
Павло Тичина, український поет, перекладач, публіцист, політичний і громадський діяч

Як відрізнити розумного від дурня

знає режисер Отар Іоселіані, якому сьогодні виповнюється 65 років
2 лютого, 1999 - 00:00

Іоселіані не був дисидентом, але його модель поведінки
була стократ небезпечнішою для суспільства тотального нівелювання особистості.
Він і в умовах цензури, нещадного поліцейського пресу залишався вільним,
як герой його «Дрозда». Він не опускався до суперечок із владою, він її
просто не помічав. І ця геніальна наївність робила його невразливим. Може,
тому він зміг стати мало не єдиним радянським художником, який, залишившись
на початку 80-х на Заході, не тільки зберіг громадянство, а й навіть після
спеціального призу у Венеції за божественно мудрих і куртуазно витончених
«Фаворитів місяця», знятих у Франції, отримав звання народного артиста
Грузії. Свій останній фільм «Розбійники. Розділ VII» — історичну фантасмагорію
на теми зради і влади, жертовності і жорстокості — він уперше за більш
як двадцять років знімав на батьківщині. Після прем’єри фільму режисер
дав інтерв’ю газеті «Коммерсант», фрагменти якого ми хочемо запропонувати
вашій увазі.

— Ви вже майже двадцять років живете в Парижі. Напевно,
з чимось довелося змиритися, прийняти якісь правила гри?

— Змиритися — ні, але правила гри я знаю.

— А чого ви навчилися? Чого не вміли раніше?

— Лише одного — говорити нещиро. Але потім я їх привчив,
що як я кажу — так воно й є. Вони звикли.

— І все-таки і вам чогось там не вистачає?

— Скрізь, куди ви приїдете, не вистачає того, до чого ви
звикли. Друзів, приятелів, правил — правил життя. У Парижі вони зовсім
інші. Це абсолютно інша країна, інша культура спілкування, людських стосунків.
За весь час перебування у Франції у мене з’явилося лише кілька, ну, може,
п’ять приятелів. Зважаючи на мій характер, це просто ніщо.

— І думка про те, що «все скінчилося», — одна з тих, які
вас сьогодні цікавлять?

— Принаймні те, що було раніше, — все скінчено, це очевидно.

— Це погано?

— Це природно. Нічого в цьому немає ні поганого, ні доброго.
Вавилон було зруйновано, Єгипет упав, Греція, весь Китай епохи Хань. Ось
тепер — і все це. Але щось таке буде, щоправда, вже не наше.

— Вам нецікаво, що буде?

— Абсолютно нецікаво. Нічого хорошого не буде вже.

— Чому ви так упевнені?

— Я ні в чому не впевнений. Я немолода людина. Не знаю,
що буде далі, але нічого доброго не бачу. Напевно, це властивість будь-кого,
хто пожив на світі: «Боже мій, що гряде!»

— До чого ж тоді прагнути?

— А навіщо прагнути до чогось? Треба просто не робити бридоти.
Всі ці мрії, що світ може бути облаштований, аби люди жили нормально, —
загинули. Нам, очевидно, загрожує тільки лібералізм. «Хто сильніший, той
і захопить».

— Вам огидний лібералізм? Яку саме силу ви маєте на увазі
— фізичну, фінансову?

— Будь-яка сила зухвала. Давайте назвемо тих, хто залишив
якийсь слід: Мусоргський, Шаляпін, Чехов (я не дуже його люблю, але — Чехов),
Достоєвський; у кінематографії — Барнет, Рене Клер, Орсон Уеллс, Джон Форд,
хто ще? — ми цим дихаємо. Кант, К’єркегор — усе це не має жодного стосунку
до лібералізму. Це просто життя душі, а лібералізм — це нахабство, хамство,
загарбання. Коли вони, ваші «нові росіяни», і в Росії заспокояться і коли
їм раптом спаде на думку ідея відкрити галерею чи музей і дати грошей художникам,
художників уже не буде.

— А нові не народяться?

— Ні, це неможливо. Якщо весь час процвітатиме кліп, невдовзі
тут взагалі не буде кінематографа.

— Ви вважаєте, що на кліпах не можна стати мислячою людиною?

— Навіть робити їх — означає випасти з цього світу.

— А для вас режисура — робота чи приємне проводження часу?

— Праця. Дуже тяжка.

— Ви думаєте, що просто народилися кінорежисером?

— Ні, я народився фермером. У мене повинні були бути плантації.
Мені дуже подобається щось планувати, якісь речі винаходити. А оскільки
я ніколи в руки не брав лопати, то я навіть не знаю, як це відбувається.
Напевно, народився, щоб щось організовувати, координувати, щось облаштовувати.

— А навіщо? Адже ви самі одного разу сказали, що навіть
якщо взяти кращий фільм усіх часів і народів «Громадянин Кейн», він однаково
ніщо порівняно з літературою, з будь-якою п’єсою Шекспіра. Отже, кіно в
принципі безпорадне?

— Чому ви так думаєте? Кіно як цирк. Просто таке заняття.
Воно не безпорадне.

— І все-таки чому ви займаєтеся «цирком», а не пишете,
наприклад, романи?

— Бо я не графоман. Я не можу сидіти й писати: «Маша ввійшла
до кімнати, побачила свою сонну доньку і подумала: «Ох, Боже мій, навіщо
я її народила?» Таке вигадування жахливе.

— І ви обрали кіно...

— Абсолютно свідомо. Я ж був математиком і кіно вибрав
потім — як професію, в якій менше зла. Займаючись природними науками, можеш
скоїти зло мимоволі. Сахаров усе життя намагався своє наукове відкриття
спокутувати.

— А хіба Пир’єв або Александров чинили зло спеціально?

— Ні. І той, і той були ідіотами. Вони задумати нічого
не могли.

— Як же відрізнити розумного від дурня?

— Дуже просто. Розумному притаманний смуток. А дурень цього
позбавлений, напевно, якась частина мозку в нього атрофована. А сумна людина
не може ні бути жорстокою, ні гидоти вчинити.

— І ви вважаєте, що сумні люди вимруть, і на цьому все
закінчиться?

— Як вони вимруть? Це властивість людська. Вони не вимруть
ніколи.

— Чому ж тоді ви весь час говорите про «кінець», «фінал»?

— Ви не зрозуміли одного. Я кажу, що те, що ми зібрали
за всю історію існування на Землі, поступово йде, як пісок крізь пальці.
Досвід, правила стосунків між людьми грунтуються на чомусь дуже-дуже пережитому
і заповіданому нам. Це закінчується. От весь жах, а зовсім не те, що кінець
світу настає. Звісно, всі розгублені, самотні, замкнені, нещасні, сидітимуть
з комп’ютерами, спілкуватимуться по факсах. Ви знаєте, скільки людей спілкуються
по Інтернету від самотності?

— Але хіба до Інтернету не було самотності?

— Була, але інша. У селі, наприклад, не заведено було літнього
тата чи дідуся взяти та й оселити в будинку для людей похилого віку. Село
мало суворі правила, громадську думку, перед якою у кожного був якийсь
страх. А тепер у великому місті мій знайомий відправив у такий будинок
свого батька, цілком здорову й нормальну людину, і той там зачах. І помер
через три місяці.

— Гадаєте, що це і є «нове» правило життя?

— Принаймні, коли за вами ніхто не спостерігає, людина
сама, на самоті перестає себе контролювати. І всю мерзенність нагромаджену
може безсоромно вихлюпнути. От у селі, навіть у невеликому колі людей,
які вас знають і бачать, як ви живете, ви змушені підкорятися старим правилам.
А якщо ви ще замолоду знаєте, що діти в майбутньому вас неодмінно спихнуть
кудись якомога далі, — ви, може, і змиритеся з цим правилом (дуже поганим,
холодним), але з нормальним людським досвідом воно нічого спільного вже
не матиме.

— Ну, вас уже важко переробити? Ви стійкий олов’яний солдатик?

— Паперовий. Чому олов’яний.

— За Андерсеном.

— Ні, я все-таки хотів би за Окуджавою.

Підготувала Олександра ЛОЗОВСЬКА
Газета: 

Додати коментар

Фото Капча
Введіть символи з картинки

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ