Як захистити гуманітарія
Кохатися в читанні збірки рецензій на книги, що вийшли останнім часом — досить специфічна втіха. По-перше, ставиш десь там у внутрішній віртуальній бібліотеці щонайменше три «плюси» (і книжка існує, і хтось її прочитав, і бач, я про це взнаю не лише з приватної розмови). По-друге, з цікавістю споглядаєш, як упорядник, балансуючи мовби еквілібрист під дахом цирку, струнко вибудовує відсоток власне непідкупної та жорсткої критики щодо підкреслення заслуг, чеснот та енної кількості відкриттів на кожній сторінці опусів шанованих авторів.
На жаль, цей прийом у останні часи став настільки звичним, що вже не вірилось у появу видання з абсолютно іншим методологічним принципом. Аж ось, видавництво «Критика» видало вже друге число збірки, анонсованої, але ще не прорецензованої в часописі «Критика»(що надало виданню деякої утаємниченості), з назвою настільки ж загальною, скільки й інтригуючою — «Український гуманітарний огляд». Під аскетичною обкладинкою: насичений колір «електрик», лапідарний білий напис, матове ламінування, — справжнє розмаїття десяти рубрик, в кожній з яких розміщено рецензії на щонайменше п’ять видань здебільшого історичної тематики дуже шанованих і зовсім невідомих Авторів (саме так, з великої літери, звертаються до них рецензенти). І найголовніше — детальний розбір тієї «інтелектуальної продукції», яку зацікавлений читач отримує, уважно читаючи книги та монографії. Оцей детальний розбір заслуговує на окрему розмову, бо сумарний образ Рецензента, що раптом з’являється на сторінках «Огляду», справляє чи не найсильніше враження. Дотепно, розкуто, з почуттям власної гідності і свідомим ставленням до власної позиції, Рецензент виявляється гуманітарієм абсолютно нової формації. Не кажучи вже про гарну українську мову, котрою доречно й без будь-яких «кострубатостей» рецензенти «Огляду» оперують термінами, описують щонайменші специфічні дрібниці минулого й обов’язково (!) аналізують усі редакторські помилки, а то й очевидні «ляпсуси» Авторів. Тут розгортається справжнісіньке «дискусійне поле»: про стиль, коректність, вправність, доречність, ясність висловлювання Авторської думки. Рецензенти, здається, не забувають цього ніколи, навіть (і тим більше), коли заглиблюються в проблеми суб’єктивного тлумачення подій далеких століть.
Годі й говорити, що інформацію, а дехто — й самі книжки «Огляду», виданого звичним для України, але таким недостатнім тисячним накладом, вже передають з рук до рук. Бо не лише Автори мають тепер співрозмовників так би мовити «непідкупних» ніякими тусовочними реверансами, чия компетентність не викликає сумніву, а вміння сформулювати питання не має нічого спільного з примітивними лайками чи образами. Але й ті, кого називають «пересічними читачами» або «широкими колами», можуть скласти певне уявлення, куди ж можна рухати науку, позбуваючись риторичних та ідеологічних штампів, застарілих «мислених звичок», попросту — лінощів думки. Автор цього проекту й упорядник вже двох чисел «Огляду» — професор Наталя Яковенко, вирішила дати гуманітарію на його сторінках ніби новий статус — дієвого небайдужого співрозмовника. А от скільки бажаючих захоче ним скористатись — від цього багато в чому залежатиме поява зовсім нових історій. І текстів.
