Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Які уроки історії нам треба вивчити?

У День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій канал УТ-1 показав фільм «Голодомор. Технологія геноциду»
29 листопада, 2006 - 00:00
КАДР ІЗ ФІЛЬМУ «ГОЛОДОМОР. ТЕХНОЛОГІЯ ГЕНОЦИДУ». О 6-Й РАНКУ ПРОЇЖДЖАЛИ ВАНТАЖІВКИ, ЗБИРАЮЧИ ЗНЕСИЛЕНИХ, НЕ ДИВЛЯЧИСЬ, ХТО З НИХ УЖЕ ВМЕР, А ХТО — ЩЕ ЖИВИЙ... / КАДР ІЗ ФІЛЬМУ «ГОЛОДОМОР. ТЕХНОЛОГІЯ ГЕНОЦИДУ»

Це документальні свідчення тих, кому довелося пережити лихо, це — докази спланованого злочину, це — засторога щодо можливостей повторення подібного зла (автор сценарію Андрій Данильченко, режисер Віктор Дерюгін).

— Стрічка складається з двох частин (по п’ятдесят хвилин кожна), базується на чималій кількості архівних матеріалів, проте у фільм не потрапило ще багато кінодокументів.

— Є величезний масив даних, сотої частки з якого не перенесено у фільм, наприклад інформація, що стосується операції «Прикриття», розповів А. Данильченко. Ми згадали лише стрічку «Свято врожаю» як зовнішню складову цієї «акції», розповіли про будівництво в Каневі Музею Тараса Шевченка… Сама ж операція — значно масштабніша, тотальніша, ніж може уявити пересічний українець, — розказав «Дню» Андрій Данильченко. — Будь-який злочин вимагає покарання. Не нам карати призвідців і виконавців, але воздаяння має бути, так як воно має місце у випадку Голокосту. Річ у тім, що, по-перше, гроші, отримані злочинним шляхом, — неправедні, а по- друге, отримання прибутків такого походження має й може бути покаране у відповідності з міжнародними правовими нормами.

Коли ж буде інституйований Міжнародний кримінальний суд, Україна матиме можливість (маючи неабиякі докази) звертатися по…

— Допомогу?

— Це — не допомога! Коли злочин залишається без кари, він породжує нові й нові злочини. На прикладі Голокосту світ отримав досить серйозне щеплення проти подібних злодіянь, пов’язаних із тотальним винищенням людей. Голодомор — таке ж щеплення. Якщо організатори Голодомору не отримають засудження, осуду світової спільноти, то це означатиме, що подібні злочини можуть повторитися! Наша картина є одним із мільйонів доказів. Звичайно, фільм — емоційно ефективніший, ніж поодинокі доводи, проте ті свідчення, котрі нам вдалося зібрати, — матеріал неоціненний.

— Фактично, історична правда. Але коли ми, нащадки тих, кому довелося пережити трагедію, слухаючи свідчення, ще й серцем відчуваємо, що то було насправді велике людське горе, громадяни інших країн можуть при цьому пригадати певні (не дуже приємні для нас) факти, пов’язані з фальсифікаціями…

— Над таким нашим іміджем добре потрудилися, до речі, й ті, хто займався операцією «Прикриття». Але кожен, хто має потребу переконатися, що свідки, представлені у фільмі, — дійсно люди, котрі пройшли те страшне пекло, можуть приїхати туди, де ці люди живуть, ознайомитися з їхнім життєписом (органи влади на місцях мають дані стосовно того, де, коли ці люди народилися, жили, живуть). Дехто ж зі свідків має докази свого життєпису просто на тілі (пригадайте епізод, де жінка показує на руці той номер, що їй витаврували в концтаборі). Але, крім свідків, є ж і архівні документи...

— Ви працювали з Державним кінофотофоноархівом ім. Г. Пшеничного. Який відсоток інформації про трагедію ми досі не знаємо?

— Дев’яносто дев’ять цілих, дев’яносто дев’ять сотих. Один лише важливий момент: Віктор Дерюгін, режисер фільму, знайшов документи, які до цього ще не були в обігу. Це абсолютно унікальні рукописні списки торгової документації (зокрема, і плани завантажень кораблів у Одеському порту). На папірцеві з рукописним текстом рукописний гриф: «Совершенно секретно»! Це — НКВСистська бюрократія, річ куди страшніша, ніж просто бюрократія. Міністерство закордонних справ України планує поширювати наш фільм через посольства (та й взагалі на міжнародній арені) як доказ того злочину, що призвів до масштабної трагедії українського народу. А наша Верховна Рада досі виявила певну небайдужість. У порядку підготовки до слухань цього питання у ВР виготовлено 550 копій для депутатів. Чому слухання цього питання є надважливим? Коли наш парламент ухвалить законопроект про визнання Голодомору геноцидом, матимемо зміну ситуації як, власне, всередині нашої країни, так і на рівні міжнародних стосунків України зі світом. Разом із цим з’явиться можливість розпочати карні справи щодо торговельних фірм, які в ті роки купували зерно, пропоноване Радянським Союзом, і які таким чином отримували злочинні прибутки (доведено, що уряди, які виділяли квоти на закупівлю зерна, мали повну інформацію про те, що фактично відбувалося у СРСР).

— Колишня радянська влада оцінила людське життя в три тонни зерна. На світовому ринку тонна збіжжя коштувала тоді в середньому близько 30 доларів. Отож, на кожному знищеному голодом українцеві кремлівські владники заробили десь по $90. Небагато, але як помножити на мільйони, то це вже цифра. Отакий ґешефт! Грандіозна торгова операція «Хліб в обмін за смерть»…

— Ми дуже сподіваємося, що депутати, переглянувши фільм, отримають змогу ухвалити єдино можливе правильне (справедливе) рішення про визнання Голодомору геноцидом і відповідно про встановлення Дня скорботи. Якщо ж фільм не справить на них враження, то особисто в мене виникне запитання: «А що ж то за люди нині засідають у Раді, і чи мають вони відношення до України?», оскільки жоден громадянин України не може залишитися спокійним після побаченого.

— Що вам допомагало в роботі?

— Батько розповідав, як у віці чотирьох-п’яти років, побачивши ті вози, що вулицями Вінниці везли померлих, запам’ятав їх на все життя… Рідні пригадували: коли наша сім’я переїхала до Києва, оселившись на вулиці Саксаганського, зранку хтось виходив на вулицю, щоб дати хліба тим, котрі з останніх сил доповзали з вокзалу… Але бувало, що вони не встигали врятувати ту чи іншу людину, бо о 6-й ранку проїжджали вантажівки, збираючи знесилених, не дивлячись, хто з них уже вмер, а хто ще живий... Я пам’ятаю, як бабця наказувалa мені малому (а це вже були п’ятдесяті роки): «Андрію! Те, що ти вдома чув (про Голодомор), — нікому й ніколи не говори»…

— Що це за події, які всьому народу прямо в підсвідомість «вкололи» такий страх?

— Якось на кладовищі бабця показала довжелезні горби і сказала: «Це — могили». То були братські могили. В них лежали жертви Голодомору. І коли в 1941 році у Вінницю прийшли німці, то перше, що вони зробили, — ті могили розкрили, зібрали мешканців міста (люди змушені були на все те дивитися), викликали міжнародних експертів)… Німці, таким чином, показували, що означає радянська влада. Але, як потім розказувала бабця, найстрашніше почалося в 1943—1944 рр.: практично всіх наших людей, котрі були свідками того, як розкривали могили (а це були переважно молоді хлопці), зібрали, закликали до армії, і саме їх, просто беззбройних, кинули на передову, практично на вірну смерть. А це не що інше, як знищення свідків!

— Кого ви бачили глядачем, працюючи над фільмом?

— Ця стрічка розрахована на всіх. У переважної більшості людей, з котрими нам упродовж роботи довелося мати справу, одразу після нашого короткого пояснення виникало бажання допомогти. Ми дякуємо всім помічникам і особливо науковому консультанту Веселовій Олександрі Михайлівні (Інститут історії НАНУ). На місцях, де вів роботу режисер Віктор Дерюгін, група також отримувала щиру підтримку.

…Коли ми врешті все разом зібрали (в процесі роботи кожен працює над своїм питанням) і переглянули завершений фільм, самі здригнулися. Коли рік тому Перший Національний канал показав нашу роботу загалу, то 80% стали глядачами. Водночас фільм подивилися люди, котрі з позиції своєї професії знайомі з фактами, що ми представили. Вони сказали: «Переконливо», і це для нас — висока оцінка. Для мене особисто найвищою оцінкою стала реакція колеги (неабиякого професіонала, також сценариста), котрий СРСР ідеалізує й донині. Він лаявся: «Все — брехня! Паршивий фільм!». Кричав настільки емоційно, що я не впізнавав знайому людину, знаючи його як спокійного, врівноваженого чоловіка.

— До вашої роботи вже були фільми про Голодомор, проте ваш охоплює всі три голодомори й найглибший щодо історичного дослідження.

— Так, фільми на цю тему були. Ми ж прагнули не просто зафіксувати факти, а виголосити, по суті, й виголосили, що Голодомор — рукотворна трагедія в історії людства (я особисто переконаний, найбільша). До того ж усі три голодомори мають одне коріння й ті ознаки, що зобов’язують вважати їх складовими однієї акції. Голодомори, як це не заперечували б, географічно мали місце саме на територіях етнічного проживання українців і супроводжувалися операцією «Прикриття», головні фрагменти якої — створення фальшивого зображення реалій і знищення тих, хто міг говорити правду (інтелігенції). А деукраїнізація, що пройшла перед другим голодомором на тих землях, що знаходилися за межами (зрозуміло, умовного, але офіційного) кордону України, — на Північному Кавказі, Кубані, півдні Курської, Воронезької, Орловської, на заході Білгородської, на північному заході Ростовської областей? Упродовж 1929—1930 років на цих територіях забороняли все українське.

— Ви у фільмі стверджуєте, що повторення можливе за певних умов. У наші часи що вас насторожує?

— Будь-який натяк на тоталізацію суспільства — це перша ознака того, що недалеко або Голодомор, або Голокост. Коли одна-єдина, саме ідеологічна, сила захоплює владу (фактично стає монополістом) і починає діяти відповідно до своєї ідейної настанови, спостерігаємо тоталізацію. Щоб утримати монополію, система давить усіх невдоволених. І чим потужніший спротив, тим масштабніше придушення непокірних, прикладів достатньо — Голодомор, Голокост, те, що відбувалося в Ірландії, Еритреї, Камбоджі.

Певний час в Україні була подібна загроза. Десь починаючи з 1994 р., влада, зосереджена в руках певної групи, почала колапсувати до влади абсолютної. Тривав цей процес до 2000-х років, його зупинили помаранчеві події, і по суті, народ. Коли сьогодні дехто поспішно виказує невдоволення тим, що вибудувалося після 2004-го, варто підкреслити, що помаранчева революція зробила головне — зупинила консолідацію тієї системи-брили, що почала причавлювати Україну. Брила розкололася!

Безперечно, кожен народ виконує свою місію. А приказка: «Де два українці там три гетьмани», яка часом проговорюється з іронічним підтекстом, свідчить про те, що українці — єдиний народ, котрий зберіг оту, ще від русичів, потугу жити вільним. Українці представляють світ, який не визнає рабство! Оце невизнання панування над собою неабияк ускладнило шлях розвитку держави. Сакральної поваги до влади в менталітеті нашого народу ніколи не було, влада українцями завжди розглядалася як інститут, що слугує народу. Тож нині я спокійний, бо волелюбність як передумова розвитку людства на прикладі нашого народу показала свою дієвість. Є лише два такі волелюбні народи у світі — швейцарці та українці (швейцарцям поталанило більше — вони не опинилися на кордоні світів)...

— У 1994-му, за десять років до помаранчевої революції, фільм про Голодомор був можливим?

— Ні! На той час я, звичайно, міг би дещо зробити, але фільм залишився б на рівні нинішньої першої частини — звинувачення. Для того, щоб зробити узагальнення, потрібно мати докази організованого злочину, а тоді їх знайти було вкрай важко.

— Архівні матеріали на той час були менш досяжні?

— Матеріали були ще не на тій стадії обробки, яка дозволяє їх використання в такому фільмі, як наш. У 1994 р. нам знадобилося б чимало часу, щоб власноруч узагальнити їх. У 2005 р. професіоналізм наших наукових консультантів та чималий об’єм опрацьованої фахівцями інформації давали змогу оперативно отримувати відповіді на поставлені запитання. Так, зокрема ми змогли показати у фільмі об’єми експорту зерна в роки Голодомору. Крім того, лише після 2000-го були відновлені знищенні результати перепису 1936 і 1937-го років, і в 94-му ми точно не знайшли б головної книги нашого фільму — «Книги запису смерті-народжень», що підписана саме так: із закресленим словом «народжень». Десять років тому я навряд чи спромігся б завершити фільм психологічним портретом організаторів злочину, бо тоді ще подеколи усвідомлював себе радянською людиною.

— Ви, звичайно, цікавилися тим, як Голодомор висвітлено в підручниках?

— Раніше цього питання взагалі в підручниках не було. Сьогодні воно є. Але мене більше цікавило питання, як Голодомор і той час висвітлюються в російській історіографії. Те, на що я натрапив, представлено одним моментом: мав місце голод, із природних причин, посилений тим, що була необхідність в індустріалізації… Це — повна брехня! Оскільки сама практика непу довела, що зростання економіки (за умов непу) рухалося до тих масштабів, де гроші на індустріалізацію знаходяться досить легко. Перепрошую за сумнівну аналогію, економіка Німеччини внаслідок Другої світової війни була знищена, але ця країна відновила свою економіку впродовж значно стисліших строків, ніж «велика держава», і головне — без людських жертв. Ким треба бути, щоб стверджувати: мільйонні жертви виправдовує індустріалізація? Проте сама людина, якою сильною (навіть у своєму збоченні) вона не була б, нічого подібного вчинити без підтримки однодумців не спроможна.

Вислів «Мета виправдовує засоби» потребує уточнення: «Засоби викривають справжню мету». Якщо хтось виголошує ідею вселюдського щастя і при цьому вдається до знищення людей, то це означає, що його мета — не людське щастя, а щось зовсім інше. Коли до влади прийшли більшовики, почалися ті жахи, які безпосереднього відношення до російського народу не мають. Російський народ так само, як і інші, обдурили, й він пішов за тією утопічною ідеєю створення справедливого суспільства, яку йому, наче морквину, повісили перед носом. Можливо, єдина провина російського народу в тому, що він занадто повірив у цю ідею — занадто багато людей поставилися до неї некритично. У російського народу, на відміну від українського, досить слабка критична складова у ставленні до дійсності (це ж про українців: «Хохол доки не помацає, не повірить»).

На початку ХХ століття (і в середині його) з Україною відбувалося те, що відбувалося з Новгородом у ХV столітті. Новгород із його волелюбством став смертельно небезпечним для тієї держави, яку вибудував Іван Лютий, і новгородці були знищені.

— Як сказав у фільмі В. Рабінович, «…Украина была таким сильным звеном, таким, которого опасались…»?

— Саме так. В. Рабинович — знакова фігура в сьогоденні як Росії, так і України.

— Яку інтонацію ви намагалися вкласти у фільм?

— Я довго опрацьовував матеріали, а сам сценарій написав упродовж кількох днів. Інтонацію я не шукав. Думок на кшталт: «А що ж люди мають почути?» — не виникало. Інтонація склалося сама по собі, коли треба її окреслити в словах, скористаюся висловом Канта, котрий стверджував, що «людина ніколи не може бути засобом, а лише — метою»...

Коли вже, врешті-решт, Україна стане державою такого рівня, як французька держава у Франції, британська — у Великій Британії? Наша земля — унікальна. Лев Миколайович Гумельов поняття «народ» трактує так: народ — це генотип плюс ландшафт. Тобто народ витворюється на певній землі (на певному ландшафті) тоді, коли люди (племена), що прийшли на цю землю, цій землі люб’язні. І русини, і скіфи — всі вони створювали сьогоднішній етнос. Я глибоко переконаний, що етнос (генотип плюс ландшафт) — нерозривний комплекс, і виконати свою місію він спроможний лише тоді, коли сам собою керує. Для цього етнос витворює державу, держава — націю. Нація — це етнос, який випродукував свою культуру.

— На вашу думку, Україна витворила свою нову культуру?

— Ще ні, бо для творення нації потрібне досить тривале існування держави. З давніх-давен мали місце прагнення не так захопити цю землю, на якій ми сьогодні живемо, як її контролювати (захоплення означало подальше господарювання на землі, а спроможних поратися біля землі краще, аніж український етнос, не було; землеробство — сутність нашого народу). Тобто, коли захоплення як таке не мало сенсу, виникала величезна спокуса зігнути волелюбний народ, здобути контроль над ним. Неймовірно, як за довгі часи недержавного існування наш народ спромігся зберегти автентичне — нескорений гайдамацький дух, мову! Ми маємо уважніше читати Шевченка, тоді ми усвідомлюватимемо свою місію. «У своїй хаті — своя правда, і воля, і сила» — це форма стосунків зі світом, що базується на повазі як до своєї хати, так і до чужої. Українська національна ідея працювала упродовж тисячоліть, інакше народ не зберігся б, бо національна ідея (вона ж — етнічна місія) і є тим фундаментом, на якому можливий розвиток народу. І коли наш народ не зігнули три Голодомори — нашу національну ідею винищити неможливо. Її не потрібно створювати — вона є!

Лілія БОНДАРЧУК, спеціально для «Дня», фото надане прес-службою НТКУ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments