Доля випробовує тих, хто намірився іти до великої мети, але сильних духом не спіймає ніхто, вони зі стиснутими руками вперто і сміливо ідуть до наміченої мети.
Катерина Білокур, українська художниця, майстер народного декоративного живопису

Яким буде завтрашній день українського кіно?

22 квітня, 2013 - 10:11
«УРОКИ УКРАЇНСЬКОЇ»
«ОБІЙМИ»

Нині відбулася зміна політики в кіно, й молоді тепер мають змогу знімати короткометражні дебюти. Є свобода вибору — як для режисерів, так і для глядачів, а авторське кіно має природну особливість показати своє бачення теми. Якщо глядач не хоче це дивитися, то в нього є вибір — маскультові стрічки... Приводом до дискусії стали різні враження про п’ять короткометражних фільмів нових членів НСКУ. Своїми роздумами про кінопоказ і яким вони бачать завтрашній день українського кіно діляться з нашими читачами відомі кінокритики — Лариса Брюховецька та Сергій Тримбач.


БАНАЛІЗОВАНЕ КІНО

У Будинку кіно показали короткометражки: «Алкоголічка» Ю.Гонтарук, «Коріння» Д.Сухолиткого-Собчука, «Обійми» Ф. Сотніченка, «Помин» І. Цілик та «Урок української» Р. Батицького. Кінокритик В. Войтенко десять разів повторив присутнім у залі, що фільми ці різні, чи то вважаючи, що глядачі з першого разу не втямлять такої надскладної інформації, чи то не маючи в лексичному запасі інших епітетів. Анонсували показ під лозунгом: «Дивімось, хто прийшов!» На жаль, дивитись окремі фільми було не під силу навіть загартованому глядачеві...

СИНДРОМ ДІККЕНСА

Вулицею з ранцем за плечима йде висока худенька дівчинка років десяти. Змучене личко з якимось відсутнім виразом. Біжать менші хлопчаки, починають її принижувати, знімати з голови шапку, руками тицяти в обличчя. Дівчинка ніяк не реагує. Хлопчики, зробивши свою непривабливу справу, побігли далі — їх ми більше не побачимо. Це преамбула історії про Аліну — дівчинку-сироту, яку всі принижують, причому без причин. Хлопчачі дурні вигадки — це нічого, порівняно з тим, що її чекає вдома. Камера дуже поволі панорамує по квартирі — її супроводжує стук, походження якого невідоме. Виявляється, що це господиня — жінка невизначеного віку з грубим голосом і крикливими інтонація — готує щось на кухні. Вона гукає дівчинку і почитає лаяти її за те, що вона не привіталася; за те, що в неї розпущене волосся; за те, що вона плаче. І як найвище покарання — вирок: «Не підеш на свої танці. Не заслужила!» В потоці слів прозвучало, що мати дівчинки алкоголічка й що господиня цієї просторої квартири хоче з дитини зробити «порядошную дєвочку»...

Розповідь про беззахисну дитину-сироту — це завжди болюча драма, яку неможливо дивитися спокійно. У цьому випадку нам пропонують приреченість: жодного світлого промінчика, все проти дитини (як у недавній «Мелодії для шарманки» Кіри Муратової, де поневірялися двоє сиріт). Глядачеві стає непереливки. З наступного епізоду дізнаємося, що лайлива жінка працює на базарі — звідки й інтонації, що дівчинку вона також змушує сидіти за товаром (замальовку базарних буднів зроблено досить правдоподібно), тоді як ця дитина обдарована, в неї талант балерини і їй треба займатися хореографією. Вона покаже свій танець двом дядькам на якомусь вільному п’ятачку базару, й один із них потягне її до оголошення про набір у школу танців. І от чемний інтелігентний дядечко (О. Савкін) приходить до дівчинки додому, викладе значну суму авансу, й Аліна, яку проводжає лайлива опікунка, вже в аеропорту. Дитина рада, що вона потрапила в інший світ — і то нічого, що інші дівчатка поводять себе якось дивно, навіть вульгарно. Вона танцює. Жінка, що супроводжує дівчаток за кордон, подивившись на те, як вона танцює, хапає дівчинку й виштовхує її геть на вулицю: «Ти що, не розумієш, куди тебе везуть?» Таким чином молода режисер перекидає місток до ще однієї соціальної проблеми, що панує в суспільстві приниженому й неблагополучному: нелегальна торгівля дітьми. І хоча дівчинка плакала, що не хоче на базар, але їй цього разу таки поталанило (щоправда, фінал відкритий: вдома Аліна нерухомо лежить на своєму ліжку, і хтозна, жива вона чи ні).

Отже, ми знову опинилися в часах Діккенса, коли сирітство та злидні так разюче контрастували з гламуром і викличним багатством?

Фільм цей можна показувати як на телебаченні, так і в прокаті. Щоправда, українські канали оберігають своїх глядачів від таких травм. А Ю.Гонтарук може далі розвивати свою тему. І навіть продовжити на екрані цю історію. Бо є про що сказати. Можливо, з часом вона зменшить зумисне педалювання, а життєва правда, до якої тяжіє дебютна стрічка, стане художньо виразнішою.

ПРЕТЕНЗІЯ НА ОНІРИЧНІСТЬ

Студентську стрічку Д. Сухолиткого-Собчука «Коріння» поставлено за оповіданням Григора Тютюнника «Дикий». Так написано в титрах. Але говорити про спорідненість із духом прози письменника не доводиться. Як основний звуковий і зображальний об’єкт, режисер обрав фотоапарат (за кадром він клацає під час титрів), і старі знімки, знайдені в шухляді стола, навіяли в молодого чоловіка ностальгійні спогади дитинства. Герой повернувся через багато років у місто, де минуло дитинство, в помешкання, де вже нікого з рідних не залишилося, й оскільки раз-по-раз показано героя сплячим, ті спогади напливають і в снах: у кімнаті за столом, покритим білою скатертиною, сидять четверо літніх людей і малий хлопчик, а на столі — фотоапарат.

Спогади ілюстративні, й уже з першого показу себе вичерпують. Але режисер показує їх ще й ще, іноді переносить дію в коридор, ніби розширюючи простір кімнати. Однак все це нейтральне, відсторонене, не зігріте чуттєво, не наповнене сенсом. Ми так нічого про цього героя не дізнаємося, власне, як і про його колишніх сусідів. Тому загалом позитивні наміри візуалізувати внутрішнє життя персонажа не вдалися. І хоча режисер старався вибудувати предметний світ, настроєвість, середовище, та цього недосить, щоб захопити глядача. Якихось радикальних новацій у «формалізмі» режисера немає — все вже було, все вже бачене. Знову ж таки, формальне без сенсу, мало кого захопить. Якщо людину на екрані не розкрито, фільм залишається просто режисерською вправою.

ЧОРНУШКО-КРИМІНАЛЬНЕ КІНО

Тих, хто дав гроші на фільм «Обійми», потрібно було б змусити подивитися його двічі поспіль, щоб вони усвідомили свою помилку. Фільм — це набір сотні разів баченого на екрані фрагментів із чорнушко-кримінальних фільмів, із проходами персонажа вулицями, проїздах у транспорті тощо. Але з однією суттєвою різницею: постановник «Обіймів» навіть не подумав вибудувати бодай мінімальну мотивацію вчинків персонажів. Або зробити так, щоб екранна дія трималася купи. Персонажі не тільки ходять і їздять, зустрічаються, а й вбивають одне одного, але з якого дива — знати не дано. Фільм практично без слів. Звуковий супровід ілюстративний: герой їде в електричці, чуємо, як вона їде; розриває обгортку — шарудить папір. Тобто все затиснуто, виходу бодай на якийсь простір немає. Режисер навіть не покаже тої водойми, куди вночі вкинуть труп. Та й кого це вбили та за що — нам також не повідомлять. Інформаційний ресурс на нулі.

Свого часу Олександр Довженко на закиди, що його «Звенигора» незрозуміла масовому глядачеві, писав: якщо ти глядачу, чогось не розумієш у моєму фільмі, то причина, може, не у фільмі, а в тобі? Постановник «Обіймів» може сказати щось цілком протилежне: якщо ти, глядачу, чогось не розумієш, то це так і задумано: моя мета досягнута, не треба й намагатися щось зрозуміти.

Виходить, держава фінансує режисерів, які пропонують банальні рухомі зображення.

ВЗАЄМИНИ ІЗ ГЛЯДАЧЕМ

«Уроки української» Р. Батицького зроблено абсолютно за тим же принципом — камера бездумно вихоплює то одну, то іншу людину — хтось виходить із автобуса й іде до будинку, потім визирає у вікно; хтось, навпаки, зазирає у вікно. Хтось забрався на терикон. Але цей безглуздий набір зображень, що нагадує рекламну кліповість, готує глядача до чогось — і те щось настане: чути людський стогін, на екрані — незворушні, застиглі обличчя шахтарів, які стоять, немов монументи, а тоді камера різко падає на обрубок ноги — це стогне бідолаха, якого понівечило. Десь. Чимось. Чомусь. Усе це для постановника не має значення. Режисер грає у свою гру, а глядачеві треба це дивитися. І не оцінювати показане, й не думати. Бо хто ви такі, щоб думати?

Виходить тенденція: режисери нав’язують своє бачення (так і хочеться запитати, а де ж свобода вибору, ще на початку 1940-х років так геніально відкрита Орсоном Веллсом?). Але режисерів глядачі не обходять. Хочеш дивитися мій фільм, залиш свою здатність думати вдома.

Ще раз повернуся до висловлювання Войтенка перед фільмами, тим більше, що він ці слова підкреслює послідовно в усіх інтерв’ю: фільми, які ви подивитеся, мають приємний контекст. Відбулася зміна політики в кіно, й молоді тепер мають змогу знімати короткометражні дебюти.

І навіть якщо на хвилину забути про якість цих дебютів («Обійми» та «Уроки української»), не може не дивувати відсутність пам’яті в критика, який вже не перший рік відстежує кінопроцес в Україні. Адже в Україні інтенсивно знімали короткометражні дебюти ще з 2004 року — «Любов це...», до якої увійшло 12 стрічок молодих, було знято в 2004 — 2005 роках.

ПРИРОДНІСТЬ СПОГАДУ

Назва фільму «Помин» І. Цілик не налаштовує на оптимізм. Але це єдина світла робота на тлі безпросвітного кіно молодих, представленого того вечора в Будинку кіно. Вона викликала дружні оплески. Власне, вона не планувалася: показали її замість іншої роботи, якої режисер, очевидно, не надала.

Стрічка — про повернення в дитинство героїні, молодої дівчини, яка приїхала разом зі своїм нареченим в покинуте село, де жив її дідусь. Тема, суголосна «Корінню». Але вирішена інакше. Сусідка покійного дідуся, саме обійстя, коза, кури — все природне й органічне настільки, що можна було б сприйняти за документ реального життя. У фільмі реальність та уява-спогад героїні переплітаються легко — героїня в одному кадрі у двох іпостасях: доросла та дитина. Відчуваєш її роздвоєння між колишнім сердечним і теплим життям з дідусем і прагматично-холодним сьогоденням, де слово «треба» диктує все.

Зворушлива знахідка: на яблуках, що нападали на подвір’ї, читаються слова — немов лист дідуся до тих, які його забули. Важко сказати, чи прокинулась у дівчини совість, адже вона навіть на похорон не приїздила, але те, що минуле владно повернулося до неї, — це факт.

Чи зніматиме І. Цілик далі, вже повнометражні фільми, — невідомо. Хотілося б.

Як хочеться бачити нові фільми Вікторії Мельникової, Ганни Яровенко, Марини Вроди, Ірини Правило, Івана Канівця та інших молодих, котрі вже встигли виявити і свою майстерність, і вміння порушувати актуальні проблеми, й повагу до глядача.

Продовження теми у статті:

«Де небо, де сонце?»

Лариса БРЮХОВЕЦЬКА, кінокритик
Газета: 
Рубрика: