Поривайтеся завжди виконувати свій обов'язок, і людство виправдає вас навіть там, де ви зазнали невдачі.
Томас Джефферсон, 3-й президент США, один з авторів Декларації незалежності США

Яку культуру треба формувати...

«Сучасне мистецтво — це маркер демократії», — Євген КАРАСЬ
16 серпня, 2019 - 10:37
ФОТО ІЗ FACEBOOK-СТОРІНКИ ЄВГЕНА КАРАСЯ

Переполох і збентеження, спричинені останніми виборами, повною мірою торкнулися гуманітарної сфери. Митці, менеджери, режисери, продюсери, видавці гадають, кого призначать «головним», що він чи вона буде робити, на яку команду спиратися. Одне слово, постає вічно болісне питання культурної стратегії.

Із цим запитанням ми звернулися до одного з найдосвідченіших експертів у цій царині — директора й засновника «Карась Галереї», арт-куратора Євгена Карася.

ОЧІКУВАННЯ Й ПРОВАЛИ

— Розпочну з головного й наболілого: які в тебе очікування від зміни влади?

— У нас ці очікування повторюються раз на п’ять років. Регулярно. І культурна спільнота завжди намагається спрогнозувати, хто був би ідеальним міністром культури, наївно припускаючи, що міністра обирають за функціями, за досвідом чи за освітою. Звісно, очікування не виправдовуються. Донедавна в мене були такі самі побоювання, як і в усіх.

— Чи можна їх усе ж таки конкретизувати?

— Вони були пов’язані з тим, що обраний Президент отримав шалену підтримку. До того ж він представник шоу-бізнесу — тобто це великий ухил у поп-культуру. Я нічого нового не кажу — це картина, яка є в багатьох. Із певного переляку навіть існує думка, що краще вже, якщо кандидат на відповідну посаду взагалі не орієнтується в культурі й делегує ці повноваження тим, хто орієнтується, аніж має своє конкретне, занадто часто хибне уявлення. Насправді й перше, й друге не дуже нормально. Ми посттоталітарна і постколоніальна країна, яка перебуває в повільному, переривчастому еволюційному розвитку. Маємо що маємо через те, що в нас тривалий час керівництво було з сільською ментальністю, а уявлення про культуру спиралося на відчуття втраченого минулого. Пошук ідентичності тривав у цілком зрозумілій зоні фольклору та наїву, сентиментів щодо козацтва й села. Будь-яка імперія нав’язує своїм колоніям модель другорядності, яка виражається в певній комічності, невизначеності, й такій собі легкій недорозвиненості. Ось у спадок від колоніального часу нам і дісталося уявлення про те, Україна має бути трошки культурно недорозвиненою, а Шевченко не інтелектуалом-вільнодумцем, а похмурим старим із вусами й у ковпаку. Плюс суцільний гопак і специфічний гумор — хороший, але дуже вузького спрямування. Варто також додати розграбований завойовниками іконостас українських культурних героїв, яких треба повертати в нашу культуру (реституція імен) — харківського Іллю Репіна, київських Михайла Врубеля та Казиміра Малевича, одеського Василя Кандинського та інших. Ми перебували весь час у парадигмі, нав’язаній різними імперіями. А оскільки за майже 30 років не виробили власної культурної політики, лишалися в кільватері того, що нам нав’язували.

— От нічого й не зробили?

— У нас за культурну ідентичність завжди відповідали політтехнологи, що при президенті. Не інтелектуальні штаби, не Мінкульт, не інституція певна, а люди, про яких ніхто нічого не знав і які шепотіли президенту, що йому треба робити, щоби умовно-придуркуватий народ підтримував владу. І жодного успіху не досягали. Постійні питання: яку культуру треба формувати і хто її робитиме. Бо одне — розуміти, що відбувається, аналізувати, а інше — робити щось ефективне. Це два цілком різні процеси. В нас є купа інституцій, які мають виробляти чи хоча б аналізувати культурну політику. Але вони не беруть на себе відповідальність, а може, навіть і взагалі не розуміють своєї ролі, своєї функції. Обмежуються положеннями про свої повноваження, які пишуться не завжди грамотними людьми. Тому Україна не набула ані усталених інтелектуальних груп, які впливали б якось на процеси, ані самої політики. І всі проблеми, які ми маємо на півдні та на сході — звідси.

— Тобто?

— Ми втратили Крим і Донбас ще задовго до окупації. Через дурну культурну політику. Я вважаю, що всі біди, що відбуваються в країні, включаючи економіку — мають саме такі причини. Війна — це насамперед гуманітарна, культурна катастрофа, а не лише військові дії.

ШЕПТУНИ Й МОДЕЛІ

— Якщо повертатися до питання, з якого ми почали...

— Звісно, сьогодні вся спільнота в тривожному очікуванні. Тому що всі прекрасно розуміють, що повноваження дають можливість провести реформи з небаченою швидкістю та якістю. Питання — в який бік. Не наламати б дрова, не зробити б неправильні рухи. Але, знов-таки, все роблять люди, не інституції. В нас неструктуроване суспільство й не вибудувана система прийняття рішень, вони не виробляються в експертних спільнотах і немає ліфтів для їхнього донесення нагору. Тому досі, на жаль, грають роль особистості: шептуни чи консультанти, які перебувають біла головного вуха. Тому всі з тривогою намагаються вирахувати, хто ця людина впливу.

— І хто тепер ця важлива людина?

— З’явився Гео Лерос — поки як консультант і куратор напряму. Уже визначений і заступник Міністра з гуманітарного розвитку й питань культури, оскільки міністерства об’єднають, і склад комітету з гуманітарної політики, ці структури фактично працюють і дякувати Богу. Це підтверджує швидкість прийняття рішень. Характерний для України інформаційний вакуум має бути заповнений.

— Але до Гео Лероса дуже неоднозначне ставлення.

— Скажу просто — дуже погане з боку тих, хто з ним ніколи не спілкувався. Я не цікавився його творчим шляхом, але він займався муралами, м’яко кажучи, не завжди вдалими. Носили спонтанний характер, суто вулична культура, а не продумана частина монументальної естетики міста. Тим не менш, місто це оживило й зробило Київ такою собі галереєю просто неба.

— Мабуть, все ж таки не мурали змусили тебе змінити думку про Лероса?

— Коли ми зустрілися з ним у Клубі колекціонерів у арт-центрі М17 у колі представників культури, він на мене справив дуже позитивне враження. Він описав їхні перші кроки, ідеї, напрацювання. Його команда вивчала досвід адміністрування культури різних країн і обрала за основу британську модель, у якій немає Міністерства спорту (це міністерство існує переважно в пострадянських країнах). Тобто він розсіяв якісь побоювання, до того ж, своїм оперативним і тактовним спілкуванням показав, що щось може вийти. На другій зустрічі навіть спільно з фахівцями аналізували загальний стан візуального мистецтва, законотворчі завдання і необхідність збирати вже робочі групи за напрямами.

— До речі, про міністерства. Як тобі згадана вище ідея їхнього злиття — спорту, культури й туризму — в одне ціле?

— Питання — для чого. Міністерство спорту, я так розумію, хочуть ліквідувати, лишити тільки спортивну культуру й прибрати спорт високих досягнень. Адже в усіх країнах спортом високих досягнень займаються громадські організації, асоціації, це взагалі не функція держави. Держава лише прищеплює спортивну культуру. І все. Якщо в такому вигляді — то це приймається. Туризм і молодіжна політика — частина культурної діяльності теж. Але, повторюю, генеральне питання — хто і як усім цим займатиметься.

— І кого бере за взірець.

— Не треба казати, що Україна геніальна й має особливий шлях. Разом з тим не можна сліпо копіювати досвід іншої країни, яка еволюціонувала власним чином сотні років, де вже є своє законодавче поле, свої традиції, спільноти, інфраструктура, яка обслуговує саме таку модель. Найчастіше порівнюють американську й французьку моделі. Французька дуже централізована, дуже державоцентрична, дуже забюрократизована, й це, як на мене, недобре, бо з Франції пішов арт-ринок. Але там є свої традиції. Тобто це така утопія, хоча там багато цікавих законодавчих побудов.

Американська модель без міністерства культури нам не дуже підходить, хоча й здається мені найкращою, бо там розвинена система позабюджетного фінансування.

— Чому не підходить?

— Бо в нас низький рівень компетентності громадян. Вони погано розуміються на мистецтві. Відповідно, низький рівень і в фінансових, економічних еліт за винятком відомих колекціонерів, спонсорів і меценатів, давно залучених усередину процесу. Тобто ми приймаємо небюджетне фінансування й отримуємо ситуацію, коли наша ділова еліта розповідатиме, що таке мистецтво й фінансуватиме те, що їм подобається — уяви собі на хвилинку смакове фінансування «брата секретарки».

— Як цього уникнути?

— Людина, яка хоче профінансувати мистецтво, передає гроші не на те, що їй заманеться, а в спеціальний фонд, в якому вже є список проєктів, що пройшли експертизу в фахової команди, й тоді меценат не обслуговує свій смак, а дає кошти на щось гарантовано цікаве. Або проєкт, який хоче профінансувати, передає на експертизу для отримання податкових пільг. Ми розглядали якраз на згадуваній зустрічі з представником Президента моделі оподаткування від експерта з податкового законодавства Олени Хотенко.

Перевага нового в тому, що воно може використовувати найкраще звідусіль. У нас є шанс зробити краще, ніж у країнах сталого розвитку, створити в країні культурний офшор, щоб у нас було вигідно відкривати міжнародні галереї, аукціони, сховища для картин. Не треба нічого просто копіювати. Хоч вони й отримують аналітику за британською моделлю, але є небезпека, що неправильно пересадять або не приживеться. Треба робити конкурентну модель існування культури в світі. А ще в нас немає наразі команд, які могли б це впроваджувати. Маємо кризу інституцій. У нас лічені музеї наближаються до європейського рівня роботи. Музей Гончара, наприклад. Олександр Ройтбурд у Одесі підняв місцевий художній музей до небаченого рівня за рік, в агресивному середовищі, без грошей і необхідного досвіду.

РЕФОРМИ Й ГРОШІ

— Це окремі приклади. Що робити в масштабах країни?

— Найперший крок — привести законодавство та процедури до європейських стандартів. А в законодавстві перший крок — це термінологія. От зараз є в законах термінологія, і за її межами нічого не вдієш. Тому її треба максимально адаптувати до європейських стандартів. Мають бути поняття сучасного мистецтва, галереї, жанри візуального мистецтва, інсталяції, сучасні медіа тощо. А нині положення про міністерство культури, посадові інструкції, положення про державні інституції, підзаконні акти, розпорядження — всі в межах застарілої, ще радянської термінології. Кам’яний вік.

Друге. Мистецтвом має бути вигідно займатися. І законодавство має бути цьому підпорядковане. Тобто — вільне переміщення культурних цінностей. Зрозуміло, при відповідному захисті. Коли повертаються культурні цінності, то людину мають зустрічати з аплодисментами на кордоні, а не так, щоб вона контрабандою завозила речі, які Україна втратила. Потрібні міжкультурні контакти: коли виставки везуть сюди й вивозять туди, коли колекціонери приїжджають купувати сюди й вивозять роботи. Це вливання в український арт-ринок, в українську економіку. Якщо цього не буде, то ні про яку інтеграцію, ні про яке поповнення фондів наших музеїв не може бути й мови.

Третє: функціонування інституцій. Музеїв, центрів. Головна помилка багатьох моїх колег-експертів — вони вважають, що треба будувати музей сучасного мистецтва.

— Зараз ти мене здивував.

— Натомість треба створити такі умови, щоб музеї з’являлися самі. Оце пострадянське мислення великого будівництва. Здати об’єкт до звітної дати. Якщо музеї не з’являються, це не говорить про те, що їх треба будувати — радше про те, що не створені умови. Тобто, щоб вони виросли самі — 10, 20, 150. Мистецькі музеї, музеї унітазу, води, яблука, стільця, чого завгодно. Щоб було вигідно їх будувати.

Культура в пострадянському розумінні функціонувала нарівні з публічними бібліотеками, туалетами й виплатами пенсій як комунальна, соціальна сфера. Вона сприймається як щось таке, що треба утримувати. Насправді ж культура — потужний сегмент економіки та універсальний інструмент комунікації, формування іміджу держави, внутрішньої і зовнішньої політики

Звісно, те, що державного музею та центру сучасного мистецтва немає — це катастрофа. Це говорить для міжнародної спільноти багато чого. Сучасне мистецтво — це маркер демократії, маркер інтелектуального, соціального розвитку країни. Що б ми не казали з трибуни, які б виставки геніальні не возили — поки в нас не буде суб’єктів сучасного мистецтва — центр, музей, друковані й інтернет-видання — це все порожні слова.

— Так, а гроші звідки взяти?

— Зробити вигідним позабюджетне фінансування. Грошей у країні купа. Важливо, щоб усі розуміли: в країні до фіга грошей, у культурі теж. Коли кажуть, що немає — треба менше красти. Просто давно час запровадити закон про меценатство, щоб ці гроші було вигідно показати й вкладати.

— Хіба цього закону досі немає?

— Навіть якщо є, то він не працює. Гроші в культуру вкладати невигідно.

І ще один момент. Арт-ринок має бути по-білому.

— Мрія ідіота.

— Ні. Це треба й можна робити. Як тільки ринок стане по-білому — інституції між собою зможуть укладати угоди, художники зможуть укладати офіційні угоди з галереями і музеями. В художника стане вигідно вкладати гроші. Будуть зрозумілі ціни, страхування мистецтва. Ринок стане повноцінним сегментом економіки, як у всьому світі.

— А для цього, що треба?

— Знизити й спростити податки. Щоб митець міг спокійно продати картину, так само як і галерист — купити. Аукціонні будинки... Закон має обслуговувати ланцюжок формування художника.

— З чого він складається?

— Освіта: виші, майстер-класи, мистецькі студії. Далі — майстерні. Якщо їх не буде, то митці будуть відходити в інші індустрії. Творчі майстерні — це в тому числі резиденції, симпозіуми, пленери       — все, де художник може працювати. Тобто умови для роботи. Арт-ринок, про який ми казали. І ще — репрезентація мистецтва: музеї, фестивалі, центри мистецтв, видання, представництва в інтернеті. Якщо ми зробимо репрезентацію, але не буде кого показувати, або буде кого показувати, але він не отримуватиме гроші — тобто якщо викинути одну з цих ланок, тоді ніякої культурної стратегії немає. Молодий художник не одразу може отримати нормальну майстерню чи гідний виставковий простір. Дуже важливий повноцінний ланцюжок, і закон має обслужити цей ланцюжок.

— Питання — де виставляти мистецтво — дійсно дуже актуальне.

— У світі є поширена практика              — створювати окремі райони мистецтва — музейні квартали або музейні милі. Це справжні туристичні Мекки. Як змусити власника великого приміщення, яке в центрі міста чи на туристичному маршруті, займатися культурою? Дуже просто. Влада каже йому: «Ми тобі зараз знижуємо податки на землю, ти відкриваєш двері і робиш публічне культурне місце. Або вводимо такі податки, що тобі мало не здасться». Це все реальні діючі механізми.

Головне — не вважати, що це все так складно. Україна нічого не робить, бо вважає, що ми зараз швиденько щось зробимо, а оце занадто складне зробимо завтра. І це постійно. Приходять люди на Андріївський узвіз при зміні влади й питають: «Що нам зробити?» Відповідь стандартна: робіть паспорт і концепцію Узвозу. «Ні, це складно, довго, давайте зараз швидко лавочки поставимо або туалет». Ось у нас весь час не хочуть робити фундаментальні речі, бо занадто складно й неймовірно. А просто треба засукати рукави й робити.

СИЛА ЕВОЛЮЦІЇ

— Ми знову повертаємося до розмови — хто все має робити. Як відійти від традиції шептунів і анонімних технологів? Бодай у візуальному мистецтві?

— Зробити державну Агенцію сучасного мистецтва. Як Держкіно. Всі ці законодавчі модернізації, музей сучасного мистецтва, презентації України на Венеційській бієнале, Manifesta, Documenta тощо має робити одна інституція. Розробляти політику для мистецтва, проєкти, впроваджувати майстер-класи, підтримувати регіональні центри, створювати реєстр сучасного мистецтва. Про реєстр — окреме питання, він надзвичайно зараз важливий, оскільки хронологія українського мистецтва не існує в будь-якому вигляді — паперовому або електронному, музейні й приватні колекції для неї закриті. Тобто державна агенція потрібна як інтелектуальний штаб, що вироблятиме взаємозв’язки в системі. Це єдиний шлях, бо в нас фахівців дуже мало, а роботи дуже багато. Вони мають зібратись у одному місці, як кулак.

— Насамкінець суто ірраціональне запитання: ти віриш, що вдасться щось зробити нарешті?

— Ми все одно все це зробимо, бо це закони еволюції. Якщо країна не піде якимсь незрозумілим шляхом, то рано чи пізно це все буде. Зараз у нової команди вікно можливостей, якого не було в нікого за всю історію України.

Культура в пострадянському розумінні функціонувала нарівні з публічними бібліотеками, туалетами й виплатами пенсій як комунальна, соціальна сфера. Вона сприймається як щось таке, що треба утримувати. Насправді ж культура — потужний сегмент економіки та універсальний інструмент комунікації, формування іміджу держави, внутрішньої і зовнішньої політики. Якщо правильно сприймати роль культури, то вона може зробити ривок для всієї країни. Бо формує ціннісні орієнтири. Вектори розвитку. Але адекватного сприйняття того, наскільки вона важлива, ще ніколи не було. І якщо це сприйняття буде, це великий шанс не лише для культури, а й для всієї країни. Так що я сподіваюся на краще.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ