Юрій КОТ: «Музика приходить сама»

Слухаючи гру цього піаніста, згадуєш слова Германа Гессе: «Справжній музикант володіє мистецтвом говорити речі, на перший погляд, прості і непримітні, однак хвилювати ними душі слухачів». Музикознавці називають його унікальним піаністом, а друзі знають, що Кот дуже світла людина з великим почуттям гумору. Багато абітурієнтів Музичної академії прагнуть вступити до класу Юрія Миколайовича (його студенти обожнюють). Енергійний, активно відгукується на всі нові ідеї, він встигає їздити по всьому світу з гастролями, брати участь у міжнародних фестивалях і в роботі журі знаменитих музичних конкурсів, а також проводити майстер-класи в Сербії та Японії.

У Києві давно сформувалося коло шанувальників Юрія Кота, які ходять на всі його виступи. Недавній концерт Київського камерного оркестру за участю піаніста в Національній філармонії потішив бездоганним виконанням і заінтригував вибором композиторів. Чому диригент Роман Кофман збудував програму вечора так, що в обрамленні мелодійних класичних «хітів» Баха, Гріга, Мендельсона і Дворжака прозвучала прем’єра вигадування сучасного композитора Віктора Кісіна (Росія — Бельгія) «Між двох хвиль» для фортепіано і струнних? Саме з цього питання почалася розмова з музикантом.

«МОЖЛИВО, ВЖЕ ЧАС ПОВЕРТАТИСЯ ВІД ПОЛІТИКИ ДО ЯКИХОСЬ БІЛЬШ ВІЧНИХ РЕЧЕЙ?»

— Твір Кісіна — непростий для сприйняття, як майже вся сучасна музика. Оркестрові ефекти дивні, приголомшливі, нереальні, на межі появи звуку і тут же — його зникнення, — підкреслив Юрій КОТ. — найскладнішим завданням для музикантів було зібрати опус по формі, і в процесі репетиції я побачив, що Роман Кофман — чудовий «скульптор», він ліпить форму, створює пропорції, і твір матеріалізується. Будь-яка програма має нести певний освітній момент, тому що люди, як правило, ходять на концерт порадіти знайомим мелодіям і почути знайомих авторів. Але життя не стоїть на місці, створюється і розвивається нова музика, а головне, змінюється мова. Тому важливо, аби публіка поступово звикала до нової мови, до нових образів, і Роман Ісакович робить це дуже мудро. Звичайно, сприйняття слухачів запізнюється, а композиторське йде попереду. Адже відомо, що Бетховен не відразу став класиком, і під час виконання Героїчної симфонії якийсь слухач кричав з гальорки: «Швидше б це все закінчилося!».

— Як ви будуєте програми своїх виступів?

— Можна створювати монографічні програми, особливо це стосується ювілейних років, коли виконують лише Шопена або лише Шумана. А щодо більш вільних програм, вони мають будуватися на контрасті: контраст епох, контраст самої музики — спокійно-медитативна і яскрава, експресивна. Так, нещодавно, на журфіксі в Музеї Булгакова, я грав дві сонати Гайдна, «Образи» Дебюссі і сонату Шумана. Гайдна дуже люблю грати, це особливий світ, свого роду колиска музики. Потрібно виносити на сцену твори, якими буквально живеш. Тому коли мені ставлять питання, яку музику більше любиш, складно відповісти. У мене були періоди захоплення Бетховеном. Пам’ятаю, в дитинстві я навіть певною мірою ототожнював себе з ним, вигадував щось ночами, мелодії мене переповнювали. Потім почався Шопенівський період, більш ліричний, романтичний. Пізніше звернувся до Моцарта і настільки став розуміти і відчувати цього композитора, що вивчив практично всі його концерти, багато грав з оркестром. У цій ситуації є якийсь елемент якщо не містики, то відсутність людської волі, тому я не кажу собі: «Давай, займися наступного року такою-то музикою», вона сама приходить.

— На ваш погляд, як нинішня ситуація в країні позначається на сфері культури?

— Зараз у нас дуже великі втрати — багато людей виїжджає, тому що в Україні немає попиту на музикантів, і рідко кому вдається займати тут серйозні позиції. Мені пощастило, я не виїхав. А мої друзі, однокурсники виїхали і чомусь не повертаються. Можливо, вже час повернутися від політики до якихось більш вічних речей. Імена політиків швидко забуваються, а їхні погані справи пам’ятають довго, вони позначаються на житті цілих поколінь! Я не кажу, що на телебаченні має бути лише класика — але не лише попса, даруйте! Я ще пам’ятаю радіоточку, з якої звучала класична музика, пісні, легка музика. Людина могла вибирати, а зараз люди переважно вибирати не можуть. Вони поглинають величезну кількість низькосортної музики, яка заполонила всі теле- і радіоефіри.

«ДОВОДИТЬСЯ ДІЛИТИ СЕБЕ НАВПІЛ»

— Ви — один з небагатьох концертуючих педагогів в Україні. Як вдається поєднувати інтенсивну гастрольну діяльність з викладанням?

— Мимоволі доводиться ділити себе навпіл, тому що студентів, як правило, більше ніж тебе самого кількісно. І програми, які проходиш зі студентами, разів у п’ять більше за об’ємом, ніж мої, а займаєшся ними так само, як і своїми. Спочатку я думав, що перед концертами потрібно відпочивати від педагогіки, але бували ситуації, коли урок закінчувався о 19.45, а о восьмій починався концерт, і я зрозумів, що таке теж можливо. Інколи влітав до залу відразу після іспиту. І більшість музикантів працюють у подібному режимі. Днями слухав у філармонії приголомшливий концерт піаніста Павла Нерсесяна, давно не відчував такого естетичного задоволення. А я знаю, що перед цим він був у нас головою на держіспитах, і більше тижня, з ранку до вечора йому потрібно було слухати і оцінювати гру випускників. Потім він полетів на фестиваль до Америки, зіграв там три чи чотири різні програми і знову приїхав до Києва.

— Розкажіть, як ви навчаєте своїх студентів?

— Проводячи урок, не відходжу від рояля, постійно показую. Головне, чого хочу навчити: щоб прагнення до професіоналізму не викликало спазмів, щоб не було роботи над технікою заради техніки. Щоб студент не забував, що музика призначена для задоволення — і виконавця, і тих людей, для яких вона звучить. Я рідко говорю, як не треба грати, а стараюсь показувати, як можна грати: можна так, а можна ось так. Хоча в педагогіці ніколи не знаєш, до якого результату приведуть твої найкращі наміри. Та якщо людина займається виконанням зацікавлено, з упевненістю в тому, що вона робить, їй повірять, і, напевно, так створюються нові музичні інтерпретації.

Не можу не відзначити, як усіх викладачів і студентів обрадувало, що Академія почала купувати нові роялі, якісні, дуже дорогі. Спасибі нашому ректору Володимиру Рожку! Ветерани говорять, що такого не було років 40. НМАУ придбала чудові Стейнвей і Бехштейн у Великий зал і два Бехштейни в Малий зал. Це концертні роялі, і студенти наразі складають на них сесію. Діти мають можливість спробувати грати на чудових інструментах — для них це щастя.

— А скільки у вас зараз учнів?

— Коли я починав викладати в Академії, у мене було 22 студенти в класі, тепер — 9. Думаю, це знак доволі позитивний, тому що музика завжди була елітарним видом мистецтва. А за радянських часів спостерігалось значне перевиробництво музикантів, і з’явилося багато, за великим рахунком, нещасних людей, незатребуваних гідним чином. Так, музикою займатися чудово, здорово, красиво, корисно, але робити з музики професію — це доля небагатьох.

— Чим для вас є музика?

— Мені батьки розповідали: у нас удома був інструмент, і я, ще не дістаючи до клавіш, вухом притулявся до деки і слухав звідти, для мене це була казка, щось чарівне — як із цього незрозумілого ящика виникають привабливі для мене звуки. Уже в дитинстві у мене не було запитання — ким бути? Напевно, музикантом може стати лише той, хто не уявляє собі життя без цих звуків, без композиторів і музичних творів.

У мене існує думка — людина, яка одного разу доторкнулась до музики, відчула, що вона може виливатися з її пальців, з будь-якого інструменту, ніколи не піде на злочин. Це не гучні слова — музика очищує. Як це відбувається? Не знаю, можливо, ті вібрації, які примушують працювати закриті сфери... Для публіки на концертах музика постає як диво. А для виконавця — для мене — на сцені чудес дуже мало, це все-таки праця, хвилювання. Значно більше чудес відбувається під час підготовки програми, під час знайомства з новим твором, коли музика починає з’являтися — як народження або відродження. І ось тоді це диво. У цьому сенсі музиканти, безумовно, щасливі люди. Це не є порятунок, вихід у якісь інші сфери — закритися, заритися головою в пісок від усіх неприємних речей, які відбуваються, ні. Музикант не повинен ховатися від життя. Але це допомагає дивитися на світ із ширшими горизонтами.

Професіоналізм не повинен заглушати головного — відчуття музики й отримання задоволення. Задоволення не від конкретних пасажів, а від явища музики як дива! Адже виконання — це неймовірно цікавий процес, пов’язаний із різною інтерпретацією музики.

ГІМН «КЛУБУ ОКУНЕЗНАВЦІВ»

— Чи правда, що в юності ви брали участь в авангардистському поетичному альманаху «Окунь»?

— Альманаху не було, був «Клуб окунезнавців», який ми вигадали ще в школі Лисенка, його ідейним натхненником був Сергій Зажитько. Він і нині пише музику дещо епатажну, театральну і дуже живу. А «окуня» я запозичив у Стругацьких, пам’ятаєте, в повісті «Понеділок починається в суботу» маги намагаються оживити окуня. Ми вигадували вірші-гімни, у яких цей окунь «виринав» у найнесподіваніших місцях. А в Консерваторії все продовжувалось: по четвергах (у рибний день) проводили засідання «Клубу окунезнавців», кожен виступав із читанням «доповіді», всі слухали і раділи, а наприкінці був ритуал — усі разом писали нескінченний гімн, і це був чудовий процес спільної творчості.

ДОВІДКА «Дня»

Юрій Кот (1966) — український піаніст, заслужений артист України, лауреат Національної премії ім. Л. Ревуцького. Професор кафедри спеціального фортепіано НМАУ ім. П.Чайковського. Лауреат і переможець всеукраїнських і міжнародних конкурсів. Концертує як соліст, а також у складі фортепіанного дуету з дружиною, піаністкою і композитором Іриною Алексійчук — в Україні, Росії, Казахстані, Югославії, Польщі, Словаччині, Німеччині, Франції, Італії, Португалії, Японії і США з концертними програмами з творів різних епох і музичних напрямів. Виступав із відомими симфонічними оркестрами України, Росії, Німеччини і США. Учасник міжнародних фестивалів «Київ-Мюзік-фест», «Музичні прем’єри сезону», фестиваль пам’яті Володимира Горовиця (Київ), «Musiksommer-97» (Дрезден), «Two Pianos Plus» (Маямі), фестиваль музики С. Прокофьєва (Санкт-Петербург), «Дуетіссімо» (Мінськ), «Richter-Fest» (Одеса), «Фарботоні» (Канів) та інших. Озвучував партію фортепіано в музиці до фільму «Той, хто пройшов крізь вогонь» (композитор Володимир Гронський).