Ніхто так не шанує нашої свободи як Бог. Але ми не маємо відваги бути вільними. Бо бути вільними – це бути відповідальними.
Любомир Гузар, український релігійний діяч, патріарх-предстоятель Української Греко-Католицької Церкви (2001—2011)

Юрій ЛАЗIРКО: Коли помирає пам’ять — помирає й майбутнє

Розмова з представником нової хвилі українських поетів у США, продовжувачем і опонентом Нью-йоркської групи
24 січня, 2009 - 00:00
ЮРІЙ ЛАЗІРКО

Поети не бояться Вічності. В кожного вона своя. Для українсько-американського поета Юрія Лазірка це — стихія води. Цього року в автора, знаного на всіх просторах поезії в інтернеті, з’явилася перша реальна збірка.

Юрій Лазірко народився у 1967 році у Львові. Одного разу він поїхав у гості до дядька в США, та й залишився на навчання в Америці (у Львові хлопець навчався в Політехніці). Закінчив Університет Вільяма Патерсона за фахом «комп’ютерні науки».

В Україні ім’я Юрія Лазірка поки маловідоме. Це інтерв’ю, по суті, є першим містком, що має познайомити з автором. Все ж таки важливо знати, якою є нова спіраль української діаспорної літератури. Бо нині у плеяді української літератури запалала нова зірка, яка знову прийшла у світ лірики зі світу точності та математичної дискусії.

ІНТЕРНЕТ І ПОЕЗІЯ

—Ваша перша збірка — «Краплі Всесвіту» вийшла у тернопільському видавництві «Астон». Що хотіли сказати своїми віршами, як писалася книжка?

— Можливо жоден із моїх віршів не побачив би світу, коли б не інтернет. Я навмисне вніс до збірки кілька ранніх творів, щоби показати цю прірву часу, котра лягла між моїм студентським захопленням поезією та теперішнім пробудженням душі. В мені помирала мова. Це тривалий процес, але, здавалося б, невідворотний за цих умов... Є два шляхи до екзистенції в рамках соціуму іншої країни — свідома інтеграція у суспільство, активна участь в її громадському та професійному колах, або перебування у гетто-мовному середовищі, обмеження себе безперервним мисленням про давні часи та нещасну долю — вибір в кожного власний. Хоча би було ідеальним, до речі, жити за Шевченком — «і чужого научатись, але й свого не цуратись». Майже 18 років перебування на чужині, процес «піднесення себе на ноги» (а це — здобуття американської освіти, отримання досвіду в професійній діяльності. Тут, до речі, можна було б навести цікавий парадокс — немає досвіду — немає роботи, і навпаки, — досить важко перервати це коло), навколишнє мовно-соціальне середовище з кожним роком змінювали в мені світогляд. Мій фах — далекий від літературознавства, я професійний комп’ютерознавець і працюю над створенням різноманітних інтеграційних бізнесових аплікацій.

Інтернет став поштовхом до мого пробудження. Спілкування з творчими людьми, спільні інтереси, творчо-інформативний простір, в якому я відчув себе належним до спільної справи — принесення та отримння естетичного, душевного задоволення від бажання ділитися словом. До 2005 року — для мене сучасної української літератури не існувало, не існувало й поета Лазірка як такого. Можливо, що десь на підсвідомому рівні було це бажання — ділитися словом; і сталося, що сталося — первісток-книга.

Хочу висловити свою безмежну вдячність пані Лесі Романчук за її бажання стати «хресною мамою» збірки. Завдяки їй — «Краплі» впали саме в Тернополі. Моя збірка — це просто голос людини, котра перебуває на чужині і хоче бути почутою на Батьківщині, стати ще одним, маю надію, цікавим автором, котрий виліплює своє обличчя, виробляє власний почерк — це пошук себе.

МІЖ ДВОМА КОНТИНЕНТАМИ

— Ви належите до кола поетів, які працюють далеко від рідної домівки. Якщо взяти до увагу діаспорну американську українську літературу ХХ сторіччя, чи усвідомлюєте ви свою належність до неї (врешті, в «Краплях Всесвіту» один із циклів названо як «Емігрантський»)?

— Я живу між світами, між минулим і сьогоденням. Моє коріння міцно тримається двох континентів. Я так само пишу англійською мовою, можливо з часом видам і щось англомовне. Перебуваючи поза межами України, неможливо не почувати себе емігрантом — важко визначитись остаточно — що є Батьківщина, бо в мене їх зараз дві — і обидві — улюблені. Хоча одна — рідна, інша — мачуха. В соціальному плані я вже давно звик до тутешніх стандартів життя; у духовному — це перехрестя не лише з діаспорною літературою, але й з англомовною — і це чудово, бо є можливість поділитися своїми поглядами з читачем його власною мовою. Вічна проблема емігранта — повертаючись, повертатись.

— Ваша поезія часто пронизана відлуннями суму й смутку. Звідки цей сум?

— Сум — врівноважений стан душі, це не розпач, не гнів, це медитація. Українська душа досить піддатлива до такого стану. Візьміть наші народні пісні — левова частка їх наповнена цією субстанцією. Віднедавна я теж почав писати пісні — те саме, баланс сумного та життєрадісного. Мабуть сум — це неосягнені мрії, розуміння та проникнення глибше в образи, передбачення певних процесів, над якими людина не має контролю, або не хоче його мати. І взагалі — люблю баланс у всьому. З іншого боку — смуток дає можливість думці проникнутись глибше і в певних моментах наблизити «крик душі», підвести емоції до словесного виплеску. В наступних двох збірках я планую надалі тримати баланс між віршовими тематиками і настроєві у кожному творі загалом. Моїй натурі характерна мінливість, тому часто чергуються вирази у складках уст.

—Чому ви так часто звертаєтеся до «минулого»?

— Минуле — це гербарій із нашого майбутнього. Час — поняття відносне. То він є, то його бракує. Біжить, повзе, скаче, прибуває, порожніє. В масштабі Всесвіту — це (на противагу миті життя) спіраль, де події набирають циклічну форму — безперервного народження та смерті. Можливо існує якась паралельність світів, антисвітів, вимірів, співіснування різних швидкостей часу в затримках та прискоренні природних процесів. Спогади — це певність, фундамент для надбудови, переосмислення себе, сентиментальність, противага відчайдушності, що приводить до помилковості, можлива хибність, що набула статусу теперішньої зрілості.

— Чим для вас є пам’ять?

— Пам’ять — її не перепишеш, не зітреш, що тримає зв’язок між поколіннями, надає можливість до поштовху вперед чи деградації особистості, якщо така колись існувала. Коли помирає пам’ять — помирає й майбутнє!

— Чи вдається вам стежити за розвитком українського літературного процесу? Якщо так, то якою видається сучасна українська поезія з американської відстані? Як би схарактеризували цей процес?

— Сучасна українська література відродилася для мене віднедавна. Як на мене, то наша література зараз у творчих пошуках. Є, звичайно, багато талантів. Знову ж, стримую себе, щоб не перераховувати... Але талант — це лиш частка того, щоби осягнути вершини себе. Розвиток дещо гальмується мовною політикою держави. Тут наша видавнича справа поступається північному сусіду, Росії, по всім категоріям. Ось де потрібно проявити мудрість нашим можновладцям. Але вірю, що час розставить все на свої місця і «на нашу вулицю прийде свято». Для мене як поета є цікавим розвиток течій модернізму та постмодернізму, як і натяки на розвиток гумористичного напряму творів (сатира, маньєризм, іронічний гумор) — адже цей напрям є мало розвинутим і мало презентованим. У мене ще з дитинства у пам’яті стиль гуморески відкарбувався — на взірець Павла Глазового та Остапа Вишні. Але, можливо, я мало проінформований.

Американська сучасна поезія загалом відійшла від традиційного римування (воно залишилось у пісеннім віршотворенні). В Україні верлібри наразі ще широко не прижилися. Бачу сам по собі — не так є багато білих віршів і в мене. Навіть моя англомовна поезія часто — римована. Ідея верлібру містить у собі потенціал заглиблення думки. Митець не є прив’язаним пошуками рими і не є обмеженим розмірами — тобто почуває себе вільнішим у творенні. Але верлібром писати ще й — складно, бо поезія повинна залишитися поезією. А коли вона майстерна — сприймається однаково, хоча пишеться по-різному. Принаймні образність англомовної поезії є все ж об’ємнішою — це пов’язане з більш розвиненою відтінковістю у словотворенні, але, можливо, меншою милозвучністю при цьому.

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, спеціально для «Дня»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ