Коли людина не встане з колін, то вона не далеко зможе пройти.
Іван Драч, український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч

Юрій МУШКЕТИК: Я сповідував кредо афінських демократів: щоб ніхто через мене не одягнув чорного плаща

Письменник про свою творчість і драми часу
21 березня, 2009 - 00:00
ПОДАРУНОК ВІД «Дня» — КНИГА «ДЖЕЙМС МЕЙС: «ВАШІ МЕРТВІ ВИБРАЛИ МЕНЕ...» / ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА / «ДЕНЬ»

Хоч би як змінювалося життя навколо, залишаються постаті, завжди цікаві для нас. Серед них і письменник Юрій МУШКЕТИК. Він — автор численних прозових творів, зокрема історичних «Семен Палій», «Гайдамаки», «Смерть Сократа», «Суд над Сенекою», «Гетьманський скарб», «Яса», «На брата брат»... Лауреат Шевченківської премії — за роман «Позиція». Як редактор журналу «Дніпро» на його сторінках під псевдонімами друкував Василя Стуса, Івана Світличного, Євгена Сверстюка... Упродовж п’ятнадцяти років — з 1986-го по 2001-й — очолював Спілку письменників. Цей період ознаменувався створенням на основі спілки Руху та товариств української мови (тепер «Просвіта») і «Меморіал», а також різнобічною діяльністю видавництва «Український письменник».

Сьогодні Юрію Михайловичу виповнюється 80 років! Напередодні «День» побував у гостях в ювіляра.

— Юрію Михайловичу, до вашого 75-річчя у Спілці письменників відбувся творчий вечір та вийшла друком книга «Суд». А на 80-ліття щось плануєте організувати чи видати?

— Знаєте, ювілей у такі роки — не радість, а більше смуток. Пройдено довгий шлях, на якому не раз обманювався... А ще рік тому померла дружина, з якою прожив понад півстоліття. Відтоді ніяк не можу оговтатися, хоча й утрат уже пережив багато: поховав батьків, брата та друзів.

У ці ювілейні дні спала на думку сентенція Імануїла Канта, яку вичитав ще в університеті: найвище у світі — зоряне небо над нами та моральний закон усередині нас. От із нею й треба звіряти життя.

Зараз у видавництві «Пам’ять роду» виходить моя, може, найкраща книга — збірка оповідань «Гріх». У ній зібрано твори різної тематики. Зокрема, «Наші йдуть» — про не таке й давнє трагічне минуле українців. У головної героїні діти померли від голоду. Чоловік згнив у Сибіру. Та й сама вона сиділа у в’язниці. А коли наступають радянські війська-«визволителі», жінка тішиться, мовляв, наші йдуть... Які ж вони «наші»? Після голодної смерті її дітей? Передчасної смерті чоловіка? Є й оповідання сучасної проблематики: про те, як незаконно захоплюються землі, як одні багатіють, а інші бідніють... Дуже мені болять національні питання. Часи, в які живемо, відзначаються особливим цинізмом. У період поневолення польською шляхтою українських земель все-таки було село, яке, до слова, сьогодні знищено, де побутували давні порядки, традиції, звичаї, жеврів вогонь прагнення до волі. Періодично він розгорався — відбувалися повстання Наливайка, Бородавки... Навіть коли зліквідували Гетьманщину, частина еліти працювала задля народу. Той же Василь Капніст, який 1791 року їздив до пруського короля, аби підняти Європу супроти Росії. Чи Олександр Безбородько — козацький полковник, член Російської академії, почесний канцлер уряду Катерини ІІ. Він мав значний вплив на царя Павла І й домігся відновлення Генерального суду та деяких інших установ Гетьманщини, скасованих царицею. Хіба можна з ними порівнювати депутатів нинішньої Верховної Ради?.. Володимир Путін заявляє, що він — російський націоналіст у найкращому значенні цього слова. А деякі наші обранці бояться назвати себе українцями, не те щоб українськими націоналістами!

— А як із цим бути?

— Треба створювати контекст, із якого, очевидно, виросте інше покоління. Зокрема й політиків.

— У той складний радянський період творчість і громадська діяльність окремих письменників та літературознавців мала історичне значення для відродження національної свідомості українців. А наприкінці 80-х — на початку 90-х вони відіграли неабияку роль у здобутті незалежності України. Чому ж тепер письменники мовчать? Професор Римського університету «Ла Сап’єнца» Оксана Пахльовська назвала наш час часом поодиноких голосів. Але ж від того мовчання втрачається зв’язок поколінь...

— Правда. Вочевидь, це зумовлено економічним зубожінням, коли кожен виживає, як може. Крім того, у письменницьких колах немає єдності, як у нашому суспільстві. Відтак немає спілкування. Зрештою, за останні роки нас поменшало. Не так давно не стало Павла Загребельного. Павло Архипович був моїм сусідом по дачі. Я декілька разів зустрічався з ним. Останні роки він хворів і майже нікого не приймав. Також поряд зі мною живуть Іван Драч і Дмитро Павличко. З Дмитром Васильовичем переважно влітку спілкуємося — наші онуки разом бавляться.

Нещодавно прочитав про відзначення двадцятиліття Руху. На перше засідання запросили й мене. А я гірко сказав: що святкувати? Те, що Рух розколовся?! Що тепер він нічого не важить?! Ця політична сила творилася у Спілці письменників. Бувало, туди приходило стільки люду, що технічні працівники прибігали до мене та казали: «Зараз упаде перекриття другого поверху». (Тоді Юрій Мушкетик очолював спілку. — Ред.). Вважайте, я був «завгоспом» Руху. На початку Рух користувався спілчанськими бланками. У нас версталася «рухівська» газета. І коли її везли друкувати у містечко Камінь-Каширський, що на Волині, чи в Житомир, у супровідному листі я мусив написати, що оплату гарантую. І програму у Спілці писали... Мені гірко від того, що про Рух уже фоліанти написано, а ім’я письменника і генерала Фоки Бурлачука, автора ідеї його створення, ніде й не згадано... Очевидно, одна з причин розколу цієї політичної сили — наше одвічне отаманство.

— Якось академік Микола Жулинський влучно зазначив, мовляв, ви намагаєтеся збагнути всю складність часу, про який пишете, та підвести українського читача до самокритичного перегляду всієї нашої історії. Що ви хочете, щоб читач виніс з історичної прози Юрія Мушкетика?

— Я найбільше писав про козаччину й, напевно, про цей період з української історії знаю найповніше.

— Мій приятель, людина творчої професії, розповідав, що, читаючи «Яса», раз у раз заглядав у словник, аби знайти там значення багатьох історизмів, архаїзмів. Мова була настільки багатою і влучною, що він ніби побував у тій епосі, тому роман став одним із його улюблених творів.

— Приємно. Я можу розповісти про діяльність будь-якого гетьмана. Знаєте, як оцінюю певні періоди й тогочасні історичні постаті? Колись, перечитавши багато, раптом зрозумів, що в цьому треба йти за Тарасом Шевченком. Диво з див: якими матеріалами поет міг послуговуватися? Хіба що «Історією Русів». А яка обізнаність, проникливість і об’єктивність! От послухайте:

Заступила чорна хмара
Та білую хмару.
Виступили з-за лиману
З турками татари.
Із Полісся шляхта лізе,
А гетьман-попович
Із-за Дніпра напирає —
Дурний Самойлович
З Ромоданом.

(«Заступила чорна хмара...»)

Спершу мене різало оте «дурний Самойлович». Але хоч скільки думав, усвідомлював, що Шевченко має рацію. Правда, гетьман був добрим господарником, але от біда — увесь час годив російським царям. Далі:

Мов орел той приборканий,
Без крил та без волі,
Знеміг славний Дорошенко,
Сидячи в неволі,
Та й умер з нудьги.

(«Заступила чорна хмара...»)

Дорошенко і татар водив, і турків... Він дуже любив Україну і кидався на всі боки, щоб їй допомогти. Тарас Григорович дав точну оцінку й постаті Семена Палія, про якого я писав. Мислитель його оцінював як славного лицаря, полководця, а разом з тим писав:

А серцеві не потурай,
Воно тебе в Сибір водило,
Воно тебе весь вік дурило.

(«Чернець»)

Таки дурило, бо покладав свої надії на Москву.

— У 2009-му виповнюється 300 років Полтавської битви. Газета «День» разом із Національним музеєм історії України проголосили цей рік Роком Мазепи. А як ви оцінюєте постать гетьмана?

— Мазепа був складною людиною. Спочатку служив польському королю, тоді — Дорошенкові, а після усунення Самойловича став гетьманом. Він довго хитрував. Уже з Карлом ХІІ вів переговори, а Петру І говорив, що йому служить. І Мазепине військо цар розсмикав. Тих десять тисяч, що зосталося, гетьман повів назустріч Петру. І тільки тоді оголосив, що виступає проти російського самодержавця. Багато старшин, наприклад Скоропадський та Апостол, у відповідь перейшли на бік Петра. Але за те, що Мазепа все-таки одхитнувся від Москви, можна пробачити усі його прорахунки.

Так от, повертаючися до вашого запитання про те, що хочу, аби читач виніс із моєї історичної прози... Хочеться, аби він знав, що в Україні була велика демократія, якої у Москві й близько не було: виборність від сільського старости до гетьмана. Було неписане звичаєве право — як управляти народом і як народу самому себе організовувати. Чим не праобраз громадянського суспільства?.. Потім на зміну йому прийшло Магдебурзьке право. Хочеться, щоб читач, ознайомившися з основними віхами нашої історії, усвідомив одвічне прагнення українців до свободи. І закарбував у пам’яті, чий він нащадок і спадкоємець. Я порадив би ще вивчити історію власних родів — це також сприяє підвищенню самооцінки і додає впевненості.

— А коли ви почали її вивчати?

— Уже будучи дорослим. Я народився неподалік Ніжина, у селі Вертіївка, що вкрите болотами й лісами. Моя мама Уляна Онуфріївна — донька куркуля (дід загинув у Сибіру) і безпартійна — була головою найбільшого колгоспу на Чернігівщині! Розповідь про її рід, який, мов через сито, пройшов через громадянську війну, розкуркулення, Сибір, заслуговує на окремий карколомний роман. У нас вдома була фотокартка дядька Миколи. Який поставний чоловік і неймовірний красень! Порода! На моє запитання, що з ним сталося, мати коротко відповідала, мовляв, загинув. А згодом з’ясувалося, що дядько був петлюрівським офіцером... Або ж я часто гостював у тітки в Чернігові. І довгий час не знав, що вона, бідолашна, відсиділа у Сибіру. Коли почав дізнаватися правду про своїх рідних, це впливало і, мабуть, тримало на світі.

— Юрію Михайловичу, а що у радянські часи вам допомагало залишатися людиною?

— Мені є в чому покаятися. Зокрема, коли був членом президії Спілки, якийсь період рясно виключали з неї письменників. Я ніколи не голосував «за», але ж і не був «проти», бо знав, що тоді звільнять з роботи і виженуть з партії. Пам’ятаю, свого часу тільки один Микола Лукаш виступив проти виключення Івана Дзюби... Складні були часи. І невеселі.

Згадую, як приносив додому верстку журналу «Дніпро». Передивлявся її й розумів, що такий-то вірш і така-то стаття викличуть обурення у ЦК комсомолу чи в цензора. І тут починали в мені змагатися прокурор і адвокат. Прокурор спокушував: «Викресли і лягай спати. Хто помітить, що якась поезія знята? Авторові ж скажеш, що це цензура». А адвокат наполягав на своєму: «Ну, і який же ти після того будеш порядний?».

Звичайно, письменники мого покоління не сягнули того рівня жертовності, що Іван Світличний, Василь Стус чи Євген Сверстюк... Але ми на них дивилися. Я увесь вік сповідував кредо деяких афінських демократів: щоб ніхто через мене не одягнув чорного плаща, тобто намагався не робити зла.

Очевидно, є твори, які я хотів би переписати. Мій перший роман «Семен Палій» написаний абсолютно в радянському ключі. «Гайдамаки» майже так само. А «Останній острів» можна назвати романом спротиву. У ньому підспудно розповів про останні острови нашої нації та нашої культури. Ми тоді жили думкою, як сказати хоч напівправду. Повість «Обвал» відомий закордонний критик Іван Кошелівець оцінив дуже високо. Вона — алегорична. У ній ідеться про інститут, а під інститутом треба розуміти усю радянську систему. Так мені це все частково сходило з рук аж до «Білої тіні», що вийшла друком тільки 2004 року.

Як Бог відміряє ще трохи років та дасть сил, хочу написати один історичний твір. Саме зараз розмірковую над його ідеєю. Не так давно закінчив роман «Плацдарм», що публікувався у журналі «Київ». Не знаю, як буде з ним — надіслав його у видавництво «Фоліо», яке впродовж останнього часу перевидало моїх чотири твори — «Яса», «На брата брат», «Гетьманський скарб» і «Смерть Сократа».

Я написав дуже багато. Знаю, що дещо вже з того померло. Щось зараз помирає. А щось, може, потриває у часі, як кожен письменник сподівається.

Розмовляла Надія ТИСЯЧНА, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ