Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі.
Павло Тичина, український поет, перекладач, публіцист, політичний і громадський діяч

З танцем по життю

Гастрольним турне відзначає ювілей ансамбль ім. П. Вірського
19 грудня, 2007 - 00:00
МИРОСЛАВ ВАНТУХ НА РЕПЕТИЦІЇ / ФОТО БОРИСА КОРПУСЕНКА

Нині проходять виступи найуславленішого колективу по регіонах нашої країни, які присвячені 70-річчю від дня створення Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України ім. Павла Вірського. Два гала-концерти пройшли з аншлагами у палаці «Україна». На екранах обабіч сцени було показано кадри, що відтворили історію цього видатного мистецького колективу і творчу працю двох його багаторічних керівників: батька-засновника — Павла Павловича Вірського і нинішнього художнього керівника — Мирослава Михайловича Вантуха.

«День» у №210 писав про ювілейний концерт на головній сцені нашої держави, на якому високі нагороди артистам ансамблю вручив Президент України Віктор Ющенко. Він підкреслив, що їхне «мистецтво ідентифікує нас як націю, як народ, як країну». А у Національній опері України відбулися заключні концерти II Всеукраїнського фестивалю-конкурсу народної хореографії ім. П. Вірського. Зал палко вітав керівника ансамблю ім. П. Вірського — Мирослава Вантуха. Бо саме він є тією людиною, яка прагне піднести на новий рівень сучасний український сценічний танець, вдихнути в нього нові сили.

«ТРИ ЮВІЛЕЇ»

— Для ювілею ми підготували спеціальну програму, у якій демонструємо глядачам творчі можливості нашого колективу та показуємо хореографічні шедеври, створені засновником ансамблю — Павлом Вірським, які ми дбайливо зберігаємо, даючи їм друге життя, — розказав М. Вантух. — А ще мене дуже порадувало те, що після закінчення концерту в палаці «Україна» ветерани ансамблю, які сиділи в залі, вперше скандували: «Вантух, Вантух»! Треба зізнатися, я важко входив у колектив. Потрапивши на зміну поколінь, мусив попрощатися з рядом артистів, які багато років працювали в ансамблі. А тому на мене не тільки ображалися та анонімки в різні керівні органи писали, а й дехто не сприймав мого мистецтва... Та пройшов час, і тепер, коли ветерани призналися, що на такому високому рівні, як нині, танцівники ансамблю ім. П. Вірського раніше не танцювали, саме це їх визнання було для мене особливо цінним.

— Майстерності вашого колективу захоплено аплодує весь світ, а вдома, виходить, були невдоволені?

— Погляди в людей завжди суб’єктивні... За кордоном глядачі позбавлені упередженості — вони щиро захоплюються тим, що бачать на сцені, й часто навіть плачуть від емоцій. Від зворушення — коли ми, приїхавши на гастролі в певну країну, виконуємо один із їхніх національних танців. Вони розуміють, що це вияв поваги саме до їхнього народу. Ми вже побували у 55 країнах світу, в багатьох — по кілька разів. І запрошень не меншає. По суті, план наших гастролей розписаний наперед вже до 2011 року. Зокрема, ведуться переговори про наші виступи також у Таїланді, де ми ще ніколи не були. Недавно навіть надійшло запрошення три роки попрацювати в Китаї. Але такі довгі гастролі ми не можемо собі дозволити. Сьогодні ми можемо вибирати серед продюсерів того, хто запропонує колективу кращі умови. А це має для нас значення, бо держава тільки платить колективу заробітну плату та відшкодовує комунальні витрати, всі ж інші кошти — на нові постановки, сценічні костюми — ми заробляємо самі.

— Цього року ансамбль, по суті, відзначає три ювілеї: крім 70-річчя колективу, ще й 45 річчя студії, а також 15-річчя Дитячої хореографічної школи, створеної особисто вами.

— Талановитого артиста треба виховувати не менше п’ятнадцяти років. З шестилітнього віку діти навчаються в нас у школі, потім два роки — в студії, кращі згодом приходять в ансамбль. І коли вони потанцюють років зо два в ансамблі, тільки тоді можна сказати, що вони стали справжніми артистами. Така система дозволяє нам зберігати й оновлювати наш репертуар: коли хтось із виконавців захворіє чи одержить травму, завжди є ким його замінити, бо інший артист теж знає цей танець. Велике мистецтво вимагає великої праці. Чесно мушу сказати, ні я сам як керівник, ні наші репетитори й танцівники ніколи не працювали щодня стільки годин, скільки визначено трудовим законодавством. Навіть після ювілейного концерту ми не мали повного дня відпочинку, бо готувалися до виїзду на гастролі в південні області України.

«ВІДНОВИТИ ВТРАЧЕНЕ»

— Ви часто говорили, що відчуваєте жаль через те, що немає можливості частіше виступати в Україні. Щось змінилося в цьому плані?

— Цього року, в зв’язку з нашим ювілеєм, Міністерство культури і туризму виділило кошти на проведення гастролей в різних областях України. Вони були справді важкими, бо припали на кінець року. Скажімо, повернувшись уночі з Черкас, ми вранці вже мали виїжджати автобусом до Чернігова. Та ще на грудень було заплановано три концерти в Києві. Але хоча такий графік забрав багато сил, зустрічі з вітчизняними глядачами дуже нас порадували. Ми скрізь відчували патріотичне піднесення залу, гордість за національне мистецтво. А дещо раніше ми мали гастролі в західних областях України. Вперше в нашій історії їх провела на комерційній основі одна продюсерська фірма. Оскільки фінансовий результат виявився хорошим, вона планує провести такі гастролі в Україні ще й наступного року.

— Ансамбль танцю ім. П. Вірського завжди був взірцем для багатьох хореографічних колективів. А тепер, завдяки створеній за вашою ініціативою Національній хореографічній спілці, вони мають можливість демонструвати свої досягнення на фестивалях-конкурсах народної хореографії. Як ви оцінюєте результати II Всеукраїнського фестивалю?

— Хочу відзначити загальне підвищення виконавської культури, появу нових постановок і нових учасників конкурсу. Про це постійно дбає хореографічна спілка, яка проводить теоретичні конференції та майстер-класи, створює в різних містах школи, щоб сприяти підйому рівня нашого хореографічного мистецтва. Дуже важливо визначити, в якому напрямку воно розвиватиметься. Адже дехто вважає: сучасний танець — це те, що пов’язане з рок-н-ролом, брейком, постановками Моріса Бежара чи Джорджа Баланчіна. Ми ж маємо на увазі розвиток саме українського сучасного сценічного танцю. А цей розвиток може відбуватися тільки на національному матеріалі, який обробляється хореографами на рівні сучасного мислення, сьогоденних естетичних запитів суспільства.

— Звичайно, люди звикають до всього... Навіть до «попси», яка швидко набирає обертів. Та згодом глядачі починають розуміти, що їм не вистачає високих зразків, високих почуттів. А серед цих почуттів — і патріотизм, і любов до свого народу. Недарма в нашому фестивалі-конкурсі є номінація, в якій ми відзначаємо аматорські хореографічні колективи національних меншин України. Свої танці мали можливість показати болгари, греки, кримські татари. Були в програмах концертів також єврейський, вірменський, молдавський танці. Я схиляю свою голову перед тими, хто дбає про культуру рідного народу. Без духовної культури не можна прожити. І це завжди відчували українці, які з тих чи інших причин опинилися за кордоном. Недарма вони створювали там і театри, і хори, і танцювальні гурти.

— Сьогодні, на жаль, під тиском глобалізації стираються деякі національні особливості. Чи відчували ви це під час гастрольних поїздок?

— Безсумнівно. За останнє десятиліття, а я проїхав майже весь світ, країни Європи значно втратили своє національне обличчя. Багато хто це вже зрозумів. Проте відновити втрачене дуже важко. Тому я так прагну залишити для нащадків і примножити наше національне танцювальне надбання. Захоплююсь японцями, які дбайливо бережуть свою національну культуру. Там учень не одержить атестату про освіту, якщо не знатиме трьохсот японських пісень. Подібне ставлення до своїх досягнень ми бачили і в Китаї, і в Південній Кореї.

— В Україні прикладом для багатьох можуть бути житомиряни, які не гірше зберігають свої національні мистецькі скарби. Не так давно на I Всеукраїнському конкурсі хорових колективів та камерних вокальних форм ім. Бориса Лятошинського гран- прі здобула хорова капела «Орея» міського палацу культури, лауреатами першого ступеня стали жіночий хор Житомирського училища культури і мистецтв та Молодіжна громадська організація Житомирський камерний хор «Орфей». А тепер на танцювальному фестивалі-конкурсі перші місця в різних номінаціях зайняли обласний центр хореографічного мистецтва та дитячий зразковий ансамбль «Сонечко», який свого часу здобув гран-прі на першому фестивалі.

— У нас справді є дивовижні ентузіасти своєї справи. Художні керівники та балетмейстери-постановники з Житомира — Тетяна та Михайло Гузуни, які зуміли досягти зі своїми вихованцями мало не професійного рівня виконання. Серед кращих можна назвати й народний ансамбль танцю «Радість» із Севастополя, яким керують Тетяна і Віктор Гоцуленки, заслужений ансамбль танцю України «Юність» зі Львова, очолюваний Михайлом Ванівським, народний ансамбль «Квітень» з міста Маріуполь, керований Людмилою Федотовою. Добре показала себе і старша група зразкового ансамблю танцю «Джерельце Карпат» на чолі з художнім керівником Михайлом Сачком. А гран-прі серед аматорських хореографічних колективів (вік учасників — від шістнадцяти років) здобув народний хореографічний ансамбль «Пролісок» із міста Кіровоград, де значну роботу провели з виконавцями художній керівник Анатолій Коротков і балетмейстер-постановник Віктор Похиленко.

— Відчувається, що в Кіровоградській області міцними лишаються традиції, закладені ще відомим хореографом Анатолієм Кривохижею, який свого часу очолював відомий ансамбль «Ятрань».

— Митець такого рівня завжди має свій вплив на культуру свого краю. І не дивно, що саме в цьому місті створено перший в Україні Музей хореографії, де зібрані матеріали про українські танцювальні колективи — і вітчизняні, й зарубіжні.

— А як ви оцінюєте ситуацію в різних регіонах України?

— Після першого конкурсу я критикував Сумську область. Цього ж року училище культури Сум показало себе з найкращого боку. Палац культури з міста Шостка виставив аж два колективи з різними керівниками. І як це можна не відзначити? На жаль, не кращим чином показала себе Полтавщина, хоча це край з дуже багатим фольклором. Жодного разу не брали участі в змаганні колективи Львівського училища культури. У зв’язку з цим навіть з’явилася думка про проведення окремого конкурсу для творчих колективів подібних закладів. Адже яких керівників вони виховують, коли не можуть представити жодного номера? Треба сказати, дехто з викладачів пише книжки, статті. А чи підтверджують вони свої ідеї на практиці? Павлу Павловичу Вірському було не до написання книжок, бо його повністю поглинала творча робота. Та й у мене часу для цього немає, хоча й розумію, що певні свої досягнення треба фіксувати на папері. Можливо, то буде, коли вже вийду на пенсію.

— Гадаю, чимало зауважень у вас було до професійних колективів, які не продемонстрували помітних творчих досягнень. Чим пояснюється така ситуація — самозаспокоєнням керівників, відсутністю кадрів?

— І першим, і другим. Та особливо велика проблема з кадрами. Сьогодні не так багато охочих працювати в системі культури, де невеликі зарплати. Тому рівень багатьох професійних колективів падає. Не приїхали на фестиваль-конкурс Закарпатський народний хор, ансамбль «Чернігівські клейноди». Втратили колишню славу «Надзбручанка» з Тернополя, «Верховина» з Дрогобича. Дехто з керівників уже говорить про необхідність створювати при колективах так звані «супутники», а іншими словами, школи, які готуватимуть для них молоде поповнення. Творчо вирізнявся серед інших заслужений академічний ансамбль пісні й танцю України «Донбас» на чолі з художнім керівником і балетмейстером, заслуженим артистом України Олександром Прокопенком, що й відзначило журі, віддавши колективу перше місце в одній iз номінацій.

«ОДНА СІМ’Я — ТРИ НАРОДНИХ АРТИСТИ»

— Мирославе Михайловичу, у вас особлива танцювальна сім’я. Розкажіть, будь ласка, ще й про цю сторону вашого життя.

— Ми — єдина сім’я в Україні, де є три народних артисти. Але я відверто можу сказати, що жоден із нас не одержав цього почесного звання завдяки якимось дружнім зв’язкам. Всі ми працюємо дуже багато, часто без вихідних днів. Моя дружина, Валентина Володимирівна, спочатку танцювала на сцені, нині керує Дитячою хореографічною школою. Про успіхи її вихованців свідчить те, що вони вже є лауреатами численних конкурсів, що їх запрошують на зарубіжні гастролі. Моя дочка, Галина, солістка нашого ансамблю, чудово знає будь- яку партію і вміє створити переконливий сценічний образ. Вона має дві вищі освіти і вже могла б працювати як балетмейстер-хореограф. Дві вищі освіти здобув і син Мирослав, який працює у нас заступником генерального директора. Чоловік дочки, Володимир Туягін, теж є солістом ансамблю. Він заслужений артист України. Ми всі віддані мистецтву танцю, займаємося благородною справою, і це приносить колосальне задоволення.

— З чого для вас починається робота в репетиційному залі?

— Коли я заходжу в зал, завжди спершу дивлюся не на ноги артистів, а в їх очі — чи є в них той блиск, який відображає їхній стан душі, що перевтілюється потім у виразний рух. Я запитую їх, чи чують вони в собі музику. Якщо цього немає, артист не здатен подарувати глядачам танець, який запалює, надихає високими думками і почуттями, який передає сам дух нашого талановитого українського народу. Але, певно, вони чують в собі і несуть цю музику, оскільки впродовж багатьох років їм аплодують глядачі багатьох країн світу.

Людмила ЖИЛІНА, спеціально для «Дня»
Газета: 

Додати коментар

Фото Капча
Введіть символи з картинки

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ