За лаштунками табору

«Певний хепенінг, щоб показати форму життя, недоступну простим людям», — так фотограф Олексій ЗІНЧЕНКО формулює ідею свого фотоциклу про ромів. Він зняв його 2016 року у Воловецькому районі на Закарпатті. Раніше Олексій гостював там у друга, випадково побачив ромів і подумав, що було б здорово їх познімати.

Серію, що вийшла в підсумку, показували в програмі щорічного міжнародного фестивалю Krakow Photo Fringe, який відбувається в Польщі. Ці світлини можна побачити в Музеї історії міста Києва, разом із експонатами закладу, які стосуються ромів. Кураторами проекту «Роми — це ми» стали Костянтин Дорошенко і Катерина Липа. 

ЗНАЙОМСТВО З БАРОНОМ

«Через мого друга ми познайомилися з мером міста, я з ним подружився, пояснив для чого це потрібно (зробити зйомку. — Авт.), бо роми погано реагують на журналістів, усілякі провокаційні речі. Після цього я познайомився з бароном, і коли приїхав до табору, то фактично ходив із ним за руку і все це знімав», — розповідає Олексій Зінченко.

Барона з родиною, на порозі його будинку, можна побачити на одній зі світлин. «Мировий нормальний мужик, з ним ми обговорили багато різних речей, він розповів про свій біль», — характеризує барона Олексій. До речі, «головний» у таборі не живе окремо, в якомусь «палаці з золотими унітазами», натомість — такий самий будиночок, як і в інших таборян.

«В якийсь момент я хотів відокремитися і походити, познімати самостійно. Але барон заборонив мені це робити, бо це справді небезпечно, — продовжує Олексій. — Цей табір маленький, там живуть 317 людей, із яких відсотків 65 — діти. Ми намагалися потрапити до більших таборів, до такого, як у Мукачево, наприклад, де живе близько семи тисяч людей. Але в нас не вийшло домовитися, бо до цього приїжджали британські журналісти, які зняли великий сюжет і показали, як там бідно живуть, антисанітарію тощо. Роми образились і після цього не захотіли нікого впускати».

СТРОКАТА ЄВРОПА

Виставка привернула велику увагу, зокрема тому, що тема ромів на слуху через погроми таборів у різних містах і навіть вбивство ромського юнака під Львовом, які сталися цього року.

«Цей цикл не був зроблений спеціально під нинішню соціально значущу тему. Фотограф зацікавився ромами саме з людської точки зору, зацікавився тим, як ці люди живуть, — говорить куратор виставки Костянтин ДОРОШЕНКО. — Ми бачимо абсолютно різні емоції, але не має якогось мороку. Ми можемо побачити в цих людях, щоб бути щасливим, не обов’язково бути багатим. Щоб бути красивим, не обов’язково бути доглянутим і робленим». 

ФОТОРЕПОРТАЖ: «Доволі щасливі люди»

«Французько-чеський письменник Мілан Кундера свого часу проводив такий кордон між Європою і Великим степом, між Європою та Росією, говорячи, що Європа, особливо центральна — це землі, де на маленькій території змішано дуже багато різних культур, етносів, релігій. Що далі ми рухаємося до Великого степу, то більше стає величезних територій, які не так щільно заселені і мають дуже одноманітну культуру, — продовжує Костянтин Дорошенко. — Таким чином Україна, безперечно, є Європою. Як і в кожній європейській країні сьогодні, коли йдеться про нарід, про націю, мається на увазі, що нарід і націю складають усі люди, які живуть на тій чи тій території. Вони переплітаються, впливають одне на одного з точки зору культури, традицій тощо. Це так само європейський підхід».

Тож, підсумовує куратор виставки, кожен, хто живе в Україні, кожен, хто любить цю країну, — це є ми.

«ВСЕ, ЩО СТОСУЄТЬСЯ РОМІВ, У НАС ТЕАТРАЛЬНЕ»

На території сучасної України роми живуть понад 600 років. Як зазначає кураторка проекту Катерина ЛИПА, вони ринули сюди у середині ХVІІ століття, під час визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. «Причина такої активності проста: країною пересувалися величезні армії, для обслуговування яких було потрібно багато ковалів. У ремісників-ромів увесь реманент був із собою, вони могли кувати коней і лагодити упряж просто на марші», — пояснює Катерина. Деякі прізвища з козацьких реєстрів, як-то Циган чи Циганчук, показують, що деякі роми захотіли займатися військовою справою.

Попри таку давню історію, речей, що розкривають ромську культуру, мало і вони стосуються насамперед театру. Це ілюструють експонати Музею історії Києва на виставці: ескізи театральних костюмів Анатоля Петрицького, афіші «Сільви» і «Кармен» тощо.

Потужні традиції ромів, їхній культурний код Катерина Липа порівнює з водою, вони наче вислизають із нашого поля зору. Кураторка проекту звертає увагу, що впродовж ХХ і початку ХХІ століття люди сприймали окремо красиву, переважно сценічну, казку про ромів, і окремо — реальних людей із їхньою специфікою, носіїв реальних традицій.

«Не скажу, що має бути тільки реальність або навпаки. Повинно бути і те, й те, бо, певно, в кожної нації має бути ефектний національний міф», — вважає Катерина. Власне, заповнити пробіл у знаннях про реальних ромів і допомагає проект Олексія Зінченка.

НЕВИДИМІ ПРОБЛЕМИ

Юліан КОНДУР, проектний координатор фонду «Чіріклі», що опікується ромами, розмірковує, як будувати відносини з ромськими громадами: «Коли ми говоримо про закритість ромів, то сьогодні це обумовлено соціально-економічною ситуацією, яка реально відрізняється, порівняно з людьми, які живуть поруч із ромами. Тому я вважаю, що держава має бути проактивною, допомагати цим людям налагоджувати діалог. Багато років питання ромів залишалися на рівні культури, самоідентичності народу, а доступ до соціальних прав, захист прав цих людей залишалися поза полем зору. І потім ми маємо ці театральні образи — бо інших не було. Тому хочеться, щоб не лише громадянське і ромське суспільство допомагали будувати діалог, а й держава — тоді б і люди відчували себе її частиною. Це не лише про соціальні служби — це і про демократичну поліцію, інші інститути, школи, дитячі садки тощо».

Ольга ВЕСНЯНКА, яка співпрацює з ромською правозахисною групою та є представницею ромського радіо Chiriklo, закликає усіх більше цікавитися  соціальними проблемами ромів, такими як доступ до освіти та медичних послуг тощо, а не лише «гарячими» темами на кшталт погромів.

«Часто місцева влада на зустрічах думає, що коли говоритимуть про національні спільноти, зокрема ромську, то йтиметься про фестивалі, виступи шоу-балетів тощо. А це — про такі самі або подвійно складні соціальні питання. Наприклад, щоденна робота щодо доступу до освіти ромських дітей, отримання паспортів, свідоцтв про народження тощо, дискримінація під час працевлаштування та інші проблеми — їх не висвітлюють, але вони є щодня», — зауважує Ольга.

До речі, дізнатися більше про історію та культуру ромів, а також молодіжний ромський активізм можна на лекціях у межах виставки. Знайти анонси цих подій і зареєструватися на них можна через сторінку проекту «Роми — це ми» в «Фейсбуці».

ДОВОЛІ ЩАСЛИВІ ЛЮДИ

Олексій Зінченко запевняє, що більшість його робіт — репортажні фото, постановочних знімків майже немає. Проте ці чорно-білі світлини схожі на картини, в яких поступово відкриваються нові деталі. Ось геть побутова сценка — на вулиці сушаться кілька низок одягу: кофтинки, шорти, светри, блузи. Раптом бачиш на задньому плані народну ікону, Богоматір із малям, по суті, єдині людські обличчя у кадрі.

«У мене взагалі не було завдання захищати ромів чи займатися моралізаторством, — акцентує Олексій Зінченко. — Так, ці люди крадуть. Але у сучасних людей, якими ми з вами є, часто поняття про ромів — це самі вокзали, бруд і злодійство. Це є, але роми цікаві тим, що мають певні традиції, певний культурний код, спадкоємність, яку важливо розглядати на дуже довгому відтинку часу. Оскільки ми останнім часом багато говоримо про Європу, про цивілізоване суспільство, слід пам’ятати, що відмітна риса такого суспільства — високий рівень толерантності, моральності та емпатії».

Олексій називає ромів «доволі щасливими людьми». Хороший привід сказати: «Роми — це ми».

Виставка триває в Музеї історії Києва до 3 вересня.