Євген БРУСЛИНОВСЬКИЙ
Не минуло і двох місяців із дня смерті народного художника України
Данила Нарбута, а у Черкасах уже вирують пристрасті довкола розподілу його
спадщини.
ПРОВIНЦIЙНА ВДЯЧНIСТЬ
Хоч як по-блюзнірському це звучить, але добре тому видатному митцеві, який
закінчив свої дні у столиці. Поховання на «меморіальному» Байковому цвинтарі
є воднораз і даниною його талантові, і своєрідним місцем виявлення любові
для його відданих шанувальників. У провінції творчий люд, відходячи у вічність,
лягає переважно в загальний ряд поруч із звичайними смертними, і поволеньки
ті могили заростають травою.
Черкаси не панькаються зі своїми геніями. Могила «витязя української
поезії» Василя Симоненка на місцевому цвинтарі і досі особливо не вирізнялася
серед інших, а тепер, коли померла мати поета Ганна Федорівна Щербань,
то чи й знайдеться кому виполоти бур’ян? Щоправда, недавно відкрито «меморіальний
музей» поета. Край, який він прославив на весь світ, віддячив генієві...
аж кімнаткою в редакції обласної газети «Черкаський край», де розмістили
стіл, стілець, друкарську машинку, лампу, телефон. Така вона, провінційна
дяка.
ДОШКА БУДЕ ТОЧНО
Здавалося б, уже навчена гірким досвідом «увічнення пам’яті» Симоненка,
черкаська творча громадськість після смерті Нарбута мала б запропонувати
свій варіант, відмінний від офіціозно-банального. Тим паче, що владні структури
не форсували подій, обмежившись заснуванням традиційного комітету для увічнення
пам’яті Данила Нарбута, у пріоритетах якого задекларовано утворення фонду
підтримки культурної спадщини митця (занадто розпливчасто, тому малоймовірно)
і встановлення меморіальних дошок на стіні будинку, де він жив, та на стіні
обласного драмтеатру, де він працював (дрібнувато, хоча й цілком під силу).
Отож хоч одна дошка, судячи з усього, буде.
ПРЕТЕНДЕНТИ
Точаться розмови і про музей Нарбута в Черкасах. Занадто багато в тих балачках
з’ясувань щодо списку спадкоємців-претендентів, багато спекуляцій на цю
тему, а то й відвертого бруду. Людина померла. Тож можна сміливо бити себе
у груди, доводячи, що саме тебе Дід любив найдужче... Можна стати посеред
його дому в позу виконроба і розпоряджатися: це — в музей, це — на смітник,
це — мені...
«ВАМ ПОДАРУВАТИ ДАЧУ?»
Гіркота стискає серце, коли довкола світлої душі зачинається сіра мишача
метушня. Влада, аби не витрачатися на приміщення (і це за наших бюджетних
злиднів зрозуміло), підкинула в маси ідею відкрити музей Нарбута в його
квартирі. Рідня ж, розраховуючи на житлову площу (і це теж по-людськи цілком
зрозуміло), схильна опорядити радше окрему залу в місцевому художньому
музеї. Є ймовірність, що родина дасть згоду на створення музею і у квартирі,
але за умови, що він буде приватним, себто належатиме комусь із родичів.
Міськвиконком спішно клацає калькулятором: як-не-як вартість 35 картин,
що їх подарував Черкасам Данило Нарбут, становить близько півмільйона гривень.
Авжеж, він міг презентувати місту кілька десятків своїх шедеврів. Міг
подарувати людині, яку вважав другом, свою дачу. Міг позичити гроші, наперед
знаючи, що не віддадуть. Міг загукати компанію і за власний кошт влаштувати
у своїй квартирі вечірку. Міг бути товариським, балакучим, дотепним...
А міг серед пізнього застілля раптом залишити компанію і замкнутися в майстерні
— домальовувати те, що не закінчив, — 82-річний дід Нарбут відчував, що
дні його пораховані.
НАЙВIДДАНIШИЙ ДРУГ
Він був самітником. Великим самітником серед велелюдної толоки. Лауреат
Державної премії імені Т.Шевченка, патріарх українського малярства — ці
титули його обтяжували, відгукувався на них неохоче. Радше подобалось,
коли звертались просто: «Діду...» Він шукав у юрбі споріднені душі. Вдивлявся,
розчаровувався, знову шукав. Наприкінці життя втомився і вирішив їх...
намалювати. «Усі Святі» — його остання картина. Намалював і пішов до них.
Здається, цього разу дід Нарбут обрав собі непогане товариство. Принаймні
там ніхто ні на що не претендує.
А тут, у світі людей, поза пристрастями — лишень Дідова собака Рада.
Вона тихо сумує за господарем і тоскно скімлить ночами.
