Коли людина має себе, свій хребет, свій центр, свою основу, свою гравітацію, сказати б, тоді все падає на свої місця — і людина схожа на Ейфелеву чи Останкінську башту, а не на гарбу сіна.
Василь Стус, український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник, представник культурного руху шістдесятників

«Завіса пам’яті хитнулася, відхилилася...»

115-та річниця від Дня народження письменника Микити Шумила (1903—1982)
13 червня, 2018 - 18:38

Уродженець землі Черкаської, самого осердя України, Микита Михейович Шумило прожив велике і багато в чому типове для українського письменника життя. В якому Україна, з усіма її трагедіями і вирвами, посідала провідне місце.

Спочатку вчителював — по селах. Там здобув знання народного життя і мови народу, такого гордого й славного, і такого упослідженого. Тож пішов у літературу, в 1930-х одна за другою вийшли друком книжки його прози і публіцистики. Був членом літорганізації «Плуг». У Харкові жив у знаменитому будинку «Слово», звідки йшли не тільки у славу, а й у табори і розстріли... Можливо, що і на Шумила чекала подібна доля, але він захопився кіно і поїхав до Москви, вступив на сценарний факультету ВДІКу / ВГИК.

Доволі швидко почала складатися професійна біографія в кіно: сценарій «Прокурор республіки» був запущений у виробництво — в Ашхабаді. Проте на екранах він з’явився уже під час війни, в грудні 1941-го, — фільм «Прокурор» режисерів Євгена Іванова-Баркова та Бориса Казачкова. У головній ролі знялася знаменита Ніна Алісова. Мелодраматична історія, добре виписана по персонажах і точно оркестрована драматургійно... Міг, міг Микита Шумило стати кінематографістом, проте війна все поламала. Тільки 1960-го було знято наступний фільм за його сценарієм — «Якщо любиш», який видався сценаристові настільки бездарним, що він не зміг подолати розчарування і більше в кіно не повертався.

Я був зятем Микити Михейовича і добре пам’ятаю, як сказав йому, що збираюся йти в кіно, а він спробував мене від того відмовити: мовляв, у цій сфері так мало залежить від тебе самого... Однак надалі з тим рішенням не тільки погодився, а й підтримував.

На війні працював військовим кореспондентом. Був тяжко поранений, у голову, уже на Одері. Його порятував російський поет Микола Грибачов, витягнувши з поля бою, скривавленого, майже мертвого. По війні працював заступником головного редактора газети «Літературна Україна». Оповідання «Голубий зеніт» (1946) було на той час подією. Романтичне й водночас філософічне — про те, що смерть навіть на війні, де вона є, по суті, рутиною, здатна перевернути свідомість людини...

Микита Шумило працював багато — і як прозаїк, і як публіцист та перекладач. Як публіцист уславився статтями на захист української мови. На рубежі 1950—1960-х багато хто зачитувався статтями «Любов до рідної мови» та «Могутня і чарівна». Це було сміливо і здорово написано. На жаль, ті статті актуальні досі, попри всю святково-пафосну риторику нинішньої влади.

Коли народились, одне по одному, онуки, Оля й Андрій, Микита Михейович почав писати для них оповідання, які склали книжечки «Де ти, моя чаєчко?» та «Пам’ятливий горобчик». А ще він здорово умів писати літературні портрети. Деякі з них увійшли до уже посмертних книг «Голубий зеніт» та «Силуети» (остання підготовлена до друку дочкою, доктором наук Наталею Шумило).

Історія одного портретного есе Шумила закарбувалася в моїй пам’яті. До ювілею свого улюбленого Юрія Яновського він написав статтю «Троянда і зорі вічності». Відніс до «Літературної України». А там тоді владарював такий собі Виноградський, із тих, чия місія «не пущать». Завернули статтю. Микита Михейович сказав мені: що ж, понесу в «Радянську Україну». Як то, здивувався я, в орган Компартії України? Усе ж поніс. За три дні есе з’явилося. «Завіса пам’яті хитнулася, відхилилася... Ніби з хмарки вийшов і став край помосту перед залом молодий майстер...» — так починалося есе, просто дивовижно.

Микита Шумило тривалий час входив до редколегії «Літературної України». Тодішні молоді співробітники редакції (у пізніші часи чи не всі вони стали помітними постатями в нашій літературі) досі захоплено відгукуються про свого старшого колегу — і В’ячеслав Брюховецький, і Михайло Слабошпицький (нещодавно у номері «Української літературної газети» від 6 квітня він написав пречудовий спогад «Лагідний Михейович»), і Олександр Божко... Що пригадується ними найбільше — непоступливість Шумила, некриклива, несуєтна, але тверда і послідовна.

А нині пригадалось мені 22 лютого 1971 року. Я вперше у квартирі Шумилів у Будинку письменників (РОЛІТ) на тодішній вулиці Леніна (нині Богдана Хмельницького), 68. Перший день народження Олі, онуки. За столом найактивніші дід Микита і Олин хрещений батько, письменник Григір Тютюнник. Їхні оповідки були максимально виразні й дуже смішні. Микита Михейович, скажімо, розповів, як в одному з Будинків творчості, під час «творчих вакацій», письменники вирішили «поженити» двох літераторів, котрі ніяк не могли влаштувати своє особисте життя. Писали уявні листи, визначили час побачення: опівночі. Уночі дорослі люди позаймали місця спостереження, по кущах... Так і було — надзвичайно смішно. А Григір додавав щораз свої сміховини (оповідач та актор він був неабиякий), і так вони змагалися з Микитою Шумилом... Тоді ще я подумав, а потім не раз переконувався: хороший письменник чи режисер завжди прекрасний оповідач і хоч трохи артист при цьому...

Вічна і добра пам’ять Микиті Шумилу!

Сергій ТРИМБАЧ. ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ АВТОРА
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments