Завжди в пошуку: Євгеній ЄВТУШЕНКО

Народився він 18 липня 1932 року на станції Зима Іркутської області, там минуло його дитинство, там навчався в школі, почав писати вірші. Мавши вже перші поетичні публікації, вступає до московського Літературного інституту ім. О.М. Горького. Це була хороша загальноосвітня і професійна школа. Під час навчання в інституті Євгеній Євтушенко зблизився з поетами і прозаїками, що невдовзі посіли помітне місце в російському літературному житті — Беллою Ахмадуліною, Робертом Рождественським, Юрієм Казаковим, Григорієм Поженяном, Володимиром Солоухіним та ін.

Два чинники — на мій погляд — найбільше вплинули на формування молодого поета. Перший — життєві враження від воєнної пори, як її пережила людність сибірської провінції, сподівання чогось надзвичайного і світлого після Перемоги, романтичний настрій вихованого на класичній літературі провінційного юнака, який прагнув ширшого духовного простору для самореалізації. Звідси — антиміщанська (часом наївна) риторика «раннього» Євтушенка, яка згодом набере більшої соціальної заглибленості. Другий чинник — вплив повільних, але відчутних змін у суспільній атмосфері після смерті Сталіна («відлиги», за відомим висловом І. Еренбурга), а потім викриття «культу особи» на ХХ з’їзді КПРС, що мало великий резонанс у суспільстві. Деяка лібералізація режиму дала можливість вільнішого висловлення критичних настроїв та надій на демократизацію політичного ладу, і Євтушенко належав до тих літераторів, які цим перейнялися, відбиваючи назрілі потреби життя.

Ідейний пафос поезії Євгенія Євтушенка 50 — 60-х років становить віра в те, що цінності соціалізму, спотворені сталінізмом, можуть і повинні бути поновлені й оновлені, якщо підняти суспільство на їхній захист. Мотив революційної романтики, вочевидь запізнілий, не виглядає, одначе, таким завдяки гострому запереченню казенщини та суспільних неподобств — бюрократизму, пристосуванства, соціальної несправедливості, безкарності чиновництва й безправності трудівника — як наслідку втрати революційного духу суспільства. Його треба відродити, боротьба за соціальну справедливість та гуманістичні цінності, громадянська активність мають становити постійний тонус суспільства: «Есть у революции начало, нет у революции конца» — ця поетична формула Євтушенка була свого часу досить популярною. У ній — і енергія романтичного протесту, і водночас обмеженість, адаптованість його змісту та форми. (Не треба забувати також, що поетові, як і всім радянським письменникам, доводилося весь час бути у стані холодної війни з цензурою. Пізніше він згадував: «...Когда Артур Миллер увидел у меня на столе (...) исчерканную цензурой верстку «Братской ГЭС», в которой было 517 цензурных поправок (...), у него навернулись слезы, сказал (...) ваша интеллигенция — это герои».)

Саме з цією громадянською лірикою насамперед пов’язувалося в масовій свідомості ім’я Євгена Євтушенка. Однак її щирість і, відповідно, привабливість були забезпечені тією багатою природою душі, яка виявилася в його інтимній ліриці та рефлексіях на повсякденні враження від життя. Тут Євтушенко інакший, ніж коли він говорить про спрагу все знати, все бачити, все пережити, коли у цій всепричетності бачить жаданий масштаб своєї особистості або коли закликає: «Будем великими!» (так названо цілий розділ у збірці «Взмах руки», 1962 р.), — тут бачимо замріяного юнака, який у непевності й тривозі стоїть перед таїнством кохання і шукає в рідній дівочій душі суголосності з самим собою і власної здатності бути суголосним із нею. Пізніше поетові судитиметься не одна еротична пригода і не один сюжет родинного життя, тож у лірику любові прийдуть і драматизм, і почуття провини перед коханими, а жаль за колись змарнованим просвічуватиметься і в словах вдячності за нове родинне щастя. Але це буде пізніше.

Для Євтушенка характерне співчутливе розуміння кожної людини, що трапляється на його шляху і тим самим потрапляє в поле його поетичного зору й переживання, стаючи персонажем його віршів. «Контингент» таких персонажів у нього чимраз далі розширюється — в цьому виявляється демократизм його світопочування і рідкісна соціальна вразливість. Тут і ветеран війни (про яких тоді не дуже згадували), і «рабочая кость» — змажчик зимінского депо «Иван Фаддеич Прохоров», і «крановщица Верочка», і дівчата з фабрики «Скороход», і студенти, що підробляють на станції «Москва-Товарна», і циган-конокрад, і перші радянські битники, і вчений-атомник, і космонавт, і випадкові попутниці в електричці... Але це не якийсь житейський хаос, це діапазон поетичного таланту й душевних інтересів Євтушенка, його здатності перейматися людськими долями, бачити невичерпну різноманітність життя та його насиченість неординарними особистостями. Втім, для Євтушенка немає ординарних людей, якщо це живі люди, а не маріонетки службових і корисливих інстинктів, — і він уміє «розпечатати» внутрішню біографію кожного й сюжет його зовнішнього побутування, виміри його пристрастей, страждань і радощів. Інколи якась зовсім випадкова, нібито малозначуща житейська ситуація стає поштовхом для поетичної уяви, що надає їй символічного виміру. Скажімо, в одному з інтерв’ю він розповів про те, як було створено вірш «Гражданин Никаноров». Чекаючи літака в пермському аеропорту, він почув оголошення по радіо: розшукують пасажира Никанорова, який запізнюється на рейс і затримує його. Звичайна річ. Оголошення повторюють і повторюють, а пасажира Никанорова немає і немає. І от поет малює кілька версій того, ким може бути пасажир Никаноров, що з ним могло трапитися або що він міг учудити. І в цих поетичних версіях — спектр можливих людських доль та ідея неодмінного розшуку людини. Сам поет так прокоментував ідею вірша: «...Никто не должен быть потерян в нашей стране и в какой-либо другой, как гражданин Никаноров. Слишком много у нас потерянных людей. Но не должно быть людей, потерянных поэзией и нами, писателями». Це кредо гуманістичної літератури!

Вірші такого роду у Євтушенка не просто оповідні, вони мають характер зацікавленої і неспішної «розмови» з персонажем або з оточенням, вони внутрішньо діалогічні, навіть якщо персонаж не бере слова. Тоді як інтимна лірика, хоч також діалогічна (в розумінні напруженого зворотного зв’язку, хай і немовленого, між адресатом і поетом), — зосередженіша, стилістично й лексично артистичніша (за всієї щирості).

Варто сказати, що оті розповіді-портрети Євтушенка, завдяки тому, що вони опонували фальшивому офіціозному стереотипові «простої радянської людини» (в тому числі й «гегемона» — представника нібито владного робітничого класу) і співчутливо показували її правдиве обличчя, — були на той час таким собі художнім відкриттям, вони були популярними серед читацької та слухацької аудиторії не менше, ніж його громадянська лірика. А це був час небувалого інтересу до поезії як прихистку живої думки — літературні вечори та виступи улюблених поетів у всіх великих містах СРСР збирали масу молоді, та й не тільки. (В Україні, як знаємо, виступи наших шістдесятників мали свій особливий, напівлегальний характер, бо часто влада забороняла їх.) Євтушенко став головним героєм російської поетичної естради 60-х років. З огляду на його популярність, режимні чинники застосовували щодо нього подвійну тактику: з одного боку, офіціозна критика намагалася поставити під сумнів громадянські та художні достоїнства його поезії, з другого — влада була не від того, щоб наблизити його до себе, сподіваючись вплинути на нього; до того ж, за умов хрущовської політики «співіснування двох систем», такі постаті в літературі та мистецтві використовувано як доказ свободи думки перед західною громадськістю, їм дозволяли, зокрема, поїздки в капіталістичні країни задля створення сприятливішого враження про СРСР.

До певної міри Євтушенко йшов назустріч цим сподіванням влади, вірячи в можливість впливу на неї тієї частини творчої інтелігенції, представником якої був. Але в критичні моменти твердо протистояв неосталіністським тенденціям. Великого розголосу набув його вірш «Наследники Сталина»: «...Наследников многих на шаре земном он оставил (...) Покуда наследники Сталина живы еще на земле, //мне будет казаться, что Сталин еще в мавзолее».

Актом громадянської мужності став вірш Євтушенка «Бабий Яр», що був першим публічним голосом протесту проти замовчування в СРСР трагедії євреїв і фактичного заохочування антисемітизму: «Еврейской крови нет в крови моей. //Но ненавистен злобой заскорузлой // я всем антисемитам как еврей, // и потому я настоящий русский». Вірш викликав злостиві нападки на Євтушенка, але водночас збільшив кількість його симпатиків у СРСР та у світі. Виступ проти антисемітизму був у Євтушенка не епізодичним і не просто розрахованим на здобуття популярності, в чому звинувачували його недоброзичливці. Інтернаціоналістичні мотиви (в розумінні поваги до всіх націй та їхніх культур, солідарності з жертвами забобонів чи гонінь) — органічні для Євгенія Євтушенка й голосно звучать у його поезії. Великий її пласт — це вірші, народжені поїздками республіками тодішнього СРСР, ознайомленням з культурами цих народів, особистими зв’язками з їхніми мистцями тощо. Кращі з цих віршів (бо є серед них і «гостьові», декларативні) відзначаються щирістю дружніх почуттів та добрим розумінням національного образу того або іншого народу, солідарністю із творчою місією його синів. У радянській літературі тема «дружби народів» належала до бажаних і заохочуваних, оскільки малося на увазі уславляння національної політики партії; але чимало письменників уникало казенного фальшу й керувалося щирими симпатіями до інонаціональних колег та вболіванням за їхні біди. Це властиво і всій поезії та громадянській поведінці Євгенія Євтушенка. Ось, скажімо, його вірш «Нанду» — про абхазьку бабусю: «Из рода Гулиа она, //А дети где-то вдалеке // и говорят, приехав, на// полуабхазском языке. //Полуязык не есть язык. //Он — как заплеванный родник. // Язык — это и есть народ. //Язык умрет — народ умрет». Місія поета — зав’язувати для себе «в узелки людей, народы, языки» як сукупне багатство людства, а тому — «будь проклят этот мерзкий миг, //когда хоть где-нибудь пойдет //язык — войною на язык, //народ — войною на народ». Як це актуально звучить сьогодні для нас в Україні, де глухоніма влада нацьковує мову на мову задля утривалення свого панування!

Перспективи співіснування народів, мов, культур завжди тривожили і тривожать Євгенія Євтушенка. В інтерв’ю для радіо «Эхо Москвы» (12 травня 2008 року) він говорив: «Мы сейчас должны выработать новую философию новой Европы, которая не может существовать ни без России, ни без Украины, мы все европейцы. Мы все должны думать, как жить дальше в нашей общей Европе, тем более страны, которые были настолько связаны кровью и чем угодно, и т.д., должны подавать пример и быть несколько более терпеливыми и более тактичными друг к другу. Вот я что просто считаю, иногда такта просто не хватает нам. Есть такое что-то в нас всех от такой, знаете, агрессивности очередей, в которых мы все стояли».

Досить неоднозначною була роль Євтушенка як свого роду репрезентанта радянської інтелігенції в численних закордонних вояжах. З одного боку, він виступав як «посланець миру», хоч і неофіційний, але цілком у дусі прокламованої радянської «миролюбної політики» (знаменитий вірш «Хотят ли русские войны?»), але з другого — був хоч часом і критичним, однак порівняно об’єктивним у зображенні західного світу, не дозволяв собі вульгарного пропагандизму, завжди залишався одним із тих інтелектуалів, які шукали порозуміння, а не конфронтації. Зрештою, головні його «закордонні» сюжети пов’язані з визначними постатями історії, політичного і культурного життя, з особистими враженнями від інакшої, нерідко екзотичної дійсності. Це випливало з його постійної жадоби всенавчання і душевного самонаповнення, з якою йшов у великий світ і яку задекларував ще у вірші «Мої університети». Ще одним — і дуже важливим — стимулом у захопленні «закордонною» тематикою, насамперед латиноамериканською, було чи не штучне підживлення настрою революційної романтики, що вже не мала жодних джерел у радянській дійсності (вірші про Фіделя Кастро, Че Гевару та ін.). — тут крився і певний докір рідній обивательщині.

Стилістика Євтушенка для свого часу виразно новаторська, з чутливістю до розмовної стихії, розкутістю інтонацій, демократизмом лексики, часом з елементами фельєтонності або з публіцистичною гостротою (можна припускати, зокрема, школу і Некрасова, і Маяковського; сам Євтушенко називав і інших своїх улюблених поетів), — хоч інколи грішить раціоналістичною придуманістю та прозовою розслабленістю. Це останнє, а швидше схильність до сюжетного — оповідного або баладного — віршування, як також і колажний характер його поем («Станция Зима», «Братская ГЭС») або «повістей у віршах» («Голубь в Сантьяго»), провіщали неминучість його звернення до прозових жанрів. Спочатку була поема в прозі «Я — Куба», перероблена в кіносценарій, за яким режисер М. Калатозов і оператор С. Урусевський зняли однойменний фільм (1964 р.; звідси почалася праця Євгенія Євтушенка в кіно — авторський фільм «Детский сад», виконання ролі Ціолковського у фільмі «Взлет» Сави Куліша). 1967 року Євтушенко друкує повість «Пирл-Харбор», написану під враженням від поїздки на Гавайські острови та Гонолулу. Її герої — американський моряк Грівс, який дивом уцілів під час японської атаки на Пірл-Харбор, та японський камікадзе Кімура — вони знайомляться в літаку і згадують пережите, розуміючи безглуздя ворожнечі й війни. Наступною була повість «Ардабиола», а потім роман «Ягодные места», в якому елементи біографічного характеру поєднуються зі спробою дати ширшу картину світу ХХ століття. У своїй прозі Євгеній Євтушенко залишається поетом — мірою емоційності та асоціативності мислення, тому природно звертається і до «гібридних» жанрів. Зразком цього може бути велика поема «Фуку!», в якій поетичні монологи чергуються з розлогими публіцистичними пасажами та вставками-спогадами, враженнями від закордонних вояжів та зустрічей і бесід із видатними діячами й поетами американського континенту. Мовою одного з індіанських племен «фуку!» означає заборону на вживання імені; Євтушенко переосмислює це табу в контексті колоніальної історії Латинської Америки, та й не тільки: йдеться про особливість пам’яті людства, яке шанує «великих», навіть якщо вони успішні бандити, і забуває «малих», на чиїх трудах і крові стоїть експлуататорський світ. Яскрава риторика поеми перейнята антиімперіалістичим і гуманістичним пафосом.

У віршах, поемах і прозових творах Євтушенко не раз висловлює своє естетичне кредо, часом виразно полемічні (щодо панівних у тогочасній радянській критиці) міркування про літературу й мистецтво; своїми поглядами діляться і його герої (як-от у повісті «Пірл-Харбор»). Виступав він і з есеями та статтями, в яких засвідчив хист тонкого інтерпретатора мистецьких явищ. Ще одна грань його багатогранної діяльності — те, що він назвав своїм «антологізмом»: пристрасть збирати кращі зразки класичної і сучасної поезії (Євтушенко на рідкість безкорисливий у своїх смаках і об’єктивний у ставленні до колег); він, зокрема, впорядкував антологію «Десять веков русской поэзии» (в ній, звичайно ж, немало наших земляків).

У кінці 80-х та в 90-х роках поезія Євтушенка перейнята тривогою за криваві міжнаціональні конфлікти (азербайджано-вірменські та ін.), що прискорили розвал СРСР. Він не прихильник російської великодержавності та її силових методів, але наголошує свій російський патріотизм і не приховує свого жалю за тим, що зібрана «по лоскутку» Росія (імперія?) знову стає «разодранной страной» (вірш «Лоскутное одеяло», 1993). Однак знаходить у собі мужність сказати: «Империя, прощай! Россия, здравствуй!» І найбільшу небезпеку для своєї країни бачить у відродженні тоталітарних і ксенофобських настроїв (поема «Тринадцать», 1993 — 1996 та ін.). Болить йому і міжнаціональна ворожнеча в колишніх радянських республіках, де в нього багато однаково дорогих йому друзів різних національностей (знаменними були його «здвоєні» поезії «На смерть абхазского друга» і «На смерть грузинского друга», писані 1995 року).

Навколо поезії, громадянської позиції та особистості Євушенка завжди точилися суперечки, в нього було багато прихильників, але вистачало й опонентів та недоброзичливців. У нових літературних поколіннях є ті, хто схильний скептично ставитися до Євтушенка як одного з чільних репрезентантів архаїчного, мовляв, шістдесятництва. Дивний, скажемо, погляд. Тим часом Євгеній Євтушенко не втратив творчої енергії та пошуковості, і його внесок у російську поезію, вплив на літературне життя в колишньому СРСР неможливо заперечити.

Колись Євгеній Євтушенко сказав про себе: «Я разный — я натруженный и праздный, я целе- и нецелесообразный, я весь несовместимый, неудобный...»; до того ж він увесь час у розвитку, в самостановленні, в еволюції. Але, як слушно наголошував він, «эволюцию нужно отделять от хамелеонства. Эволюция — это нормальное человеческое состояние». І ще: він самокритичний і вимогливий до себе. За його власним визнанням, при підготовці монументальної книжки «Весь Евтушенко» до його 75-ліття, він «недрогнувшей рукой отправил в корзину примерно 70 процентов моего самого искреннего мусора. Как землетрясение».

Поезія Євгенія Євтушенка мала велику популярність в Україні. Він багато разів з великим успіхом виступав у Києві, Харкові та інших містах. Харків’яни обрали його своїм депутатом до Верховної Ради СРСР на перших демократичних виборах. Євтушенко мав багато контактів з українськими літераторами, підтримував своїм авторитетом перші кроки українських шістдесятників — Віталія Коротича, Івана Драча (на одному із виступів у Києві 1961 року прочитав свій переклад «знакового» вірша І. Драча «Соняшник», чим сприяв визнанню молодого неординарного автора; тоді ж «Літературна Україна» віддала цілу сторінку поезії Євтушнка).

Не раз зустрічався він з українськими читачами і в останні роки. Тут у нього було і є багато друзів, багато співрозмовників. І не тільки в сучасності. В нашій історії також:

«И мне сегодня истину глаголет
От всех надежд
и оскорбленных чувств
Прапрадед мой —
Сковорода Григорий,
И я тихонько у него учусь...»

(«Великий европейский полтавчанин»)